Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Правляча псевдоеліта – загроза для України

Віктор Вірний | 18.07.2008 17:26

-9
Рейтинг
-9


Голосів "за"
4

Голосів "проти"
13

політики минущі. Закони Буття вічні.

У-Цзи сказав: "У стародавності всі, хто опікувався державою, неодмінно, насамперед, просвіщали свій народ і любили своїх людей.

Є чотири незгоди: коли в державі немає згоди, не можна виставити військо; коли у війську немає згоди, не можна виступити в табір; коли в таборі немає згоди, не можна рушити і стинатися; коли в бою немає згоди, не можна здобути перемогу.

Відтак, якщо государ, що знає шлях, прагне підняти свій народ, він, насамперед, установлює згоду і тільки потім долучається до великої справи.

Він не довіряє своїм особистим судженням, а неодмінно повідомляє про це в храмі предків, прибігає до гадання по черепасі, зіставляє це згодом і, якщо все обіцяє удачу, тільки після цього піднімається.

Коли народ, бачачи, що государ так само береже його життя, так само вболіває з його смерті, стане разом зі своїм государем перед небезпекою, воїни будуть уважати наступ і смерть славою, а відступ і життя – ганьбою".


/ У-Цзи. Трактат з військового мистецтва/

Напевно, тільки в стародавності правителям було властиво настільки глибоке розуміння дійсності. А якщо щось і упускав государ з уваги, то було кому підказати йому...

Хоча, – ні. У Росії і США, та й у Китаї сьогодні правлять елітарні групи. Вони ж і висувають претендента на лідера національного масштабу. Кожна держава – у міру своїх можливостей. У кожної з країн – своя уява про наступність, але вона є. У США – виходячи з їхньої історії в кілька сторіч. У Китаї – із декілька тисячолітньої історії й істинно конфуціанського погляду на буття. Росія, оговтавшись від дурману 90-х, "народила" Путіна, що поклав початок відродженню величі Російської імперії й православної цивілізації. Наскільки вірна своїм традиціям Стара Європа – питання, але голос наступності однаково чутний. Ви звертали увагу, як рано вранці в Парижі двірник, прибираючи площу, тримає мітлу? Він тримає її, як тримав би прапор Волі на барикаді, тому, що ВІН – ЛЮДИНА ВІЛЬНА! Росія сьогодні – це Путін, потім уже Медведєв, але в цілому – команда. Китай – це дотепер, ні-ні, не Мао дзе Дун, а Ден Сяо Пін. Германія – Гельмут Коль – Ангела Меркель. Англія – Маргарет Тетчер, хоча, все-таки, королева Єлизавета. Але Франція – аж ніяк не Саркозі, а де Голль.

Національний лідер... Україна... чи Можемо ми сказати, що Україна – це Ющенко, або Ющенко – це Україна? Маргінальність, провінційність і шароварність, принижені некомпетентністю... У цьому не провина народу. Це те, що прищеплюють, насаджують не-еліти. Ви знаєте, чим відрізняється зграя від ватаги?... У зграї немає ватажка... Так, у вовчій ватазі, як правило, править вовчиця... Чи зможемо ми сказати, що Україна – це Тимошенко?...

Нівелювання спадкоємності рівносильне історичній смерті нації. Історія не терпить напівпорожнеч, а тим більше порожнечі. Вона заповнюється іншим, найчастіше стороннім життєвим простором, який руйнує справжню культуру, викорчовує духовність і знищує нації.

З розпадом могутньої Радянської імперії і крахом комуністичної ідеології "релігійний вакуум" швидко почав заповнюватися у своїй більшості всіляким "непотребом", виник культ грошей...

"Зрозуміло, "єдино вірне навчання" мало всі ознаки державної релігії, а комуністичний режим (1917-1991) був класичною теократією – зі своїм священним писанням, сонмом святих, обрядом, есхатологією – і, зрозуміло, чудотворними мощами. Релігійна влада (ЦК КПРС) стояла в Радянському Союзі вище світської (Верховна Рада, Рада Міністрів). Зрозуміло, що режим звалився саме в той момент, – відзначає російський політолог Станіслав Белковський, – коли горбачовське покоління вирішило, що можна (як і радив їм Солженицин у "Листі вождям Радянського Союзу") зберегти владу, відмовившись від ідеології. Регіональні політпрацівники, які раптово вистрибнули на сцену з-за спини брежнєвського застою, так і не зрозуміли, що немає і не може бути церкви без віри, що наповнює її. І відмова від релігії комунізму, тобто комуністичного хіліастичного проекту, одразу спричинить розпад за собою і самого теократичного режиму, релігійної держави – СРСР".

