Звісно, демократією тоді й не пахло, але слово таке було і вживалося залежно від обставин. Та – віддамо належне – сьогодні у нас демократичний централізм таки є, і то не один. Щоб у тому переконатися, досить побувати на пленарних засіданнях Верховної Ради України. Демократія там – це говори на весь обшир своєї винахідливості, а централізм – уважно стеж за рукою наказного диригента своєї фракції.
Лідер партії не потребує такої команди і може собі дозволити значно більше. Зате він і більше дбає про авторитет своєї політичної організації в очах виборців. Відомо, за рахунок їхніх голосів отримує добре влаштоване життя. Але, як той казав, "ніщо людське мені не чуже". Тож і засуджувати керівника КПУ Петра Симоненка за його новий спалах почуттів я не збираюся, тим більше, теоретики комунізму виступали за ще більшу свободу соціостатевих стосунків у майбутньому суспільстві. Правда, в СРСР партія по-своєму пильнувала мораль й охоче йшла назустріч усім скаржникам жіночої статі.
Так, будь-який стереотип ханжі нам неприємний, але й не викликають симпатії негарні маневри задля відновлення свого реноме. Маю на увазі навмисні дії, покликані переважити в очах певного електорату свій попередній малопопулярний вчинок. Скажімо, спішно організоване і вельми гучне збирання грошей Президентові на дорогу в Америку чи... оті передвиборні кольорові вітражі на тротуарах, де П.Симоненко красується біля своєї молодої дружини, а напис твердить, що тільки за такої свободи людина щаслива. Побачивши те, я на мить уявив перед зображенням цієї щасливої пари його першу дружину і здригнувся: як жорстоко! Ні, Петре Миколайовичу, так переламувати суспільну думку не варто. Ефект буде протилежний.
Розгнузданий шал у боротьбі за виборця породив нові, вкрай агресивні форми агітації та контрагітації. Високооплачувані іміджмейкери відпрацьовують з кандидатами найефективніші прийоми і методи впливу. Тут і енергійна хода, і багатозначні жести, і рішучий погляд, метал у голосі, і, для посилення картини, навіть стрімкий рух великого літака над головою. А що?... Людям це подобається: нехай клюють і втішаються. Правда, Голова ВО "Свобода" Олег Тягнибок успішно обходиться без такої сценічної демонстрації та бутафорії. Його образ невимушений, природний, а думки логічно вмотивовані, переконливі.
Цього разу у Верховні Раді йдеться про м. Калуш як зону надзвичайного економічного лиха. І за трибуну виходить П.Симоненко. Авжеж, такої нагоди він не пропустить... І починається стрімкий штурм, гнівна атака на винних у всіх наших бідах націоналістів, які, бачте, тільки те й робили, що 18 років без упину збагачувалися, привласнюючи народні гроші. Ця "кулеметна" черга демагогічної тріскотні чомусь викликала у мене спогади: сидиш у бліндажі і тримаєш над собою зеленуваті фанерні мішені. По селектору лунає команда "Поднять мишень!"... І десь там позаду враз зачастить ротний кулемет, і над тобою так цікаво заспівають кулі. Цікаво, бо знаєш: тебе вони тут не зачеплять. А потім ти сам побіжиш із кулеметом, і вже комусь заспівають твої кулі...
Та я полишаю спогади і знову втуплюю очі в екран телевізора. Зараз чомусь так виразно захотілося крикнути: "Петре Миколайовичу! Заради Бога, назвіть мені хоч одного олігарха-націоналіста – і я вам красненько подякую. Бо вже завтра побіжу просити у нього грошей на видання своєї книжки!... Знаю, він свідомий – не відмовить". Але полум'яний викривач не помічає мого пориву, ба й реальних олігархів називати не збирався. Він лише виступив у своєму амплуа, відіграв звичну роль у приємній для вуха пересічного громадянина тональності, і... досить. Так само вчинить і його фракція, бо всі однодумці. Так само вчинить і партія, бо принципом її організації та керування є "демократичний централізм".
Олекса Палійчук.
Сайт: paliychuk.ho.ua
