Пам'ятаю, Ю.Тимошенко тоді відповіла: "Що ж, будемо виконувати рішення суду"... І даремне. Треба було звернутися до відповідальних експертів-педагогів, мало того – винести це питання на громадське обговорення. Бо такі специфічні справи не належать до компетенції Конституційного Суду.
Нардепові, як і членам КСУ, невтямки, що насправді так і має бути: згідно з вимогами, у всіх масових навчальних закладах про культуру мови повинен дбати кожен учитель-предметник. В україномовних школах усі вчителі без винятку зобов'язані привчати учнів до української літературної мови. І робити це мають не лише на уроці, а й на перерві, причому на всій території школи, бажано навіть за її межами. Бо вчитель – то завжди приклад для учня. Без особистого прикладу педагога нема самої педагогіки. У всіх традиційних і сучасних працях видатних педагогів ви прочитаєте думку на зразок "Учитель є головною фігурою педагогічного процесу, його особистий приклад – могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з учнями вчитель виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості".
Сократ називав педагогів "акушерами думки". Велику роль учителя в гуманістичному вихованні дитини обґрунтував "учитель учителів" чех Я.А.Коменський у своїй знаменитій "Великій дидактиці".
Видатний український та російський педагог, один із засновників педагогічної науки в Росії К.Д.Ушинський зазначав: "Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створити характер".
Л.М.Толстой, який сам набув педагогічного досвіду, казав: "Діти переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж найкрасномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей молодшого віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці". А ось як образно висловився на цю тему В.А.Сухомлинський: "Корінь багатьох лих виховання саме в тому, що найчастіше вихованця закликають іти за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе".
Всесвітньовідомий теоретик і практик, німецький філософ та педагог Ф.А.Дістервег слушно зауважив: "Жодна книга не повинна і не може замінити духу вчителя... найважливішим явищем у школі, найповчальнішим предметом, найживішим прикладом для учня є сам учитель. Він – уособлений метод навчання, саме втілення принципу виховання". А представник швейцарської педагогічної школи Й.Г.Песталоцці твердив: "Всюди цінність школи дорівнює цінності її вчителя".
Українська педагогічна наука успадкувала найкращі досягнення світової педагогіки і тепер, визволившись із "прокрустового ложа" недержавної нації, має підручники та посібники, що допомагають їй виховувати молоде покоління у любові до України, в дусі здорового патріотизму. І серед найважливіших методів морального виховання, зазначає доктор педагогічних наук, професор І.В.Зайченко, є "Особистий приклад вчителя. Виховна дія його заснована (ґрунтується) на інстинкті наслідування, переймання. В процесі спіл¬кування з дорослими шляхом наслідування діти легко засвоюють моральні норми і правила поведінки, формують моральну свідомість". У навчальному посібнику І.В.Зайченка "Педагогіка" читаємо: "... виховання має національний характер, оскільки здійснюється в межах конкретного народу (конкретної нації) і ґрунтується на його мові, історії, культурі, звичаях, побуті".
На жаль, нашим конституційним суддям забракло кваліфікації винести правильний вердикт. Учителя масової української школи з його повсюдними виховними обов'язками, з його незмінним власним прикладом прирівняли до спеціаліста, найнятого якимсь підприємством чи організацією, де ніхто не має жодних виховних обов'язків. Таким чином знехтували всіма принципами і досвідом педагогіки від давньо- грецьких і римських часів до наших днів. А звиклі до того, що українець завжди поступався рідною мовою, недобросовісні вчителі отримали змогу й надалі "лише відбувати" свої уроки, і відразу ж по тому демонструвати учневі своє реальне ставлення до його рідної мови. Наче уроки для них були якоюсь неприємною повинністю, даниною цій "немодній" мові.
За всі роки нашої незалежності ніхто з державних чиновників по-серйозному не стежив за дотриманням мовного режиму в україномовних школах і дитсадках Києва. Пригадую, скільки моїх нервів пішло на те, щоб у найближчому україномовному дитсадку хоча б одна вихователька запрацювала з моєю дитиною рідною мовою. То, бачте, вона дружина військового, то дві молоді дівчини, хоч і відвідують Курси вивчення української мови, але як "хороші дєвочки" мають право послугуватися в роботі з дітьми лише двома українськими словами: "добрий день" і "до побачення". А то вже, зауважте, була середина 90-х!
Свою думку про згадане рішення КСУ я 25 лютого 2010 року опублікував у "Літературній Україні" під заголовком "Двомовний бублик", потрапила стаття і до Інтернету, де її можна знайти ще під заголовком "Роби, як я!".
Пригадую, як за радянських часів одна жінка "по великому секрету" мені сказала, що в їхньому дитсадку завідуюча змушує навіть кухонних працівників спілкуватися між собою російською... Так, українці тоді мовчали. Але, зауважте, вони мовчать і сьогодні, хоч їхнє каліцтво ще не минуло, хоч наступ на їхні природні права, на їхню честь й елементарні національні інтереси триває. Від їхніх ще не масових скарг і вимог владні чиновники відмахуються, як від набридливих мух. Та бачиться мені: це вже не така мовчанка; що далі то загрозливіших ознак вона набуває. І якщо такий розвиток подій не турбує наших далеких і ближчих ляльководів, не спонукує їх погамувати власну загребущість – сказати щось заспокійливе про наше майбутнє ніхто не наважиться.
Олекса Палійчук.