Релігія грошей стала визначальною в Україні. І "грошові торби" одна за одною потягнулися в політику, спочатку випадково, а потім прориваючись із надривом, агресивно розштовхуючи одне одного ліктями. Хамство і нахабність служили підмогою. Але відсутність маломальської базової "гімназичної освіти" швидко позначилося. (Ну, такі вже вони, колишні партійні і комсомольські ватажки...) Керувати країною і партійним осередком, як говорять в Одесі, дві великі різниці. Гравців немає і лава запасних порожня. Тому й програє держава, втрачає нація й гине народ, якого нарекли "маленьким українцем".

Аби легітимізувати свою присутність у владі потрібна була інша, відмінна від релігії грошей, ідеологія. Всі вмить стали набожними. Але всіх перевершив Віктор Ющенко, що визначив свою месіанську місію в створенні власної, Ющенка, церкви. Не робить честі Президентові використання церкви в політичних цілях, коли духовні святині стають елементом політичного декору. А чого тільки варте перетворення в трапезну Софійського собору! Але, як говориться, Бог йому суддя...

Спадкоємність... Вона передбачає елітизм, але в жодному разі не егалітаризм. Елітизм, який зріс на ціннісних основах нації, історії, культурі, духовності і вірі.

Віра буває різною: у технології і кодекс бусідо; у кольт, вестерн і Голівуд; у ліберальні цінності і Верховенство права. Але є цінності вищого ґатунку, дані Природою і Богом. І Російська православна церква стала на сторожу Російських інтересів і православної цивілізації в цілому. До речі, як відзначало видання "Людина і світ", січень, 2003 р., у сучасній масовій свідомості українця поняття "православний" ширше поняття "віруючий". Православними себе вважають 68,8% опитаних (при цьому віруючими себе назвали 60,2%). І це не тільки ті, хто вважає себе віруючими (77,5%), а й ті, хто коливається між вірою й невір'ям (77,2%), а й не віруючі (33,2%), байдужі до віри (22,8%) і навіть атеїсти (31,8%). До православних себе віднесли 75,8% тих, хто був хрещений, і 31,5% тих, над ким це таїнство не здійснювалося, а також 70,5%, вихованих у релігійному дусі респондентів і 68,2% тих, хто не одержав релігійного виховання. Наведені дані практично повністю повторили результати дослідження 2000 р. і чи навряд суттєво відрізняються сьогодні.

В Internet, по телебаченню, у друкованих ЗМІ (причому не, тільки в російських, але, у першу чергу, західних), відзначають, що в Росії відбувається бурхливе православне відродження. Це одне зі свідчень переходу від управління цілями до управління цінностями.

Проголосивши "ядерне православ'я", Володимир Путін зміг об'єднати народ, а Дмитро Медведєв назвався продовжувачем початого Путіним. Це і є спадкоємність.

Спадкоємність – це пам'ятати про велич наших предків, знати, що Володимиру Великому ми зобов'язані Хрещенням Русі і створенням державності, шанувати Ярослава Мудрого... Спадкоємність – це сімейні цінності, це повага до матері-землі...

Відмова від історичного коріння, зміна цивілізаційного вибору, підміна дійсних цінностей штучними – це те, що називається зрадництвом.

Спадкоємність – це, насамперед, відповідальність, відповідальність перед минулими поколіннями і майбутніми. Не так давно новообраний Президент Росії Д.Медведєв погодився зі словами В.Путіна, який назвав його не меншим націоналістом, ніж він сам. У своєму інтерв'ю Financial Times Дмитро Медведєв висловив позицію Кремля останніх десяти років. Російський Президент дослівно сказав: "На зовнішньополітичному і зовнішньоекономічному треку не можна бути ні лібералом, ні консерватором, ні демократом, потрібно виходити з безумовного пріоритету інтересів своєї країни".

В Україні ж маємо зворотне: пріоритет власних інтересів можновладців над державними, а якщо точніше – їхня повна розбіжність.

Але сьогодні, як не крути, державний капіталізм тієї ж Росії або Китаю демонструє усьому світу переваги своєї системи управління – управління не цілями, а цінностями. Ті ж США, Стара Європа вимушено захищаються. Вони налякані експансією держав, економіки яких швидко розвиваються. І ліберальний демократичний, рівних прав і можливостей, Захід закриває свої ринки для окремих державно-приватних інвестицій Китаю, Індії і Росії.

У цих же країнах, взявши за основу ціннісні орієнтири і переклавши їх на прагматику дій, держава і приватний капітал виступають єдиним фронтом із захисту національних інтересів, зокрема і на зовнішньополітичній арені.

Така, єдина, узгоджена позиція не випадкова. Вона – результат відносин взаємної відповідальності держави і приватного капіталу: держава виявляє зацікавленість у розвитку національного приватного капіталу, вона ж розширює свою відповідальність перед національним приватним капіталом, але того ж держава вимагає і від бізнесу, а той сумлінно виконує свій обов'язок перед державою.

Вже почався новий переділ миру. Результат тому – протистояння західної і православної цивілізацій, Півночі і Півдня. Боротьба за ресурси і ціннісне протистояння – це наш день сьогоднішній.

Ми вже раніше зазначали (Виктор Вирный, Украина: здоровый национальный эгоизм как Самоуважение, 26.03.07, Фраза, http://www.fraza.com.ua/zametki/26.03.07/35384.html) і не продовжуємо наполягати, що глобальний світ, його реалії і щоденні виклики вимагають від політичної еліти України державницьких позицій і геополітичного мислення, які припускають, насамперед, чітке усвідомлення національних інтересів країни. По-друге – осмислення питань національної безпеки. По-третє – прагматичних підходів у визначенні національних пріоритетів. По-четверте – проведення передбаченої, послідовної і цілеспрямованої зовнішньої і внутрішньої політики, і в-п'ятих – відповідальності за розробку, втілення і результат стратегічного розвитку власної державності і нації в цілому.

Головним чинником розробки політичної стратегії має бути "здоровий національний егоїзм". Здоровий національний егоїзм повинен складати основу внутрішньої політики, формувати інтенції зовнішньої політики, стати наріжним каменем у розгляді світових тенденцій і визначенні місця і ролі в них України через призму національних інтересів. Відтак здоровим національним егоїзмом зобов'язані керуватися представники всіх гілок влади і владних повноважень. Мова йде про здоровий національний егоїзм як прояв самовизначення через самоповагу, який покликаний протистояти як негативним тенденціям визнання України на міжнародному рівні за принципом меншовартості, так і заокеанському ідолопоклонству на побутовому рівні. Нагальність розуміння історичного призначення України, визначення єдиної моделі самоідентифікації і її впровадження в суспільстві на рівні державної політики поза сумнівом.

Водночас, слід бути порядними і відвертими, перш за все, перед собою. Сьогодні має місце трансформація загальнолюдських цінностей, перетворення їх на тимчасові, штучні. Політика змасовління, оскотивлення широкого загалу, народних мас – це провина еліти, що так і не спромоглася стати національною, провина еліти культурної, що осторонь споглядає, як ідея творіння поступається жадобі руйнування та винищення, провина еліти технічної, що усунулася від політичного будівництва української держави. Замість можливості використовувати історичні надбання, надихатися традиційними духовними і культурними цінностями, носіями яких є народ, а провідниками – національна еліта, – суцільна підміна понять. Життя як політика, а політика як шоу, – складають сьогодні основу буття пересічного українця. Ментальні структури української нації незахищені перед цивілізаційною навалою псевдоміфів і псевдоцінностей.

Розуміння сутності й саме поняття "Велика Україна" сьогодні здається втраченими, адже майже повністю вийшло з ужитку політесу, не застосовується в політичній риториці, зникло з екранів телевізорів, зі шпальт журналів і газет, а в повсякденному житті не використовується взагалі. Авжеж за це воліють недруги України, на цьому стоять українські русофоби і російські шовіністи, що надсаджують ксенофобські, антиукраїнські настрої в Росії. Нам закидають, що "українська еліта власне ніколи не була українською, тому що вона була то пропольською, то потім проросійською". Загальне явище і в Росії, і в Україні – утвердження ксенофобських поглядів, яке використовується певними політиками як штандарт консолідації нації. Недолугість і зрадницька позиція таких політичних еліт закликає до порушення духовних і родинних зв'язків, знищення самоцінності того, що поєднує наші народи, винищує їх історичну велич.

Російський Президент Володимир Путін не випадково зв'язував Православ'я із внутрішньою безпекою країни, а ядерну зброю – з її зовнішньою безпекою. Він сказав, що "і традиційна конфесія Російської Федерації, і "ядерний щит" Росії – ті складові, які зміцнюють російську державність, створюють необхідні передумови для забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки країни".

Україна історично відмовилася від ядерного потенціалу, проте, не із цих причин самоусунулася від активної незалежної зовнішньої політики. Національна еліта виявилася неспроможною в той час, коли Україна потребує стратегічного визначення. Ми щоразу стикаємося з проблемою визнання певними політиками своєї месіанської ролі прискорювача історії, надання переваги революційним крокам попри впевненого поступового руху. Адже так просто створити "розруху в головах", замість будувати далекоглядне концептуальне бачення. Ми не проти революційних кроків, ми проти тих месій, які є обраними за призначенням, за призначенням тих, кого лякає Велика Україна, хто з острахом споглядає на можливість відновлення історичної величі Київської Русі.

Розташування і просторовий потенціал України намагаються використовувати всі активні геополітичні гравці, за винятком самої України. Територіальна довжина, помножена на чисельність населення, промисловий потенціал, що став на шлях відновлення і модернізації, який вирішує проблеми енергозбереження, що має досягнення світового рівня в космічнім будівництві, науковий і інтелектуальний потенціали, природні багатства – тільки це вже змушує сприймати Україну як значну європейську державу.

Винятково зручне географічне розташування робить країну ключовим субрегіоном, що з'єднує своїми транспортними коридорами Захід і Схід, Північ і Південь Євразійського континенту.

Місцеположення і просторовий потенціал України намагаються використати усі активні геополітичні гравці, окрім самої України. Сам по собі розмір її території помножений на чисельність населення, промисловий потенціал, що став на шлях поновлення і модернізації, що вирішує проблеми енергозбереження, що має досягнення світового рівня у космічному будуванні, науковий та інтелектуальний потенціали, природні багатства – тільки це вже примушує сприймати Україну як значну європейську державу. Винятково вигідне географічне розташування робить країну ключовим субрегіоном, що з'єднує своїми транспортними коридорами Захід і Схід, Північ і Південь Євразійського континенту.

А її історична обраність бути колискою православного слов'янства, стати старшою сестрою серед нащадків заснованої князем Володимиром великої Київської Русі, наділяє Україну провідницькою духовною місією, тим самим від її політичної еліти вимагає відповідальності у світовому вимірі. Але чи є вона – еліта?...

Не кольорове фарбування, типу жовтогарячої або біло-блакитний, а принципово політична й ідеологічна наснага повинна нести Україна усьому світу. У цьому її історична місія. Вибір України поза й вище суперечками слов'янофілів і західників. Віра в себе й у свою місію – об'єднуючий початок не псевдоеліти, а дійсної української еліти.

Нація – ментальна, духовна єдність і духовний потенціал. На думку С. Дацюка ("Самоусвідомлення України"), існують взаємопопов'язані, однак не тотожні один одному процеси – самоідентифікації, самовизначення, самоусвідомлення. Ми знаходимо: "Самоідентифікація – ототожнення із зовнішніми ідеальними предметними сутностями. Самовизначення – віднесення до процесів і соціальних груп, що задає рамки та межі цілевизначенню та діяльності. Самоусвідомлення – філософське осмислення себе і свого розвитку з погляду нових принципів, нового значення і нових підходів до самоідентифікації та самовизначення". Продовжуючи думку автора, слід зазначити, що ведучи мову про Україну, поринувши у процес самоідентифікації і пам'ятаючи про язичницько-ведичну дохристиянську Русь, звертаючись до Русі часів князя Володимира Великого, зайнявши позицію у відповідності до самовизначення і пригадуючи Софію Київську та Печерську лавру, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха і Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Миколу Гоголя і Лесю Українку, ми чомусь забуваємо про самоусвідомлення, самоусвідомлення історичної місії, що з Хрещенням Русі взяв на себе Київ. Цій місії протистояли, Русь розчленовували, ідею гетьманщини викорінювали, мислити не по-руськи примушували. І зажили нащадки Київської Русі за роздвоєною, а то й потроєною ідентичністю. Звідси проблеми із самовизначенням. І про самоусвідомлення себе нацією, єдиною, могутньою, Богом обдарованою та духовно наділеною, націленою на звершення, забули.

Сьогодні немає необхідності вести війну "гарячу" аби підкорити народ, країну, знищити націю. До нагоди війна інформаційна, війна за підпорядкування ментальних структур. Мішенню у такій війні стає самоідентифікація особистості, її соціальна і рольова ідентифікація, які задають загальну інтенціональність окремої особистості і суспільства в цілому; самовизначення щодо приналежності і спадковості щодо певної самобутності і самобутності спільноти в соціумі, які відображені в культурних традиціях, віруваннях, менталітеті та означені в мові; базові цінності людини, на яких ґрунтуються її оцінки і судження.

Нам твердять, що Україна є державою суто європейською, тобто її власні національні інтереси виявляють себе через структури загальноєвропейських інтересів, а Росія, хоч і належить до однієї з найбільших країн Європи, проте була і залишається країною азійською. Нам відверто нав'язують, що ми різні, і ми натхненно шукаємо, що ж нас різнить. Нам вказують, що не слід розглядати ідею розбудови національної держави через призму національної приналежності і говорять про ризик національної обмеженості. Нас лякають гіпертрофованою національною самоідентифікацією, яка веде до маргінального положення країни в структурі глобального цивілізованого простору. Наc штучно виокремлюють із єдиного історично-соціально-культурного простору східних слов'ян, але пропонують розглядати сучасну українську націю виключно як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України, і закидають про визнання України країною політичної нації. І, здавалось би, що це аж ніяк не суперечить так званому більш вузькому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти осіб української національності, які проживають на території України та поза її межами. Проте...

Так, питання української ідентичності є наболівшим. Дійсно, процес "збирання українських земель" у межах однієї держави скінчився лише у середині ХХ ст. приєднанням Західних територій, Закарпаття – в 1945 р., Криму – в 1954 р. І факт, що українці, які становлять переважну більшість населення України, хоча й сторіччями усвідомлювали себе єдиним народом, все ж таки тривалі часи проживали в різних державних утвореннях і, зрозуміло, зазнавали величезного асиміляційного тиску з боку тих націй, що панували в цих державах. Потерпала й самоідентифікація. Отже, сьогодні й Україна, і Росія – поліетнічні й поліконфесійні держави. Беззаперечне твердження. Проте, не такою беззастережною є думка, що з моменту проголошення Україною незалежності – у кожного свій шлях...

Велика, Мала і Біла Русь – єдиний культурно-історичний простір. І, як би нас не розділяли кордонами, ми – єдині. Внутрішня спорідненість на ментальному рівні – духовний стрижень, закладений за часів князя Володимира Великого, не знищений. Історичне Хрещення сприяло структуризації і оформленню держави Русі. Союзу з могутньою слов'янською країною, що простягалася від Кримського Корсуня до берега Балтійського, шукали і Візантія, і мусульманський світ, і європейські держави. І князь Володимир зробив вибір і визначив історичні перспективи на тисячоріччя вперед.

Національна політика визначає долю нації, пояснює історичний смисл і призначення держави. Сьогодні намагаються по-новому прочитати національну історію. Відкидається все те, що не укладається в політичні концепції. Національну історію пишуть політики на гроші закордонних благодійних фондів, і гранди визначають змістовну наповненість загальноосвітніх програм в школах, у вищих навчальних закладах. Нас приваблюють благами цивілізації, нам прищеплюють мас-культуру. І нікого з провідників західних цінностей не цікавить, наскільки вони відповідають ментальним структурам і культурно-історичнім традиціям. Ринок політичних послуг сьогодні набув значних трансформацій – не тільки ідеї і погляди стали товаром, товаром стала країна. Політики вирішують свої проблеми за рахунок національних інтересів, й Україну розглядають мов крам для глобального ринку.

Нинішній політикум не спроможний вийти за рамки привнесеного чужорідного атлантичного мислення, відповідно пропонуючи й таке ж "рамочне" мислення широкому загалу. Якщо ще має місце нав'язана суспільством, дискусія довкола інтеграції України до Північно-Атлантичного альянсу, то вступ до Європейського Союзу фактично втратив дискусійний дискурс. Безоглядне сприйняття ЄС як самоціль, як спосіб доручення до європейського рівня життя, є результатом маніпуляції суспільною свідомістю і хибного ототожнення різних речей. Опитування, проведене до 50-ї річниці Євросоюзу, засвідчило, 50% європейців вважають, що їх життя після вступу до європейського клубу погіршилося, і лише 25% представників п'яти найбільших країн ЄС розділяють думку, що їхнє життя покращилося. В той же час, у Великобританії, Франції, Німеччині, Іспанії та Італії тільки 22% припускають, що їх життя змінилося б на краще, якщо б країна вийшла з ЄС, а 40% впевнені, що ситуація б погіршилася.

Європейський проект за назвою ЄС має свою історію і свою психологію. Він не є ідеальним. ЄС – економічний союз, політичний альянс, військова співпраця і велика мета, мрія, та чи відбудеться вона – питання. Сьогоднішня Європа стикнулася з кризою національної самосвідомості, що спричинила хвилю відродження націоналізму і етнічних рухів. Ідея впровадження європейської самосвідомості розбилася об реалії життя. Диспропорції соціально-економічного розвитку, потреб і ресурсних можливостей окремих регіонів у ЄС спричиняє поновлення історично-культурного і духовно-релігійного протистояння. Все більш широкі верстви населення залучаються до регіональних рухів.

Сьогодні Стара Європа відмовляється проводити ще настільки недавно прийнятну – почасти по власній волі, почасти змушену – залежну від США політику. Презирливе відношення до усього іншого світу з боку наддержави – Сполучених Штатів Америки – породжує усе більше протидій. Спроба збереження своєї політичної й економічної моці, нарощування "економічних мускулів" за чужий рахунок – викликає все більше обурення. Долар поступово, але невпинно перетворюється в папірець (якої він, до речі, і є), який витісняється євровалютою і рядом національних валют. Свою заявку недавно на Санкт-Петербурзькому саміті зробила і Росія.

Усе голосніше звучать у Європі ідеї створення загальноєвропейської системи безпеки, не в рамках НАТО (ми неодноразово писали про це, зокрема: Віктор Вірний. Цар Путін, Буш Молодший і Бабуся Європа... і десь там Україна, http://narodna.pravda.com.ua/politics/466d713937498/; Віктор Вірний. Країна обласкана природою, але скривджена історично?, 11.02.2008, http://narodna.pravda.com.ua/politics/47b01e058207b/). Тому просування НАТО на Схід набуває виняткового значення для США, оскільки розміщення сил на Євразійському континенті, який зосереджує в собі світові – і природні, і людські – ресурси, має ключове значення не тільки для збереження гегемонії, а й визначає безпеку самих США. Через розширення НАТО на Схід Сполучені Штати намагаються розв'язати ряд і інших питань: "пожвавити" свою вагу в "Старій Європі", одержати людський ресурс і географічний потенціал заради відновлення свого впливу і нових надбань на азіатському напрямку.

Спочатку в Німеччині, сьогодні в Італії Москва вустами Дмитра Медведєва пропонує відмовити від застосування сили в міжнародних відносинах. Захід схвильований, але Захід мовчить. Мовчить, тому, що війна, неоголошена, інформаційно-психологічна проти Росії вже ведеться! Католицький, протестантський Захід протистоїть православній цивілізації? І ситуація в Югославії, Косово тому свідчення?...

Нині Росія оголосила про своє бажання очолити процеси створення загальноєвропейської системи безпеки, що досить сконфузило і звело нанівець пафос вашингтонських стратегів.

Розлютило США і не на жарт положення в оприлюдненій недавно президентом РФ Д.Медведєвим нової Зовнішньополітичної концепції Росії, де говориться, що Москва проти втягування Грузії і України в НАТО. Ще б Кремль насмілився не тільки нагадати Заходу, що падіння "Берлінської стіни" було твердженням на виконання обіцянок щодо не-розширення НАТО на Схід, тих, які нині успішно порушуються! Але Москва ще й пригрозила виходом із цілого ряду договорів! А це вже серйозно для Старої Європи, що настільки жадає спокою. І це сигнал, у першу чергу, для Німеччини, Франції, Італії, а так само Іспанії, що Росія не задовольниться заявами на кшталт Міністра закордонних справ Іспанії Мігеля А. Моратіноса, що необхідно дотримуватися принципу "відкритих дверей", хоча залишаються питання щодо "часу і способу" надання Україні і Грузії ПДЧ.

Росія навмисно розхитує американські підвалини НАТО. Експерти в всерйоз говорять, що потенційним союзником Росії, можуть стати так само Греція, Словаччина, Угорщина і Болгарія. Ці країни мають значні тертя зі своїми безпосередніми сусідами й партнерами по НАТО, ніж з Росією...

Сьогодні на міжнародній арені усе сильніше чутний голос Росії. І до нього прислухаються. Росія пропонує новий цивілізаційно-ціннісний підхід. Вона не сприймає демократію як уніфікацію під стандарт, що нав'язує США. Вона закликає до встановлення нових "правил гри" і наполягає на збереженні унікальності кожної націй, усіх народів. Кремль упевнено ізолює США, але пророкує в недалекому майбутньому занепад супердержави. Однополярному світу прийшов кінець.

Загалом, у всьому світові поширюються етноцентрічні і етнонаціональні настрої, що протистоять глобалістичним викликам, виключність індивідуальності постає проти узагальнення, національно-етнічна ідентичністість – універсальності змасовління. Заклики відмежуватися від національних цінностей, позицій і практик як проявів відсталості і нецивілізованості, викликають більш ніж сумніви.

Зрозуміло, що позиція України, засади внутрішньої і зовнішньої політики повинні відповідати викликам сьогодення. Визначення структури національних інтересів України мусить полягати у прагматичному відношенні і враховувати як історичний досвід національного і державного розвитку, так і всі аспекти сучасної геополітичної, історико-культурної, цивілізаційної ситуацій, повний спектр питань економічного, політичного, соціального та духовно-інтелектуального життя. Проте лише здоровий національний егоїзм передбачає ту самоповагу, яка є передумовою поваги України у світі. Чітке усвідомлення своїх власних інтересів – інтересів України, помножених на політичну волю еліти країни, сприятиме набуттю Україною ролі регіонального лідера.

Ми вважали й упевнені у своїй правоті, що геостратегічне мислення України повинне бути спрямовано винятково на відродження ролі Росії як одного з основних "акторов" на світовій сцені. Виключно важливим як для України, так і для Росії є стратегічне партнерство, яке повинно бути підтверджено, скажімо, Декларацією "ПРО СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО". Найважливішим чинником змістовного наповнення Декларації має стати місце підписання, а саме – місто Київ, для набуття нею сигніфікативного значення (від лат. significatium – позначуване) – "Київська декларація" (Віктор Вірний. НАТО і активний нейтралітет України. – Персонал Плюс, N12 (215) 29 березня – 5 квітня 2007 року; Віктор Вірний. Екзамен для опозиції на вміння мислити стратегічно. – Персонал Плюс, N3 (255) 24 – 30 січня 2008 року).

В умовах зростання ризику зіткнення цивілізаційних і культурних відмінностей, що прийшов на зміну політичного і ідеологічного протистояння, виключно важливими є процеси самоідентифікації, самовизначення і самоусвідомлення України. Національна самоідентифікація України, що виключає Росію, неможлива. Спроба протиставити Росію Україні – намагання знищити, як Росію, так і Україну. Підтримуючи і підсилюючи Росію, Україна посилює себе і підвищує свій вплив на цивілізаційні процеси.

Необхідним є перехід на інший, змістовний і символічний рівень. Духовний націоналізм і політика державного консерватизму, а не безоглядна присяга на вірність європейському курсу і прагнення в НАТО, повинні бути покладені в основу внутрішньої і зовнішньої політики України. І як би кому не хотілося, але потрібно усвідомити, що Київська Русь і слов'янське співтовариство, той же СРСР привнесли свій значимий внесок у європейську культуру, і Україна є не тільки географічним центром Європи, але й зосереджує в собі потенціал її духовного розвитку (Віктор Вірний. Україна – потенціал духовного розвитку Європи, Персонал Плюс, N17 (220) 16 – 22 травня 2007 року).

Дійсні цінності усе більше заявляють про себе. Сьогодення свідчить – неповага до землі, води, повітря загрожують краху цивілізації. На практиці, земля, вода, повітря, та й продовольство, які вони дають, недооцінені. Криза спричиняє зміну пріоритетів, які, в свою чергу, призводять до переоцінки цінностей. Нині людство поставлене перед фактом, а не вибором. Україна Богом наділена природною перевагою. Отже не скористатися цим – іти проти людства, України і Бога.

Проблема продовольчої безпеки Землі сьогодні, насамперед, залежить від України. І це не дивно, адже на території України зосереджено 30% усіх чорноземів. У свій час Японія використовувала інтелектуальний потенціал, скуплений по усьому світу, і після Другої світової війни зробила потужний технологічний стрибок, забезпечивши своїм громадянам один з найвищих рівнів споживання. США використовують війну як розвиток. Китай свою ставку зробив на західні технології і дешеву робочу силу. Росія використовує свій енергетичний потенціал. Україні, унікальне географічне положення й довжина, ці самі 30% світових запасів чорноземів, надають потужну конкурентну перевагу – реальну можливість монополізувати ринок зернових (Віктор Вірний. Хліб замість нанотехнологій, або Чи зможе Україна нагодувати світ?, Фраза, 22.04.08, http://www.fraza.com.ua/analitics/22.04.08/50186.html). Росія заявляє, що готова перебрати на себе відповідальність за продовольчу безпеку у світі. А де ж Україна?

Для України загроза одна – її політикум і псевдоеліта, вона ж і владна, її особисті інтереси, які ні в чому не збігаються з національними. Поки швондери будуть складати закони, а шарікови виступати в якості їх виконавців, а основним рефреном українського буття буде "а ми їх душили-душили", порядку в цій країні не буде.

У той же час, слід пам'ятати: політики минущі. Закони Буття вічні.

P.S. Не припиняю повторювати (Віктор Вірний. Володимир Великий проти тих же регіоналів, ющенків, тимошенків і Ко, 6.09.2007, http://narodna.pravda.com.ua/politics/46dfaae0a7939/). Ідеали і основи державності нації... Держава... Вона – "тіло нації". За Олексієм Лосєвим, "тіло – не просто вигадка, не випадкове явище, не ілюзія тільки, не дрібниці. Воно завжди прояв душі – отже, у якімсь смислі сама душа". Історично-культурна спадщина, духовність і віра є "душею нації". Вони – "душа нації" і "тіло нації" – складають перспективу для суспільства. Україна має історичну місію. Дзвони дзвонять, її звеличуючи...

Віктор Вірний, політолог,

"Фундація Аналітичної Думки"


Коментарі
Правда про жидулю тиМОЙШенко та її банду – БЮТ:

http://farysei.webs.com
http://j-tymoshenko.livejournal.com/

Тимошенко та БЮТ ще більше лайно чим Янукович та ПР, останні хоч так нахабно та підло не брешуть як першi. Подивіться на жидулю тиМОЙШенко, вона стає все більше зовні подібна на Верку Сердючку
http://narodna.pravda.com.ua/politics/4a5387a1b3a22/view_comments/add_ok/









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua