Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Біля тину – калина, чи батяня-комбат?

Олекса Косар | 8.05.2007 10:10

7
Рейтинг
7


Голосів "за"
8

Голосів "проти"
1

Бо не стали стіною, одностайно, а – "моя хата скраю, і я нічого не знаю..." А іноді – "бий свій свого, щоб чужий і духу нашого боявся". І він боявся, і чекав, поки ми в міжусобицях один одному кістки ламали, а потім ворог гнув нас, як вітер вербові гілочки.

Біля тину – калина, чи батяня-комбат?
Біля тину – калина, чи батяня-комбат?

Що на душі, те й у пісні. Творець шукає слово й образ для відображення стану свого настрою і душевних порухів. Який стан духу творця, таке і слово його, і створювані ним образи.

Деякі образи, що протягом багатьох століть, напевно ще з дописемних часів культивує так звана народна творчість, виявилися настільки вдалими та влучними, що стали символами української нації. Мова не про сало, смачно оспіваним ректором Університету культури Поплавським, хоч ця річ, потрібно визнати, на стан духу деяких людей має вплив неабиякий. І це – мінус, бо не повинен дух людини залежати від кількості спожитого сала, м'яса, ковбаси... Потрібно, щоб свідомість визначала наше буття, а не навпаки. Саме тому, нині в Україні багато хто переживає велике розчарування й апатію, бо, віддаючи на Референдумі про Незалежність своє "за", сподівалися передовсім, що нарешті їхня заповітна мрія здійсниться – сала і ковбаси буде донесхочу.

Символ – виразник духу творця. І якщо творець символу народ, то, виходить, що образ-символ, виражає дух народу та характер, котрі, у свою чергу, впливають на його вчинки. За які – і гордимося, а іноді й соромно, і потім доводиться розплачуватися за них не одному поколінню. Бо не стали стіною, одностайно, а – "моя хата скраю, і я нічого не знаю..." А іноді – "бий свій свого, щоб чужий і духу нашого боявся". І він боявся, і чекав, поки ми в міжусобицях один одному кістки ламали, а потім ворог гнув нас, як вітер вербові гілочки.

У непростому світі нашого буття все взаємопов'язане, і одне випливає з іншого. Дух українця створив багато характерних образів, найпоширеніші з яких образ калини і верби, що стали нашими національними символами. І тут, знову ж, таки, немов зачароване коло, у даному випадку – яке буття, такі й образи воно створює, і, перебуваючи в полоні їхнього духовного змісту, ми, немовби, цим визначаємо свою (народу) долю – гірку, як калина, і сумну та плакучу, як верба з опущеними до низу гіллям. Безумовно, калинова ягідка витримує будь-який мороз і не гине, а вербу, де посадиш, там і вкорениться. Не даремно ж "нашого цвіту по всьому світу"... Живучі ми... А щастя не маємо. Бо стаємо жертвами чужих інтересів та ідей, і гинемо мільйонами за них...

Настала пора формувати інші символи-образи – відповідні тим завданням, які поставила перед собою нація, вибираючи незалежний шлях розвитку. І процес уже йде. Пригадаймо: доба Української Народної Республіки, спротив населення Західної України двом найбільш жорстоким режимам двадцятого століття, дисидентський рух 60-70-х років, який достойно представлений вихідцями і зі східних теренів нашої Батьківщини, а далі – Референдум за Незалежність, Майдан... Ми таки підняли тую калину, і вона цвістиме. Але лише підняти – цього замало, потрібно і захистити, щоб ніякі вітри й морози не оббили її цвіту.

Ясна річ, у жорстких змагання за геополітичний простір українська ідея не до вподоби багатьом, і в цій боротьбі одним із найголовнішим засобом є вплив на дух народу, з метою знецінення його до пляшки самогону, шматка сала та горщика галушок. Свого часу російський філософ Ніколай Бердяєв сказав: "Якщо дух народу розбещується і згасає, народ сходить з історичної сцени, відсувається на другий план і відцвітає." Видно неозброєним оком, що дехто дуже воліє, щоб відцвіла наша калина, а духовний зміст українця, щоб звівся до образу-символу, що його уособлює вєрка сердючка та її мама. Потрібно визнати, що втокмачують цю нашу "окрасу" у свідомість підростаючого покоління вельми успішно. Як і колись радянська ідеологія ліпила з українця такого собі Тарапуньку – хитренького, кумедного, але по суті своїй пришелепка, а для більшої переконливості – ще й Попандопала створили. Он вони, мовляв, українці які... І якщо Міністерство культури та Міністерство освіти й надалі так "успішно" проводитимуть культурницьку і виховну діяльність, то невдовзі нашою піснею стане "тіпа" "Рукі ввєрх", "Віагра" та "Дєцл", і перелік подібного цим не завершується. Числа їм немає. Не вірите? Відвідайте так звані "вечори відпочинку" для старшокласників у школах і послухайте, що там звучить, не кажучи вже про "діскотєки". Підлітки, ще з несформованим світоглядом і переконаннями, не бачачи й не чуючи нічого іншого, сприймають оту "культуру", як зразок, і наслідують. І житимуть з нею. Пиво-футбол-секс-"рукі ввєрх"... Для раб-сили іншого й не потрібно. І ставка, якраз на це й робиться. Людина, яка має вищі духовні запити – раб-силою не буде.

До речі, у Японії випускник середньої школи мусить знати напам'ять, щонайменше, тридцять народних пісень. Це ще один доказ того, що успіх держави починається з патріотизму, на основі високої загальної культури народу.

Образи-символи нації на пустому місці, з нічого, просто так, не виникають, це складний процес довготривалої концентрації психо-морального стану етносу і його прагнень. Із цієї точки зору цікаво: що лягло в основу утворення образів наших найближчих сусідів, а ще недавно і "старшого брата". Мова йде не про образи сформовані офіційною імперською пропагандою – двоголовий орел, андріївський стяг, крейсер "Варяг" і т. п., а про ті, що породжені духом етносу, про ті, що створені змістом його свідомості. Що маємо? Російська береза, мороз, ведмідь, піч з Іванушкой-дурником, лебідка-царівна, матрьошка. Читаючи тексти російських народних пісень, мимоволі звертаєш увагу на відмінність, наприклад, образу калини в українців і росіян. У нас – це символ нашої гордості, стійкого духу і відродження, а в них – "калінка, калінка, калінка моя // в саду ягода малінка, малінка моя... Весело й безтурботно. Образ верби у нас – журба, а в них, натомість, береза – це дівчина, яка сумує, за тим, що її "нєкому бєрьозу заломаті // нєкому кудряву заломаті". "Бєрьози, русскіє бєрьози – ви на судьбу мою похожи", – це вже було значно пізніше. І воно таки так: то чорне, то біле. Потім ще було: "І Родіна щедро поіла мєня бєрьозовим соком". Щоправда, щедро "поіла" не тільки соком, бо похмілля ще й донині не настало...

Ведмідь був символом-образом у багатьох слов'янських племенах. Росіян порівнюють з ведмедями за їх нерозторопність і незлобивість, це одна сторона, а інша – уміння захистити себе. Ось цьому – умінню захищати свої національні інтереси, нам у них треба повчитися.

А матрьошка, якщо по-справедливому – це плагіат з японської іграшки гоко-да грума. Характерно те, що попри географічну близькість, і, як дехто переконаний у духовній близькості росіян та українців, а також довготривале перебування українців у складі Російської імперії, поширення цієї іграшки на наших землях так і не відбулося. Можливо тому, що ця запозичена росіянами річ, ставши їхнім національним образом, влучно відображає форму російської держави, імперію, в якій українці ніколи не хотіли бути, а також шлях розвитку її – приєднання, як правило насильно, до свого складу сусідніх народів. Як матрьошечку до матрьошечки. Символічно. Але матрьошка влаштована так, що має і зворотній процес, і те, що відбулося з Росією-СРСР наприкінці 80-х і на початку 90-х років минулого століття, коли чотирнадцять республік-сестер повернулися до рідних джерел, якраз і символізує його. Набридло "сестрам" мати справу з "Іванушками"... "Насільно міл нє будєшь". Та й ведмедя, скільки медом не годуй, а ледь що не по його – начувайся.

Цікаво порівняти образи-символи російського Іванушки, що лежить безтурботно на печі, і нашого Івасика Телесика, котрому, захищаючись, увесь час доводиться битися з різними чудовиськами... Схоже, що Іванушка-дурник, витворений російським духом – це як заповітна мрія наших сусідів: блаженствуєш собі на теплій печі, а все що хочеш мати приходить за "щучим велінням". Чи не тому, саме російська земля піддалася на експеримент з комунізмом, при якому гарантувалося "кожному по потребі, і від кожного по здібностях". А якщо здібностей немає, то що з нього, дурника, візьмеш... нехай лежить собі, а по потребі матиме. Характерним є і те, що все відбувається за велінням саме щуки – створіння зубате, хиже, агресивне, а не, скажімо, карася, чи лосося. Сьогодні роль такої щуки, певною мірою, у них відіграє "Газпром". Щоправда, не для всіх, і все те, що хоче мати Іванушка, має "щука", і ділитися з Івашушками не поспішає. І живеться простому руському Іванушці, зовсім не так солодко, як його тезці з фолькльору. Тяжко працює за шмат хліба, і хто знає, чи ще мріє він про "щуку"-чарівницю... Як і про бєлую лєбьодушку-царєвну, справедливу, добру захисницю бідних і знедолених. Щоправда, оте чекання, що прийде хтось мужній, відважний, добрий – і захистить, властиве багатьом етносам. Та всім, напевно...

Сучасна російська влада посилено формує новітні образи-символи, які покликані підносити дух нації, у тому числі і за допомогою пісень. Про "русского парня, что в огнє нє горіт, і в водє нє тонєт", про "батяню комбата" і т. п. А деякі наші телестудії та радіостанції, немов найнялися у них. І не варто кивати на запити споживачів, бо в даному випадку він ковтає те, що є. Невже і першим, цебто, споживачам, і другим – тим, хто їх задовольняє, хочеться, щоб їхня доля, і доля їхніх дітей залежала від "парня с батянєй"? Якщо це так, не варто сподіватися, що вона – доля наша – перестане бути гіркою, як калина, і плакучою, як верба. Забувають, чи може ніхто й не навчив: свого не шануєш, то й не матимеш свого.

В Україні також творяться новітні образи-символи. І вони не є синтетичними, штучними, створені владою, що властиво тоталітарним режимам. Наш Майдан – наш новітній образ-символ, і породжений він духом нації, його непереборним устремлінням до ідеалів свободи, до честі й совісті. І ще один наш сучасний образ-символ – "нас багато, нас не подолати", який, можливо, нарешті переборе психологію "моя хата скраю". Але чи це так, і чи втілиться це у життя та реальні справи – покаже час.

Олекса Косар



Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua