Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Русинська Автономія   русини-українці   русини-сепаратисти   Закарпаття   історія   єдність народу   українська мова   діалект   русинська мова   протиставлення   агентура   Словаччина   Угорщина   рука Москви   здобудеш Україну або згинеш в боротьбі за неї

Русинська Автономія на Закарпатті. Для чого вона їм і чи взагалі їм?

Гетьман | 26.09.2007 12:27

9
Рейтинг
9


Голосів "за"
13

Голосів "проти"
4

Як русинський рух на Закарпатті в 21-ому столітті перетворився на антиукраїнський? Чому частина русинів взялась опротестовувати ідею Великої України? Коли стався злам в душах русинів-українців, що почали відторгати українську сутність свою? Як побороти, поки що не скривавлену, спробу розірвати єдність української нації русинами-сепаратистами?

Здавалось, навіщо піднімати це питання, адже це додаткова реклама русинам-сепаратистам, яким тільки широкого розголосу для повного щастя і бракує. Але оскільки про це й так вже досить відомо, і очікувано в зручний момент знову випливе ця проблема, то варто спробувати розібратись раніше. Адже критичним домаганням русинів-неукраїнців є деяке автономне утворення на підставі окремості русинів від всіх решти українців. Поки що чітко не оформлено в чому саме автономія, пов'язано це з пріоритетом сьогодні на пропагандивну сторону цієї справи. Тому краще "повоювати" тепер словом, ніж потім зброєю при настанні власне критичного моменту, що виявиться в практичній спробі створити неукраїнську автономію в Україні.

24 серпня 1991 року День Незалежності Самостійної Соборної Вільної Держави Україна. Визначальним і завершальним і початковим був той день, і скептикам щодо майбутнього нашого народу з власною державою, місця в той день не було. І зараз ми їх переконаємо або поборимо-іншого шляху нема. Так, ми Вільна Держава-іноземний чобіт не може більше "на ліво і направо" топтати нашу землю. Але ворожі сили, як і різні внутрішні непорозуміння не зникли, а лиш вичікують по-вдалішого часу, щоб здійснити свої шкодливі для України задуми.

Коли стався злам в душах русинів-українців, що почали відторгати українську сутність свою.

Вся історія боротьби Закарпаття, його населення, яке так чи інакше пов'язувало себе з українською нацією, за свої права невід'ємно включала і намагання боронити своїх прав та жити разом усім Українським Народом. Так було завжди і буде далі для свідомої частини закарпатців своєї приналежності та участі їх в загальноукраїнському народі. Закарпатські землі довший час томились під гнітом окупантів, і чи не закарпатські українці перші наважились зробити крок до Самостійності проти волі монстрів Гітлера та Сталіна. І як тепер купка невдах теоретиків відокремленості русинів від українців пробує перекреслити це, нав'язавши в Соборній Україні те, що раніше нав'язували гнобителі русинів-українців.

Але є найближча до сучасності точка неповернення, що навіть при тимчасовій перемозі пропагандистів відокремленості русинів, не здатна вже зірвати з правильного шляху Закарпаття. Це Карпатська Україна-Перша з часу 1919-1920рр. Незалежна Українська Держава. Щоб мати більше уявлення про історичне підґрунтя як україноєднісного руху, так і ворожого нашому народу, завжди продиктованого окупантами, роз'єднюючого наміру, власне і треба звернутись до історії.

Про Карпатську Україну Петро Мірчук. Нарис історії ОУН. Перший том:1920-1939рр.:

"Дня 12 лютого 1939 року відбулися всенародні вибори до автономного сойму "Підкарпатської Руси", які принесли величезну перемогу українському національному бльокові, очоленому о. д-ром А. Волошином. 14 березня того ж року президент Чехо-Словаччини Гаха скапітулював перед Гітлером і на його вимогу зрікся самостійности Чехії та попросив про німецький протекторат над Чехією. Чехо-Словацька Республіка перестала існувати. На вістку про те уряд автономної "Підкарпатської Руси" через о. А. Волошина проголосив повну незалежність Закарпаття. Наступного дня 15 березня 1939 року вибраний всенароднім голосуванням парлямент Закарпаття одноголосно потвердив вирішення уряду й оваціями схвалив перший закон новоствореної держави:

Закон ч. 1.

§ 1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

§ 2. Назва Держави є: Карпатська Україна.

§ 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України на чолі.

§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

§ 5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній крає-вий герб: ведмідь у лівім червонім півколі і чотири сині та три жовті смуги у правому півколі і Тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. – Переведення цього місця закону залишається окремому законові.

§ 7. Державний гимн Карпатської України є: "Ще не вмерла Україна..."

§ 8. Цей закон обов'язує зараз од його прийняття.

Внесок на затвердження цього законопроєкту попередила коротка промова посла Михайла Бращайка, в якій він сказав:

"Світлий Сойме! По вчорашніх трагічних годинах, коли в головнім місті Карпатської України проливалася українська кров, обговорюємо сьогодні під гуки гарматніх вистрілів Перший Конституційний Закон Карпатської України. По тисячолітній неволі наша земля стає вільною, незалежною, та проголошує перед цілим світом, що вона була, є і хоче бути українською. І коли б нашій молодій державі не суджено було довго жити, то наш край залишиться вже назавжди українським, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого народу".

Законопроєкт затверджено однодушно оплесками і після цього, теж оплесками, на першого Президента Карпатської України обрано о. д-ра Авґустина Волошина. Головою Сойму Карпатської України був д-р Авґустин Штефан. З черги президент А. Волошин іменував уряд самостійної Карпатської України в такому складі:

Юліян Ревай – прем'єр і міністер закордонних справ, Степан Клочурак – міністер військових і хліборобських справ, д-р Юліян Бращайко – міністер фінансів, промисловости й торгівлі, Юрій Перевузник – міністер внутрішніх справ, д-р Микола Долинай – міністер здоров'я й соціяльної опіки, Авґустин Штефан – міністер справ культів, шкільництва й освіти.

З уваги на те, що уряд Карпатської України й усе населення не признавало віденського арбітражу та з уваги на воєнні дії, що почалися попереднього дня, в першому Конституційному Законі питання державних кордонів Карпатської України було поминене."

Зі спогадів Юліана Химинця. "Мої спостереження з Закарпаття" дізнаймось, що ж було до цього моменту і завдяки наслідкам чого він зміг відбутися:

"...Закарпаття, маючи за собою такі неуспіхи, як неспроможність на протязі довгих років стати на самостійне політичне становище та організаційне плентання у хвості чеських партійних централь. Застрягнення на довгі роки в мовній боротьбі т. зв. "Язиковий вопрос", який попри злу волю чехів, спричинив перед роками злощасний задум завести граматику д-ра О. Панькевича (етимологічний правопис), замість відразу прийняти фонетику. Я пригадую, як у червні 1930 року моя кляса в Державній Торговельній Академії в Мукачеві зробила демонстрацію, де більше ніж половина учнів на письмовому матуральному іспиті вжили фонетичний правопис, чим створила велику проблему для професорського збору й адміністрації школи. Ми виграли завдяки прихильному наставленню професорського збору школи...

Таж книжка:

...Десь біля 1934 року український рух на Закарпатті почав набирати більшої динаміки. Свідомість того, що хтось був українцем, само по собі було звичайним позитивним явищем, але це з часом показувалося невистачальним. Перед нами стояло питання: а що далі?

Українська націоналістична молодь свідома того, вирішила скликати на день 2 липня 1934 р. ІІ З'їзд "народовецької" (націоналістичної, прим. автора) молоді до Мукачева, щоб вивести дотеперішню просвітянщину на ширші шляхи, вказуючи на політично-державницький аспект нашого змагання...

Таж книжка:

...З'їзд під кожним оглядом був успішний. Понад 10,000 українців з цілого Закарпаття взяло участь у поході. На конвенції, що відбулася в мукачівському театрі, що містить 750 місць, всі були заповнені. Історичною заслугою ІІ З'їзду націоналістичної молоді Закарпаття було прийняття такої резолюції: "Закарпаття на сьогодні належить до Чехо-Словаччини, однак українська молодь Закарпаття не завагається ані на один момент прилучити Закарпаття до Українського Материка – Київ і Львів, оскільки така можливість заіснує".

Ця резолюція стала дороговказом для всього українства у дальшій боротьбі за самостійність Закарпаття..."

Та це не могло бути відірваним від історії давнішої, як не варто відривати мету змагань ОУН і УПА від мети їх попередників Січових Стільців-Державність для Українського Народу. Так, виділимо ключове з історії Визвольних Змагань 1918-1920 рр. за допомогою матеріалів книги Видавництва Івана Тиктора авторства Миколи Голубця 1935 р. "Велика Історія України" (розділ "Українська Держава"):

"Акт з'єднання.

Дня 22 січня 1919 р., при великому здвизі народу й війська на Софійській площі в Києві, в приявности представників чужих держав, галицькі делегати обмінялися з верховною радою Української Народньої Республики грамотами, кодифікуючими зєдинення. Директорія оповістила про це громадян України універсалом такого змісту:

"В імені Української Народньої Республики проголошує Директорія всьому українському народові велику подію в історії нашої Української Землі:

Дня 3 січня 19Ї9 р. в місті Станиславові, Українська Національна Рада Західньо-української Народньої Республики, як представниця волі всіх українців бувшої Австро-Угорщини і як найвищий їх законодатний орган, святочно проголосила зєдинення Західньо-української Народньої Республики з Українською Придніпрянською Народньою Республикою в одну, суверенну Народню Республику.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західніх братів. Директорія Української Народньої Республики рішила приняти до відома це зєдинення і ввести його в життя, згідно з умовами, які означено в рішенню Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. Від нині зливаються в одно віками відділені одна від другої частини України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили і за які вмірали найліпші сини України. Від нині є тільки одна независима Українська Народня Республика. Від нині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу обєднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, независимої Української Держави, на добро й щастя Українського Народу".

Підписано: Голова Директорії – В. Винниченко; Члени Директорії – Андрієвський, С. Петлюра, Швець, Макаренко."

Про ці часи також згадується і в книзі Петра Мірчука "Нарис історії ОУН. Перший Том: 1920-1939рр. І тут же можна прослідувати "історичних пращурів" сьогоднішніх поборників неукраїнської автономії в Україні, яка намагається розірвати цілісні зв'язки українського народу із загітованими русинами-українцями:

"Українській Срібній Землі, званій у давнину Закарпатська Русь, або теж Закарпаттям, доля судила найраніше з усіх земель України попасти під чужу неволю і найдовше в ній пробути. А все ж таки навіть довгі віки ворожого гніту не змогли затерти українського характеру тієї землі, ні знищити підсвідомого відчуття національної приналежности в синів цієї землі. І коли 1 листопада 1918 року у Львові проголошено незалежність Західньо-Української Народньої Республіки, яка висловилася за з'єднання з Східніми Землями України в одну єдину Українську Державу, то таку саму волю виявило на своїх з'їздах у Любовні (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті (21.1.1919) й українське населення Закарпаття.

Одначе, поразка Визвольних змагань, а головно окупація Польщею Західніх Українських Земель, а Румунією Буковини, відрізала Закарпаття від матірного пня українських земель. За такої вимушеної ситуації представники закарпатської еміґрації в США склали з президентом Чехо-Словаччини Масариком договір про приєднання "Підкарпатської Руси" до Чехо-Словацької Республіки – на засаді найповнішої автономії. Цей договір потверджено постановами міжнародньої мирної конференції в Сан-Жермен 10 вересня 1919 року.

Але чехи, які стільки років боролися за свої національні права в Австро-угорській монархії, не виявили надто великого зрозуміння пошани національним правам українського автохтонного населення Закарпаття. Чеський уряд став розглядати українське Закарпаття як терен експансії чеського народу і з тією метою повів пляновий наступ чехізації, обсаджуючи всі важливіші адміністраційні посади чеськими урядовцями та чехізуючи шкільництво. Правда, на Закарпатті не було такого національного переслідування українців збоку чеської влади, як це робили на Східніх Землях України московські, а на Західніх – польські окупанти, одначе, денаціоналізаційна політика проводилася хоч "делікатно", але поступово, пляново й систематично.

Для послаблення сподіваного відпору з боку українців, чехи підтримували насамперед усе те, що підривало й послаблювало національну свідомість і національну єдність українського населення. З тією метою чехи не тільки що підтримували москвофілів, які спиняли й викривлювали національну свідомість закарпатських українців, а й зумисне спроваджували на Закарпаття московських білоґвардійських еміґрантів, які роздмухували різні "язичні", релігійні та політичні спори. Задля послаблювання українців чехи підтримували також мадярофільських "карпаторосів", званих "мадяронами", які відкрито проповідували потребу приєднання Закарпаття до Мадярщини."

А заглянувши далі в історію України-Русі, за матеріалам книги Видавництва Івана Тиктора авторства Миколи Голубця 1935 р. "Велика Історія України" (розділ "Галицько-Волинська Держава") також читаймо:

"Здобутки на Закарпаттю.

Вміраючи залишив Данило своїм наслідникам приязні звязки з Угорщиною. Угорський король Стефан, поміж своїми союзниками вичисляв і "зятя нашого Льва, руського князя, брата його Мстислава та Володимира, сина Василька, князів руських". Але Лев недовго витримав у приязних взаєминах з мадярами. Десь наприкінці 70-их рр. військо Льва пішло походом далеко поза Карпати й понищило землі верхньої Тиси. Тоді то приєднав Лев до своїх волостей частину українського Закарпаття. В грамоті з 1299 р. наджупан берегської столиці Григорій титулується "урядником Льва, князя українського". Як широко простягалася і як довго тривала українська влада на Закарпаттю не знаємо певно. Ще в 1320 р. належав до українських князів неозначений ближче замок "Маск"."

Як видно з ключових історичних подій життя Закарпаття, не можливо відділити їх від загальноукраїнської історії та ключових подій в Україні. Тому то в відомій історії життя русинів-українців на Закарпатті і не можливо знайти якусь опору для сьогоднішньої діяльності русинів-сепаратистів, крім як принизливої ролі агентури ворожих і нейтрально-ворожих до України держав.

Ось так і народилась казка про древнішість русинів від українців та мовну несприйнятність, що покликані саме і стати опорою діяльності і домагань русинів-сепаратистів. На справді ж за такою логікою і дуліби і поляни і ще хто завгодно назвавшись одною з древніх назв мав би вимагати теж собі прав... Тут зіставили пращурів українців-русинів, з сьогоднішнім днем, що є неприпустимим. Бо ті самі аргументи про древність могли б висловлювати тепер і гуцули, і галичани, і волиняни, і полісяни, і києвляни, і полтавчани, і чернігівчани, ... і так чи не кожна територія, що в свій час належали різним князям руським. Та на якому праві, тепер, ці так звані "русини" протиставляють себе всім іншим, які об'єднані одною культурою, мовою і причетністю до одного народу, і звуться тепер українці? Адже історія так званих русинів-сепаратистів не є винятковою та відрізняючою їх від всіх інших в глобальному відношенні до історії українського народу. Аналогічно це поширюється і на мовне питання, адже кожен з тих, хто назвався б пращуром українців, хто проживав на території Русі-України міг би твердити про окремість мови на основі свого діалекту. Та тільки в інших чогось є розуміння необхідності бути сильними в спільності всього українського народу. Бо нема більшої безпеки в світі для громадян однієї нації як їх власна держава.

Чому частина русинів взялась опротестовувати ідею Великої України.

Є декілька причин, які є найбільш вірогідними для відповіді на питання чому ж спокусилась частина русинів-українців на ці єретичні речі про відокремленість їх від українського народу:

Бажання жити в Європі, бачачи який рівень життя там і порівнюючи з власним. Причому не важливо чи це бідна чи багата людина, бо все одно умови життя за близькими кордонами з Словаччиною, Угорщиною, Польщею, Румунією є кращими у всіх відношеннях для будь-якого соціального стану. Що схоже на таке собі організоване заробітчанство свідомості, яке на питання "чи тягти свою долю і намагатись щось змінити разом з усім українським народом", вибирають "відправитись на заробітки всім гуртом разом з частиною України".

Незадоволення ставленням держави Україна до потреб закарпатців, прагнення бути почутим та звернути увагу на соціальні проблеми з духовним і культурним розвитком українського буття. Бо шкіл то насправді нема ніяких в достатній мірі ні русинських ні українських, держаться "дивним чином" тільки російські. В інших галузях, як мистецтво, книговидання, університетська освіта те саме. Тільки в такому стані більшість українського населення Держави і особливо страждають області Західної України. Які безбожно грабуються та утискаються тими, хто реально має владу в центрі, та за мовчазної вигідної згоди тих, хто проголошує себе їх захисником і виступає за однакове ставлення для всіх територій. Тому реалії життя і змушують шукати більшість населення Західної України заробітку закордоном, найбільший процент порівняно з іншими регіонами країни. Причому саме заробітку, а не кращого життя, бо ніде більшості українців його не бачити як в своїй Державі.

Ототожнення влади українського народу з теперішньою. Описаний стан речей в попередньому пункті причин є наслідком того, що влада в Українській Державі не в тих руках, і справа наших рук і нашого розуму це вирішити. Але деяка частина русинів-українців бачачи, що само нічого не міняється ось уже 17 років, а помаранчева революція потерпіла крах через нездар політиканів, що виїхали на цій хвилі народного піднесення і надії, вирішили для себе приректи український народ на терпіння всього цього гніту і розрухи. Самі ж обрали інший шлях-неукраїнська автономія з майбутнім входженням до якоїсь з розвинутих сусідніх держав. А хто ж буде життя в Україні міняти? Чи ж не пора не тікати, а взятись за справу вирішення проблеми "не тих рух" при владі в Державі, байдуже яким методом, бо далі вже нікуди. Сім мільйонів на заробітках, десь 4-5 мільйонів це із Західної України, та у часи гітлерівського та сталінського терору в нас залишилось більше людей. І не тільки лишались, а йшли в ліси, в підпілля, на голод і холод, на вірну смерть чи тортури, не віддаючи власної землі чужоземцям геройськи загибали... І за що, щоб тепер якісь барани агітували за від'єднання Закарпаття від України, нагло розповідаючи про нібито неукраїнськість русинів? "Нашої Держави нам ніхто не подарує, або здобудеш її, або згинеш в боротьбі за неї"-знайомі слова? Це гасло тепер вічне, і не дасть воно нікому безнаказано шкодити шляху зміцнення державності, пробуючи розірвати духовну єдність українського народу примарами щасливого життя під чужоземним пануванням.

Відчуття безвладдя в Україні, гра на протистоянні конкурентних політичних сил в Закарпатті, розрахунок на незацікавленість та мала пріоритетність в оцінці та розв'язанні питання русинів-сепаратистів. Це ті умови які сприяли поширенню неукраїнських автономіських настроїв серед русинів-українців. Сусідство з областями, що не байдужі до долі своєї держави, зокрема українського напрямку її розвитку; велика кількість українців, що не ставлять своє походження і приналежність до українського народу не ставлять під сумнів; неможливість закрити інформацію від людей і заборонити слухати розумних слів українських вчених істориків. Це ті умови, що не дадуть набрати цьому русинсько-сепаратиському руху аж надто великих обсягів.

Як русинський рух на Закарпатті в 21-ому столітті перетворився на антиукраїнський.

У всіх діях направлених на створення так званої русинської автономії яскраво проявляється рука Москви, що традиційно діє останнім часом через Церкву. Другим доказом цієї тези є "розкрутка "руху каналом Інтер, що його програми через одну є провокаціями проти України. Словацька, угорська, австрійська, польська "допомога" у оформлені "нової неукраїнської нації" виділивши і зашкодивши цілій українській, подається російськозалежними інформаційними каналами як доконаний факт, відвертаючи таким чином підозру від себе. Так цими каналами неодноразово поширюється інформація, що нібито всі ці перелічені вище країни признали русинський народ як окремий від українського. Насправді без участь Кремля навряд чи вони могли це зробити, до того ж не виключені оптічні формулювання в цих визнаннях, які опираються на історичний підтекст і праназву українців регіону, звідки є вихідцем визнаний народ, русини. Так старовірів в Росії теж можна назвати окремим народом. Плюс реальні наслідки визнання іншими державами окремості так званого русинського народу як незв'язаного з українським можливе тільки після рішення асамблеї ООН. А також чиясь військова підтримка цього рішення, де є найбільша проблема для русинів-сепаратистів, бо які кордони вони намалюють в Словаччині чи Угорщині може й зрозуміло-ніякі, але для оформлення легітимності входу в склад цієї держави треба визначити кордони і з іншими державами...

Як побороти, поки що не скривавлену, спробу розірвати єдність української нації русинами-сепаратистами.

Щодо пропозиції по цьому питанню, то вона надзвичайно проста. Це забезпечити населення Закарпаття необхідною інформаціє по цьому питанню. Створити спеціальну газету щоб висвітлювала ці події з автономіськими настроями русинів-сепаратистів. Також періодично розповідати про історію Закарпаття, наполягати на значимості цієї території для України, розповісти про вклад вихідців із Закарпаття в загальноукраїнську справу. Останнє вимагатиме перехоплення ініціативи в росіян, які вже це роблять, звісно перекручуючи дійсність та прибріхуючи про ставлення до цих вихідців із Закарпаття російських імперій. І замовчуючи той факт, що російської їм доводилось вчитись, а не переходити з діалекту української на українську, що було значно легше і органічніше.

По-друге, не маючи сподівань, що запрацює Служба Безпеки України в напрямі саме захисту українських інтересів, а не стримування їх активної дії, щоб часом політиканам не нашкодило, то потрібно обмежувати діяльність русинів-сепаратистів народним бойкотом. Що це таке думаю нема потреби розповідати.

Замісь висновку.

Наша Українська на сьогоднішній день не тільки не ідеальна, але й не відповідає більшості тих уявлень, що мають українці про модель власної держави. Але шкодячи і руйнуючи існуючу, ще тяжче буде здобувати знову вже правильну. Так цей шлях відомий, Українські Повстанці пройшли вже цим шляхом, нащо руйнувати цей здобуток 107 літньої боротьби. Хіба тільки через те, що не знаєм шляху як збудувати власне свою українську державу, не втративши вже те що є? Невже треба знову з під окупації сильніших сусідніх держав виборювати і починати знову утверджувати Державу Україна?

Чи може сконцентруватись на внутрішній боротьбі та таки звернути справи в нашій Державі у правильний бік...

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua