Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
НАТО   дострокові вибори   активний нейтралітет

НАТО і активний нейтралітет України

Віктор Вірний | 19.07.2007 14:14

0
Рейтинг
0


Голосів "за"
5

Голосів "проти"
5

Дострокові вибори НАТО...

НАТО і активний нейтралітет України
Глобалізаційні тенденції в умовах взаємопроникнення політичних, економічних і соціальних інтересів окремо взятих країн і групи країн, національних політичних і бізнес-еліт і транснаціональних корпорацій становлять основу як для співпраці, так і обумовлюють наявність взаємовиключних інтересів, що, своєю чергою, призводить до жорсткого геополітичного протистояння і потребує від кожної з країн світу свого політико-історичного визначення.

Президент Віктор Ющенко проголошує незмінність курсу до НАТО, постійно і наполегливо стверджує про приєднання до Євроатлантичної системи безпеки, фактично домагається, аби Україна визначилася за ним, Ющенком, у своєму історично-політичному виборі – слідувати інтересам США у світі як своїм. Проте це лише одна з альтернатив, і, як на нашу думку, не найкраща. Іншу позицію займає Прем'єр-міністр України Віктор Янукович, коли, обурюючись, висловлює своє занепокоєння однобічними рішеннями з питань формування системи глобальної безпеки – і з боку Росії, і з боку США, коли заявляє, що "ми не хотіли б бути сторонніми спостерігачами цього процесу", наголошуючи на необхідності участі України в ньому.

Головним документом, покладеним в основу нинішньої зовнішньої політики США, можна вважати заяву про так звані принципи "Проекту нового американського віку", що з'явилася на світ 1997 року, підписантами якої, серед інших, були майбутній віце-президент США Дік Чейні та міністр оборони Дональд Рамсфельд. Автори заяви переймаються питанням такого розміру оборонного бюджету, який "забезпечив би безпеку Америки і дав змогу відстоювати її інтереси в новому столітті". Слід зазначити, що військовий бюджет – завжди пропорційний загальнодержавному бюджету, відповідний національній економіці і покладається на демографіч¬ний ресурс країни.

Населення США становить близько 4% світового, територія – 7%. За визначенням експертів, лише неграмотність і злиденність більшості населення Землі дають змогу цим кільком відсоткам панувати.

Двополярний світ знищено зі зруйнуванням "Берлінської стіни" і розпадом Радянського Союзу, новий конкурент ще слабкий, проте вже заявляє про себе. Отже, завдання забезпечення всепоглинаючого глобального володарювання потребує від США дедалі більших зусиль. А сама імперська спрямованість передбачає поширення володарювання, яке, своєю чергою, обумовлює необхідність утримання завоювань. США поспішають, адже якщо економічний потенціал ще дає змогу очікувати, то демографічний – ні. Йдеться про визнання наявності порогу можливостей. Відтак конче виникає потреба в країнах-сателітах, які відстоюватимуть імперативи країни-лідера.

Здавалося б, США нині не провадять прямого геополітичного і військового суперництва, лише завжди й усюди пропагують та відстоюють демократичні цінності, проте 40% усіх військових витрат у світі припадає саме на Сполучені Штати Америки. За одними свідченнями, Мадлен Олбрайт належить ідея "війни без обмежень за часом та географією", за іншими, міністр оборони Дональд Рамсфельд надавав Джордж Бушу-молодшому на розгляд два плани безкінечних військових дій, рішення за якими тимчасово було відкладено. Такі ж підходи відстоював і відстоює віце-президент США Дік Чейні. Справа не в тому, кому належить пріоритет у поширенні ідеї, важливо інше – в політичних колах США давно визріла і знайшла практичне втілення ідея військово-політичних альянсів, які поновлюються щоразу, коли ті чи інші країни припадають на географічні сектори сфери інтересів Америки на різних етапах нескінченних війн.

Доктрина "справедливої війни", коли війна точиться в ім'я "найвищого авторитету" і переслідує "благі наміри", поступилася новій доктрині "безкінечної війни". Отже, питання виправданості військових дій через конкретну мету їх досягнення, що і досі було більш ніж спірним, позбавилося і цієї "вади". Заявлена війна з терориз¬мом аж ніяк не виправдовує війну в Афганістані, Іраку, просування НАТО на Схід. За новими підходами військові дії можуть бути виправдані без надії на досягнення будь-якої остаточної мети, вони, взагалі, не потребують мети – метою є сама війна заради війни. Мадлен Олбрайт за її перебування на посаді держсекретаря Президента США у відповідь на вимоги голови Об'єднаного комітету начальників штабів, що виступав проти застосування військового втручання в Боснії і, за традицією "справедливої війни", вимагав, аби військові дії мали чітку і зрозумілу мету, адекватні засоби і стратегічне спрямування, обурливо проголосила: "Який сенс мати таку чудову армію, про яку ви постійно говорите, коли ми не можемо її використати?!"

Але ж, за тими самими канонами точиться й війна з тероризмом. Це тотальна війна. Американці стверджують, що вони борються з численною армією ворогів. "Далеко хто з них далеко звідсіля. Йдеться передусім про Афганістан та Ірак. Проте ми не збираємося на цьому зупинятися", – наголошують "яструби" з Білого дому.

Відтак ми маємо війну тотальну і безкінечну – не обов'язково безперервну, проте з невизначеною тривалістю, метою, засобами і розмахом у просторі в ім'я імперських амбіцій і економічного процвітання Сполучених Штатів Америки.

Нового погляду питання війни і миру набули в Російській Федерації. Йдеться про доктринне поєднання понять воєнної і невоєнної загроз, що, на думку російських аналітиків, являє собою нову епоху – епоху набуття принципово інших визначень, коли "війна перетворюється на політику, а політика – на тотальну війну". Це вже не знаменита "формула "Клаузевіца" – це її "неевклідова" трансформація (див. В. Карпец, "Политический журнал"). Відповідні ідеї вперше стали надбанням широкого загалу завдяки президенту російської Академії військових наук генералу армії Махмуду Гарєєву. Розкриваючи зміст своїх положень про єдність у сучасному світі воєнного і невоєнного, пояснюючи особливості застосування комплексних несилових методів для здобуття перемоги в геополітичному протистоянні, генерал зазначає: "У книзі Пітера Швейцера "Перемога – Роль таємної стратегії адміністрації США в розпаді Радянського Союзу і соціалістичного табору" та інших публікаціях останніх років переконливо розповідається <...>, як об'єдналися понад 400 найбільших світових банків, аби повалити ціни на нафту, як проводили спеціальну операцію зі створення руху "Солідарність" у Польщі, обрання кардинала Войтили на пост Папи Римського, як втягли СРСР в афганську війну та багато іншого. До речі, одним із генераторів втілення цієї політики був на той час Гейтс, що став зараз міністром оборони США" (див. www.rusk.ru).

Звісно, прагматичні американці сьогодні переймаються виключно своїми інтересами, як це було і під час "холодної війни". Адже якби вони будували свою політику на пропагованих демократичних цінностях, в основу яких покладено принцип людяності, а не розставляли, де тільки можливо, проамериканськи налаштовані диктаторські режими, вони програли б. У тому, що США відстоюють інтереси інших країн, здійснюючи свою зовнішню політику, сумніваються навіть союзники. Згідно з останніми опитуваннями служби Харріса, у це вірять 36% німців і лише 19% канадійців. За даними німецького центру "Emnid", 68%, населення Німеччини погодилося з тим, що США спрямовані на збереження однополярного світу і нав'язують свою волю іншим країнам. Лише 22% не погодилися, і ще 10% відмовилися висловити свою думку. Свою підтримку Путіну висловили французи та інші європейці. Можна впевнено говорити, що жорстка риторика мюнхенської промови Володимира Путіна була обумовлена, зокрема, і суспільними очікуваннями "Старої Європи". Це нині міністр закордонних справ Німеччини, союзника США, говорить, що перед оприлюдненням планів розміщення американських військових баз в Польщі і Чехії слід було б порозумітися з Москвою, а заступник керівника "лібералів" в європейському парламенті, член президії Вільної демократичної партії Німеччини Сільвана Кох-Мерін закликає канцлера ФРН Ангелу Меркель як голову ЄС до рішучих дій проти розташування американської системи ПРО у Польщі і Чехії.

Заява російського президента в Мюнхені про неприйнятність однополярного світу, коли він виступив проти односторонніх, нелегітимних дій США, які ведуть до створення нових центрів напруги, знайшла відгук в арабському світі, і до того ж серед країн, що орієнтувалися на США, зокрема Аравії, Катарі та Йорданії, уряди яких, за заявами в ЗМІ, "повністю розділяють цю точку зору".

Американські експерти визнають, що приблизно 2040 року ВВП Китаю зрівняється з американським. А коли вважати, що національна міць визначається (спрощено) за формулою як ВВП, помножений на населення країни, то США задовго до цього поступиться своїм місцем світового лідера. Сьогодні часто доводиться чути, що Москва вибудовує трикутник Індія – Росія – Китай. Про антинатовську коаліцію – трикутник Москва – Дейлі – Пекін говорив ще колишній прем'єр-міністр Росії Євген Примаков під час операції НАТО в Югославії. Сьогодні Росію найбільше цікавить інтеграція з Китаєм, який поступається рівнем ВВП лише США та Індії, яка конкурує з економіками країн Євросоюзу і з якою Росію – спадкоємницю Радянської імперії – пов'язують давні дружні стосунки. Особливу увагу Росія приділяє Ірану, прагне долучити до своєї коаліції Пакистан, активно впливає на події в Середній Азії.

Отже, просування НАТО на Схід набуває виняткового значення для США, оскільки розклад сил на Євразійському континенті, що зосереджує в собі світові – і природні, і людські – ресурси, до того ж дедалі більше схиляється в азійський бік, має не тільки ключове значення у збереженні гегемонії, а й визначає безпеку самої країни. Через розширення НАТО на Схід Сполучені Штати намагаються вирішити кілька питань: зазначене вище; "оживити" свою вагу у "Старій Європі"; здобути людський ресурс та географічний потенціал задля відновлення свого впливу і нових надбань на азійському напрямку.

Єдина Європа – це міф, хоч би скільки намагалися її денаціоналізувати, релігійно уніфікувати та масифікувати. І не тільки через обставини впливу протиборчих сил цьому об'єднанню ззовні, а й з причини ментального спротиву зсередини. До того ж Європа старішає, потерпає її демографічний складник. До 2050 року співвідношення працюючих і пенсіонерів зміниться з 5:1 до 2:1. Отже, серед інших, постає питання про утримування своєї армії, її комплектування. Якщо 2000 року населення Європи становило 728 млн, то, згідно з прогнозами на 2050 рік, цей показник не перевищить 600 млн, а радше становитиме 556 млн чоловік. Поміж 2000 і 2050 роком Європа втратить населення, рівне Німеччині, Нідерландам, Бельгії, Швеції, Данії і Норвегії разом узятих. За збереження сучасних демографічних темпів до кінця ХХІ століття населення Європи становитиме третину нинішнього (зокрема, нині в Україні на одного новонародженого припадає два небіжчика). Африканці й азійці становили частину західноєвропейської культури. Експерти говорять про "тиху експансію", мусульманську навалу і про Єврабію на горизонті. Нині так і не подолано наслідки ступору, коли у Нідерландах і Франції неочікувано для багатьох виступили проти проекту єдиної Конституції для ЄС. Дедалі голосніше лунають націоналістичні гасла і все більшого поширення набувають антиамериканські настрої та антиглобалістичні заклики.

За таких умов в інтересах США підтримання контрольованого процесу дезінтеграції Європи загалом. Аналогічні підходи Білого дому і до України. Відтак Джордж Буш-молодший і його команда життєво зацікавлені у просуванні до влади й утриманні при ній того, хто позбавлений рішучості, сміливості і твердості, хто за гаслами захисту національних цінностей спрямовуватиме Україну у фарватері інтересів США, а у разі зустрічного спротиву, через свої особисті якості, утримуватиме країну в режимі балансування, керованої некерованості. Зрозуміло, що йому допомагатимуть... Свідчення правильності вибору – наше сьогодення. Справи, точніше результати вправ у державному управлінні з моменту приходу до влади Президента Ющенка – тому доказ. Саме йому слід завдячувати остаточній зневірі народу в бажанні владних інституцій відстоювати їхні громадянські права. Його "вміла політика" не на словах, а на ділі сприяє розламу країни на Захід і Схід, загостренню політичного протистояння, поширенню культурно-ціннісного конфлікту в суспільстві, соціальній і духовній деформації. Це від нього сліпа зневага до зовнішніх загроз і погорда щодо питань національної безпеки.

У Росії віце-президент Колегії військових експертів генерал-майор Олександр Владіміров визначає: "Основні виклики національній безпеці Росії зовнішнього характеру пов'язані з двома глобальними тенденціями: загальною глобалізацією усіх сфер планетарного буття і з "дифузією етносів і рас". Перша з цих глобальних тенденцій смертельно загрозлива через можливість остаточної втрати Росією власної ідентичності і національного суверенітету, друга – через можливість остаточної втрати російським суперетносом свого історичного місця розвитку. У цьому сенсі важливо визначити сутність стратегічних відносин Росії та її головних геополітичних партнерів-супротивників. Аналіз цих відносин дає змогу констатувати таке. Відносини Росії із США є односторонніми, тобто вони творять, а ми – реагуємо. Відносини із Західною Європою – односторонні, позаяк вони нас вчать, судять і "розширюються", а ми вже навіть не вишкірюємося. Відносини з Китаєм також односторонні – ми їм "вливаємо" наші технології і зброю, а вони нам дякують, заселяючи наші далекосхідні простори. Відносини з мусульманським світом односторонні – ми обороняємося, страждаємо і терпимо, а вони наповнюють нашу європейську частину і наші міста, перероджують наш російський правовірний іслам, вичавлюють наш російський суперетнос з його економічної ніші і його місця розвитку, а також залякують наше населення і владу терором. Ми впевнені, що така радикальна зміна зовнішньої геостратегічної ситуації потребує формування нових цілей і завдань Росії у зовнішній сфері, а також принципово нового вирішення питань силового забезпечення її зовнішнього суверенітету, геоекономічних і геополітичних спрямувань. А це і є абсолютно доктринні питання, які мають бути відображені у новій Воєнній доктрині Росії" ("Российские вести", 16.10.06).

Отже, якщо Росія і розглядає Китай як стратегічного партнера, то тільки тимчасового. У стратегічному майбутньому бачить його як потенційну загрозу. Це ще раз свідчить, що нинішні реалії зовсім інші і треба мислити жорстко, прагматично і на майбутнє.

А що ж Україна? Доволі просте й однозначне визначення на кшталт: "Всі нас, а ми – самі себе...". Одну з найбільших небезпек для цілісності країни становить її так звана політична еліта. Саме за таких умов, коли країна втяг¬нена у внутрішні розбірки, вона не спроможна комплексно підходити до оцінки геополітичної ситуації і визнати, що характер викликів сьогодення потребує перегляду воєнної доктрини та інших визначень щодо стратегії національної безпеки. Проте на світ з'являється інша "Стратегія національної безпеки України", відповідна до ангажованої з-за океану політики.

На підтвердження. Український Президент, оголосивши "Стратегію національної безпеки України", де зазначається, що Україна "розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українським народом свого невід'ємного права на самовизначення", об'єднавши підпорядкований НСНУ з БЮТ, відряджає свою нову-давню подругу і соратника Юлію Тимошенко до Сполучених Штатів для обговорення ними ж створеної конституційної кризи та започаткованої за часів її ж урядування проблеми енергопостачання України. На іншому континенті представник об'єднаної опозиції говорить у заданому руслі про страх перед Росією, що зазіхає на незалежність України.

Отже, за океаном визначаємося (і призначаємося?), а народом лише прикриваємося.

Один штрих. У "Стратегії...", оголошеній Президентом, визначається, що "правоохоронні органи України в їхньому нинішньому стані неспроможні здійснювати надійний захист прав і свобод людини і громадянина, ефективну боротьбу зі злочинністю, зокрема організованою, криміналізацією економіки, корупцією". Тим часом фахівець з цієї розрухи – екс-міністр МВС Юрій Луценко – обіймає посаду радника Президен¬та і започатковує псевдорух під назвою "Громадянська самооборона"... Отже, самі політики в Україні створюють загрозу національній безпеці, до того ж на догоду третім силам.

Російський генерал Владіміров говорить, що "для гарантованого вирішення завдань національного виживання Росія має ресурс історичного часу приблизно 15 – 30 років на всі заходи державної військової реформи і всі інші національні проекти". В України вже немає часу. Проблема визначення більш ніж нагальна.

Ні Сполучені Штати, ні Росія сьогодні не бачать Україну самостійною і нейтральною країною, адже кон'юнктурна політика так званої української політичної еліти, яка переважно не є національною, оскільки її спрямування жодним чином не відповідає національним інтересам. Понад те, її дії з цілковитою відповідальністю можна назвати зрадою. На відміну від планів вступу Грузії до НАТО, що вельми не подобається Росії, проте з якими вона все ж таки готова змиритися, плани входження України до блоку зустрічатимуть активний спротив Кремля. Приєднання до Північноатлантичного альянсу Грузії означає для США втягування в етнічний грузинсько-абхазький конфлікт на боці однієї із сторін, іншу з яких активно підтримуватиме Росія. Відповідно, ситуація довкола Грузії стане розмінною монетою у російсько-американських відносинах.

Ситуація зі вступом України до НАТО вельми неоднозначна. Геополі¬тич¬не значення контролю над Україною не можна переоцінити. І справа тут не тільки в географічному положенні України і перспективі здобуття можливості впливу на країни Причорномор'я та Південно-Східної Європи, – проблема в площині контролю Україною нафто- і газопроводів, через які прокачується нафта і газ до Західної Європи, головного споживача енергоносіїв – фундаментальних складників російського бюджету. Для Росії це не тільки проблема військової безпеки і необхідність відтворення заново системи оборони країни і відповідної інфраструктури. Сьогодні на зміну панівним, які існують ще за інерцією, імперським забобонам, коли переважна частина російської політичної еліти помилково вважала, що її розбіжності з елітами пострадянського простору, зокрема з українською, впливають на всіх, окрім самої Росії, приходить розуміння, що поза історією Київської Русі і без Києва Росії загрожує духовно-психологічна і культурна мутація. Росія може знайти ідентичність і морально-психологічну опору лише у Києві, у лоні Печерської лаври, у стінах Софійського собору.

Для України інтеграція в НАТО не входить до нагальних питань. По-перше, проти приєднання до Північно-Атлантичного альянсу більшість українців. І справа не тільки в панівних стереотипах, а й у небажанні стати "гарматним м'ясом" для утвердження інтересів США на світовій арені. По-друге, є острах стати плацдармом для бойових дій, коли над головами українців з'ясовуватимуть стосунки протиборчі табори. Сьогодні проблема загострилася у зв'язку із заявами про розгортання елементів протиракетної оборони США у Польщі і Чехії, що потенційно загрожуватиме щонайменше падінням уламків ракет з фрагментами ядерних, біологічних чи хімічних набоїв. По-третє, дуже реальним бачиться загострення відносин між США і Росією, яка нині поновлює свій світовий статус, – нехай і Московією, проте спорідненою з Україною історично і духовно. Отже, стосовно України, як на наш погляд, маємо міркувати про нейтралітет, проте не прирівняний до ізоляціонізму, а про активний нейтралітет, коли Україна, за словами Януковича, "повинна стати стабільною територією, передбачуваним партнером і відігравати роль надійного мосту між Європейським Союзом і Росією", ставши до того ж "воротами" трансконтинентального "євразійського мосту".

Інтереси США і Росії щодо розширення НАТО на Схід не збігаються. Відповідно, ключовим питанням для України постає її позиція у трикутнику "США – Україна – Росія" у сенсі ставлення до НАТО. Час багатовекторності минув. На нашу думку, позиція України повинно не тільки збігатися з інтересами Росії – максимальна співпраця з Північно-Атлантичним альянсом поза вступом і членством України у ньому, – а й відповідати рівню взаємодії з Росією.

Геостратегічне мислення України має, без винятків, бути спрямованим на відтворення ролі Росії як одного з основних "акторів" у світі.

Винятково важливим і для України, і для Росії є стратегічне партнерство, яке повинно бути підтверджено, скажімо, Декларацією "ПРО СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО". Найважливішим чинником змістовного наповнення Декларації має стати і місце підписання, а саме – Київ, для набуття нею сигніфікативного значення (від лат. significatium – позначуване) – "Київська декларація".

Єдина узгоджена позиція співробітництва України і Росії з країнами – членами НАТО сприятиме трансформації альянсу в якісно іншу структуру, разом із закріпленням позицій України і Росії посилюватиметься вплив європейських країн всередині НАТО, зростатиме роль Європейського Союзу й інших світових центрів – Китаю, Індії, Індонезії, Ірану, Бразилії, Південно-Африканської Республіки та ін., що, безперечно, врівноважить взаємовиключні тенденції світового розвитку.

Березень 2007 р.

Віктор Вірний, політолог,

"Фундація Аналітичної Думки"


Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua