Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Андрухович   проблемні регіони   нерви

Ампутація чи лікування?

paliychuk | 29.07.2010 16:38

1
Рейтинг
1


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
2

Коли йдеться про захист наших національних інтересів, ми ніколи не повинні привселюдно висловлювати свої страхи, сумніви, безвихідь, готовність поступитися.

Ампутація чи лікування?
"Якщо ще колись станеться таке диво, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, тому що сьогодні їхні люди сидять при владі в Києві. Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади " (UNIAN).

Не подумайте, що цю думку висловив якийсь українофоб. Ні, то сказав якраз патріот, наш популярний письменник Юрій Андрухович в інтерв'ю Оксані Климончук. Думку відразу ж підхопили інші інтернет-видання і понесли у світ до мільйонів читачів.

Який викид щедрості! – здивується десь далеко стороння людина. А хтось ближчий і здивується, і вельми втішиться: о, нарешті самі шароварники визнали, що заковтнули не своє! Може, й похвалить автора. Одначе той має свій аргумент: "Я ніколи не підраховував спеціально, але, як то кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така міцна проукраїнська більшість у парламенті, міцна проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусій".

Дати можливість відокремитись – насправді означає віддати Росії. Тут і захотілося втрутитись: так-так, ви-но почніть, пане, знову віддавати – це комусь вельми сподобається, і на черзі постануть Дніпропетровськ, Харків, Одеса... (а є ще західні сусіди!). Бо, відомо, апетит приходить під час їди, бо ніякого швидкого розмежування в ментальності наших громадян не відбудеться. Росія недарма віками розселяла в Україні свій етнос. До того ж, не забувайте: в названих регіонах є ще й українські села, де живе наша культура і певною мірою історична пам'ять. Перефразувавши Тараса Шевченка, скажу: "Ви на сторожі коло НИХ поставте слово!". А щодо Криму зокрема, де проживає близько півмільйона українців, то врахуйте ще історичну пам'ять татар: вони зовсім не хочуть повертатися до Росії. От лише українців там стало менше: з 1989 по 2001 рік їх число скоротилося на 2,4 відсотка.

Кажете, віддати... та ми вже, як той казав, навіддавалися – на всі боки. Не буду тут перераховувати втрачені землі з українським етнічним населенням і тим самим викликати у когось гіркоту від поразки, а в когось радість від перемоги. Лише додам: берегти треба також безлюдні території. Он сьогодні Румунія вже почала розвідувальні роботи на дільниці нафтогазоносного Черноморського шельфу, яку відсудила в України, бо наші високовладні "лохи", укладаючи угоду раніше, погодились винести "за дужки" спірне територіальне питання. Тим часом ця угода була конче необхідна якраз Румунії: вона тоді рвалася до НАТО і ЄС.

Для подальшої нашої розмови вважаю за потрібне навести деякі офіційні дані щодо проблемного Донецького регіону. За Всеукраїнським переписом 2001 року, на Донеччині українці складали переважну більшість населення – 56,9%. Українську мову вважали рідною 24,1% населення області, що на 6,5 відсоткового пункту менше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 74,9%. Порівняно з минулим переписом населення цей показник збільшився на 7,2 відсоткового пункту. 41,2% українців вважали рідною мову своєї національності, російську – 58,7%, іншу – 0,!%. І 98,6% росіян вважали рідною мову своєї національності, українську – 1,3%, іншу – 0,1%.

Отже, тут бачимо не лише наслідки вікового імперського гніту, а й неефективність нашої "незалежної" влади з самого початку, коли за якихось два роки показник рідномовних українців зменшився на 6,5 відсоткового пункту. Одначе навіть ці показники наочно переконують нас у наявності оптимістичної перспективи, альтернативної державній чи офіційній двомовності, тим більше, повному зросійщенню Донбасу або виокремленню його з України. Маю на увазі вже випробуване в інших країнах національне відродження, що обов'язково означає натуралізацію зросійщених українців на їхній історичній Батьківщині, повернення їм рідної мови тощо. Базові умови для цього достатні – слово за державою.

Не обійшов увагою письменник і роль Президента Віктора Ющенка: "...в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об'єднавчий варіант не спрацював". З приводу цього можу зауважити: Віктор Ющенко сам дозволив таким себе зробити. Як я вже не раз наголошував, так буває завжди, коли супротивника не перемагаєш, а тільки дражниш, коли своїми мікродозами насправді робиш корисне йому щеплення проти української національної ідеї.

З донецькими "друзями" В.Ющенко тільки ще не родичався – настільки мав люб'язні стосунки, а от системно і постійно з регіоном не працював. Іноді його президентство виглядало як аматорське заняття, коли не хочеш і знати, що тобі замилюють очі, коли віддаєш супротивникові ініціативу, коли зникає почуття обов'язку. Напевне, багатьох нас неприємно вразило повідомлення про те, що 17 квітня 2008 року учні Донецької гімназії N70, ошатно вбрані, в урочистому хвилюванні кілька годин марно прочекали на Президента, який мав провести для них важливий урок, побесідувати з випускниками. Як зазначає Kompromat.ua (переклад – О.П.), "Прогулявши урок з євроінтеграції, Віктор Ющенко скоротив своє відставання від графіка і розпочав Всеукраїнську нараду "З любов'ю і турботою про дітей: рік національного усиновлення" із запізненням на 2 години". Далі Президент відвідав спортивний стадіон, де пробув "рівно 7 хвилин. Після чого сів за кермо, запросив до себе в машину Ріната Ахметова і поїхав на високій швидкості. Зі стадіону Президент з Ахметовим виїхали близько 18.00. З Донецька Віктор Ющенко вилетів близько 21.00. Де перебував глава держави три години по закінченні офіційної програми візиту в Донецьк?... За інформацією джерел "Острова", цей час Віктор Андрійович прогостював удома в Ріната Леонідовича".

Зважаючи на безсумнівний патріотизм, літературний талант і незалежну світоглядну позицію Юрія Андруховича, я можу прийняти лише як фігуральний вислів його твердження: "Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки"... Так, українці сьогодні мало читають, але не через городи. Завдяки тим городам вони себе годують. І не вина пересічного українця в тім, що на його душу мало припадає книг. Росіянин, хоч і перебуває в ліпшому становищі, більше від українця не читає, але він має державну традицію і не таку владу, як ми протягом 20 років. Якщо вже піднімати українців з "городів", то не надовго і для куди більших подвигів.

Думки Юрія Андруховича прозвучали в супроводі цікавих рефлексій, викликаних політичними подіями в Україні, а також деяких історичних узагальнень, оригінальних метафор, але не з усіма ними можна погодитися. Заперечуючи йому, я, проте, знаю: наш письменник не має нічого спільного з особами, що навмисне запускають у народ провокації з надією, що ті приживуться і почнуть зомбувати людські голови. Юрій Андрухович не такий: він просто помилився. Замість того, щоб вирішити проблему, він захотів її позбутися в ось такий інстинктивний спосіб. Замість лікування він обрав ампутацію. Схоже, не витримали нерви.

Коли йдеться про захист наших національних інтересів, ми ніколи не повинні привселюдно висловлювати свої страхи, сумніви, безвихідь, готовність поступитися. Пригадую, як Леонід Кравчук колись безпорадно розводив руками на тему перебування російського Чорноморського флоту в Україні: а як ми, мовляв, його виведемо?... Така демонстрована світу безпорадність в устах Президента не додає авторитету ні йому, ні очолюваній ним країні. Бо є міжнародні суди, є зрештою сама ПОЗИЦІЯ, співмірна твоєму статусу.

Як ми вже звикли поступатися!... Поступилися ядерною зброєю, вітчизняним іменем у громадянських документах, національними інтересами, правом на самостійні рішення і людське життя... Одне слово, поступаємося державною незалежністю і власною свободою. Але, що важливо, поступається не український народ, поступається завжди його владна верхівка. У тім ви самі переконаєтесь, якщо порозмовляєте на цю тему з українцями Сходу і Заходу.

У відвертих зізнаннях Юрія Андруховича я бачу щирий біль за долю України, в основному почуваюся його однодумцем, але пораду ось так "відокремлювати" вважаю наївною і небезпечною.

Олекса Палійчук.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua