Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/ukr/politics/4b8c43ae307ef/

Недоля рабів німих

Ткаченко Віктор Іванович | 2.03.2010 00:46

Це не моя стаття, а Вадима Пепи, чесного українського публіциста, патріота і громадянина.
З дозволу Автора виставляю її на НП


Зверху до низу – раби всі ті, хто минулого віку змирявся з огидними реаліями, і хто готовий змирятися з тим самим у двадцять першому столітті. Та в нас же й заведенція – охрещувати новонароджених "рабами божими". Так само й при благословенні на шлюб і при спровадженні до "вічного лона Авраамового".

Так звана "перебудова" поманила торжеством демократії. Змигнула надія, що український етнос дихне озоном волі, перестане нидіти на своїй справіку рідній землі в такому ж приниженні, як аборигени Південно-Африканської Республіки. Та не ощасливила доля державотворцями крицевого подвижницького духу – як Нельсон Мандела. Не розірвано раз і назавжди пута чужого насильства. Незалежність України опиняється в обмеженнях, що накидаються зовні, як і після 1918 року, коли вулицями Києва заволоділи душогуби звіриної вдачі Муравйова, закривавленими багнетами вирізали хрест на самоврядуванні одного з найбільших європейських народів.

Хто тільки в світі не приймає близько до серця опоетизовану Т. Шевченком мрію про світле майбутнє "з новим і праведним законом". Але жорстока юдоль земна протиставляє інше. Диктує своє – агресію, загарбання, уярмлення, утиски, визиски. А в підсумку – вигублення слабших. І не лише особин, а й племен, народів і навіть цивілізацій, як сталося на обох континентах Америки. Кому нині з національно свідомих не ясно, що український етнос – перед загрозою втрати свого святого права на самостійне утвердження в народів вольнім колі?

Прозріймо. Нинішні подвійні стандарти всеохоплюючої глобалізації не менше небезпечні, ніж навали гунів, татаро-монголів і т. д. і т.п. Українська мова на межі витіснення із засобів інформації, а ширше – комунікації. Було ж і нам від супостатів, що язики виривали, відправляючи етапами в Сибір. Кому ж зі скалічених судилося вижити? І що ж чекає на дітей і внуків наших, якщо їхні душі не будуть просвітлені мудрістю Великого Кобзаря, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко... А до того ж ідеться. Кому тільки не лінь топтатися по українській класичній літературі. У сонмищ ненависників сверблять руки викинути з підручників, залишити поза навчальними процесами імена українських мислителів, науковців, подвижників культури. Хіба ж не є правдою те, що окупаційна геббельсівська пропаганда не накидалася на українські духовні цінності з такою відвертою лютою злостивістю, як тепер расистського виплоду україножери, а по суті – слов'янофоби, які не вилазять з екранів телевізорів? Наче розверзлася могила горезвісного Валуєва, а з неї вискочила, щоб об'явитися в Україні, дрібнота якогось сатанинського поріддя, гавкотить оскаженіло на кожне українське слово. "Собачий", "телячий язык". І це – в ХХІ столітті! Від державних чиновників високих рангів. Безборонно. Мільйонно повторюване. Проголошуване на весь світ. Витирайтеся, раболіпні.

З розпадом Радянського Союзу Ізраїль заполонили російськомовні євреї. І тут же з'явилася постанова про заборону спілкуватися в школах по-російськи. В ізраїльських школах, звичайно ж. Не українських. Перше покарання для незгодних – виключать на два тижні. Про суворіші заходи немає відомостей, бо вони не вживалися. Нововведення прибульці прийняли без заперечень. Як належне. Без велелюдних галасувань. Без пікетів, демонстрацій. Без обурливих декларацій і непогамовних звернень до вищої влади. Та й з-поза меж Ізраїлю ніхто не писнув про ущемлення прав людини. Жириновський і той як води в рот набрав.

А опустімось на грішну землю. Боже правий! Хоч вуха затикай. Яка буря здійнялась! Самум. Торнадо. Тайфун. Кінець світу! І яка ж причина? А постанова Міністерства освіти України: спілкуватися учителям з учнями і вести навчальний процес в українських школах українською мовою. Один із ультрапатріотів Верховної Ради заволав із найвищої трибуни: йому, бачте, українські фашисти забороняють наодинці з собою в туалеті говорити не українською мовою. Вищий суд без зволікань скасував міністерське розпорядження. Заохотив певні прошарки суспільства до несамовитих протестних акцій під російськими прапорами. В Сімферополі єдина українська школа. Новозбудована, престижна. Побачимо, що з нею буде з нового навчального року. Від українського залишаться ріжки та ніжки. Й вивіску замінять.

У Криму навіть у погоні за рекордом до книги Гіннеса не знайти на розкладках жодного періодичного видання українською мовою. А наче вже причислений рабами до лику святих заїжджий Шустер виводить на екран телевізора високих посадовців Автономії з протестами супроти повальної насильницької українізації. А гнучкошиєнки від рабів, догідливо пререключаючись на мову співбесідника, бо ж для раба кожний, хто погрожує, вищий і достойний поклоніння, зі шкури пнуться, доводячи власну толерантність та виправдовуючись, не знати, за що. Правильніше, чортзна за що.

Повчитися б в Держави Ізраїль. Ухвалювати б такі, як там, закони на самозбереження. А щоб ні від кого не було ні заперечень, ані причіпок, ані оскаржень у Євросуд чи ООН, у кожному разі додавати примітку: так, як в Ізраїлі.

Слов'янофоби захлинаються в невпинних зверненнях до міжнародної спільноти на протиправні дії в Україні фашистів, нашистів, націонал-фашистів, націоналістів. Чому нашу землю не спостигають землетруси, не берусь сказати. Невже не перевертаються в могилах кістки мільйонів жертв фашизму? І мільйонів борців проти фашизму. Тих обмундированих і необмундированих, котрі впали на фронтах, прийняли смерть заради життя наступних поколінь.

І як же нащадки віддячують рятівникам? Згадати б комуністам та й комсомольським активістам, з яких сформована Верховна Рада, "славне радянське минуле". Отоді фашистів гріли і в хвіст, і в гриву. Родини Грушевських, Крушельницьких, Старицьких, найближчі родичі Лесі Українки, Остап Вишня, Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш... Де там усіх перечислити. Фашисти на фашистах. Як для них усіх знаходилися заґратовані камери по сандормохах, колимах, мордовіях, навіть важко уявити.

Спасибі чекістам. Узяли розгін. Не спинити. Довести б до того, щоб жодному українцеві нікуди було подітися. Кожному б клеймо вліпити: фашист, націоналіст. Раб стерпить. Гни його в три погибелі, поки дух не спустить.

Не так давно було у світовій практиці, що певні сили заходилися демонізувати хорватів. Добре оплачені космополітичні пропагандисти професійно приступили до діла. Де й узялися свідки жахливого злочину. Нібито французький льотчик, він же письменник Сент Екзюпері, врятувався, вистрибнувши з ураженого німецьким асом літака, й приземлився там, де хорвати. А останні як тільки не знущалися з полоненого, яким тільки тортурам його не піддавали.

І все це, звичайно ж, на всіх тодішніх телеекранах, на незчисленних радіохвилях, у публікаціях без ліку, а понад те – без крихти правди й совісті. Бо згодом залишки літака, яким правив Сент Екзюпері, було знайдено в морі далеко від берега, й відповідний бойовий рапорт німця, котрий збив француза, виявлено. Тільки ж ніхто вже ні пари з вуст ні про яких усташів. Де там перед хорватами вибачатися! Наче так і треба. "Так і треба, бо немає Господа на небі!" – самі напрошуються слова Т. Шевченка. Уліплено клеймо хорватам. Нехай очищаються від нього, як знають. Зажерливим глобалізаторам не до того. Вони іншим зайняті по горло. І тих і тих ще треба демонізувати.

Хтось, може, читав на початку 80-х років минулого століття книжку В. Коротича "Кубатура яйця". Окрім усього іншого, автор викривав "підступність буржуазної пропаганди", яка успішно нав'язувала обивателям несосвітенне, внаслідок чого запаморочені в тій і тій капіталістичній країні допікали гостю провокаційними запитаннями: чому Україна у війні проти фашистів була на боці останніх? Одурманеним виставлявся і тепер знов виставлений на осуд І.Дем'янюк. Винуватець усіх бід Другої світової війни. Утрапив у полон і нібито прислужував як наглядач у фашистському концтаборі. Обвинувачується в причетності до вбивства 29 тисяч євреїв. Чому не шести мільйонів? Недогляд слідства?

Справа тягнеться не роками, а десятиліттями. Провадиться з гучним розголосом на весь світ, а з пам'яті людства стирається те, що в боротьбі проти коричневої чуми полягло якщо не десять, то не набагато менше мільйонів громадян України. Замір затіяного очевидний: кидається чорна тінь на країну, дискредитується весь її народ. Зарубіжний обиватель не розбирається, хто там якої політичної орієнтації, а тим паче, національного розмежування. Сприймає державу загалом як уособлення вселенського зла.

І ось парадокс із парадоксів. Україна в діткливій ситуації заплющує очі й затуляє вуха. І не розтуляє рота. Наче те її зовсім не стосується. Є Міністерство закордонних справ. Редакції багатьох часописів мають відділи, покликані інформувати про події в зарубіжжі. Але до процесу в Німеччині усім їм байдуже. Ніяких повідомлень, аналізів, з'ясувань. Ніякої власної позиції.

А про що ж ідеться? Ізраїль, як завжди, утримує в недоторканності свій високий імідж на міжнародній арені. Німеччина ж переслідує своє: перекласти нацистські провини за злочини в таборах смерті на тих, проти кого воювала. А особливо ж із ними розділити жахітливий гріх Голокосту, відмитися хоч якоюсь мірою від вселенського осуду учиненого гітлерівцями винищення євреїв, що звозилися на муки пекельні з усієї Європи. Подібним чином виправдовувався й спійманий ізраїльською розвідкою та скараний на смерть нацистський злочинець Ейхман. Мовляв, загнані в табори самі себе винищували. Озброєні німецькі команди забезпечували зовнішню охорону. А поселені в бараках самі порядкували під орудою капо, які – з їхньої ж маси. Такий ось вишкір "демократії" під прицілом не лише автоматів із вишок з вартовими, а й самої наглої смерті.

За нинішньої глобалізації кожна держава не шкодує зусиль і коштів на пропагандистські цілі заради своїх інтересів. Та складається враження, що є один-єдиний виняток. Є одна держава, яка досі не прозріла. Винятково беззахисна на міжнародній арені. Зовсім не на те витрачає капітал державної скарбниці, як і золотий запас. А на дискредитацію себе самої. На самоприниження й самознищення. На розхитування опор самоврядування. Що це за держава, надаю читачам можливість самим здогадатися. Хіба що полегшу пошуки відповіді підказкою. Як почалося зі сфальсифікованих чекістами судових процесів після 1918 р., так і продовжується. Щодень незліченно проголошується з теле- й кіноекранів і на радіохвилях, тиражується друкованим словом одне й те ж: нацисти, фашисти, націонал-фашисти, націоналісти...

Молодий чоловік повертався на автомашині із Чехії через Польщу до місця проживання на Київщині. Поспішав із дружиною, яка ось-ось мала народити. Не зупинився вчасно на вимогу польського поліцейського, і той, вихопивши пістолет, застрелив беззахисного. Не спитав при цьому, якої той національності: українець, росіянин, білорус, єврей чи хто там ще. Достатньо було того, що водій з України, аби повестися так зухвало, нахабно й неконтрольовано. А щодо можливого розслідування та суду, то як у воду дивився. Не опинився ні в якій тюрмі. Відбувся не те, що мізерним, а сміховинним штрафом. А чого б і ні? Якщо в самій Україні на громадян обрушуються каламутні потоки найбрудніших огульних обвинувачень, принижень, то хто ж за рубежем буде до таких ставитися, як до рівних.

По всьому само собою спливає запитання: а що б спостигло того поліцейського, якби він прикінчив громадянина Держави Ізраїль або США? Наші ж можновладці й законодавці багатіють думкою, що, на відміну від решти громадян України, їх не сприймають за кордоном як другосортних.

Та який там закордон. Серед білого дня в Одесі агресивно настроєна команда, оплачувана шовіністами, вбиває українського студента винятково за те, що виявляв себе як національно свідомий. І що ж місцеві правоохоронні органи? А всього-на-всього демонструють свою "демократичність". Віддають честь вседозволеності, а по-їхньому – "беспределу". По команді струнко дослуховуються до паплюжень убитого як фашиста, націонал-фашиста, націоналіста. Знову те ж саме. Нікуди подітися від прореченого Т. Шевченком: "Чи буде суд! Чи буде кара! // Царям, царятам на землі? // Чи буде правда меж людьми?"...

Якби ж Всевишній, до якого звертаємося з молитвами, просвітив "рабів божих". Щоб знайшовся з-поміж української і російської так званих інтелектуальних еліт хоча б один прозірливі ший, котрому б відкрилося, що україножери – викінчені слов'янофоби. Підточують, знесилюють обидва народи. Зіштовхують лобами, підступно розпалюють суперечності /язик не повертається сказати – ворожнечу/ чи ж не на користь третьої сили. Для якої пригноблений з повелителем над головою вигідніші, аніж рівноправні доброзичливці, здатні плечем до плеча стояти супроти будь-якої зловорожості.

Коли починав працювати журналістом, запам"яталося назавжди мовлене незабутнім О. Гончарем: найважче говорити правду. Наважуюся. Пробую. Усе життя плекав у мріях святий образ незалежної Української Держави – самодостатньої, самоврядної, самостійної в своїх внутрішніх і міжнародних порядкуваннях. Та як не полишала ніколи, так і не полишає тривога за майбутнє. Стискається серце від болю через те, що саме існування народу під загрозою. А що кожному по силі зробити, то це – ні за яких обставин не зраджувати себе самого і матір рідну, ні за які іудині срібняки не спокушатися на продажність, ні перед якою небезпекою не відступатися від високих ідеалів.

Вадим Пепа

лауреат Літературно-мистецької премії

імені І. С. Нечуя-Левицького


© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua