Афанасьєв-Чужбинський ще у 1840 році так описав значення Шевченкового слова для сучасників:
[...] В то время уже, как отрадные оазисы, выдавались некоторые семейства с новым направлением, отличавшиеся и образованием, и гуманностью. Их было немного, но, проехав несколько десятков верст, вы были уверены встретить и умную беседу, и интересную книгу, поспорить не об одних собаках и лошадях и услышать истинную музыку. Между женщинами этих семейств начиналось стремление к национальной литературе; они наперерыв читали "Кобзаря" Шевченка, изданного в Петербурге и встреченного критикой единодушным глумлением. Что украинки читали родного поэта – казалось бы делом весьма обыкновенным и по-видимому естественным; но кто знает строй тогдашнего общества, тот не может не подивиться. Дети достаточного сословия, особенно девочки, от кормилицы поступали или к иностранным нянькам, или к таким, которые говорили по-русски, и каждое украинское выражение вменялось им в проступок и влекло за собою наказание. Еще мальчики могли научиться по-украински, но девочкам предстояло много труда понимать "по-мужицки", хотя ничто не мешало сохранять родной акцент и до глубокой старости. В то время, кроме "Энеиды" Котляревского, которой девицам читать не давали, на украинском языке были уже: повести Квитки, Полтова и приказки Гребенки, имелись везде рукописные сочинения Гулака-Артемовского; но все это читалось как-то вяло высшим кругом. Появление "Кобзаря" мигом разбудило апатию и вызвало любовь к родному слову, изгнанному из употребления не только в обществе высшего сословия, но и в разговоре с крестьянами, которые старались, и конечно смешно, выражаться по- великорусски. Смело могу сказать, что после появления "Кобзаря" большинство принялось за повести Квитки. [...]
А ось Шевченко-політик: ІРЖАВЕЦЬ
Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави.
А за ними й Гордієнко...
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастовським полковником
Гетьмана єднали.
Не строміли б списи в стрісі
У Петра у свата.
Не втікали б із Хортиці
Славні небожата,
Не спиняв би їх прилуцький
Полковник поганий...
Не плакала б Матер Божа
В Криму за Украйну.
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.
Заступила чорна хмара
Та білую хмару.
Опанував запорожцем
Поганий татарин.
Хоч позволив хан на пісках /45/
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
У наметі поставили
Образ Пресвятої
І крадькома молилися...
Боже мій з тобою!
Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?
Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття...
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали -
Про все розказали.
Що ж діялось по шведчині!
То й вони злякались!
Оніміли з переляку
Сліпі небораки.
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли... І здалека
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будовати.
Як плакала за дітками
Старенькая мати.
Як діточки на Орелі
Лінію копали
І як у тій Фінляндії
В снігу пропадали. /46/
Чули, чули запорожці
З далекого Криму,
Що канає Гетьманщина,
Неповинно гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й їм добре на чужині
Мурзи завдавали.
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними
Заплакала Матер Божа
Сльозами святими,
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
І Бог зглянувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглій дорозі.
Вернулися запорожці,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовний
Образ Пресвятої.
Поставили в Іржавиці
В мурованім храмі.
Отам вона й досі плаче
Та за козаками.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
Отже, Шевченківська політика є мазепинською, а значить петлюрівською і бандерівською, бо це одне й те ж, з певними особливостями, звичайно, в залежності від історичних обставин. Нині цю політику уособлює Майдан.
Олекса Гірник, який спалив себе за Україну в січні 1978, незадовго до смерті написав такі слова:
"Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури українського народу. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я тільки його учень і виконавець".
До речі, Шевченко писав російською мовою, і не лише свій щоденник і прозові твори, а й поезії. Одна з них.
...........................
Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стоят;
И час уж проходит,
Никто не приходит;
Должно быть, друзьями
Забыты они.
Они не забыты, - в урочную пору,
Обет исполняя, друзья собрались,
И вечную память пропели собором,
Отправили тризну – и все разошлись.
Двенадцать их было; все молоды были,
Прекрасны и сильны; в прошедшем году
Наилучшего друга они схоронили
И другу поминки в тот день учредили,
Пока на свиданье к нему не сойдут.
"Счастливое братство! Единство любови
Почтили вы свято на грешной земле;
Сходитеся, други, как ныне сошлись,
Сходитеся долго и песнею новой
Воспойте свободу на рабской земле!"
Благословен твой малый путь,
Пришлец убогий, неизвестный!
.....................
Проходит час, прошел другой,
Уж старику пора домой.
Старик встает: "Да, изменили!
Послушай, выпей, брат, вино, -
Сказал слуге он, - все равно
Я не могу; прошло, что было, -
Да поминай за упокой;
А мне пора уже – домой!"
И слезы снова покатились.
Слуга вино, дивяся, выпил.
"Дай шляпу мне... какая лень
Идти домой!..." – и тихо вышел.
И через год в урочный день
Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стоят,
И день уж проходит,
Никто не приходит,
Навеки, навеки забыты они.
Тризна (повністю) [1843, Яготин]
Завтра в 10.00 в Києві відбудеться покладання квітів до пам'ятника Т.Шевченку. Пізніше різні програми, присвячені Великому ювілею, Шевченківські читання, і пошук відповіді на питання: що робити в нинішній ситуації? Що нам хоче сказати з цього приводу Шевченко?
