1. У преамбулі Конституції України (1996 р.) зазначено: "Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей...". Тобто у цьому випадку йдеться про Український народ,
до складу якої входять 100% громадян України. При такому підході українці –
це всі громадяни України. Але це твердження суперечить міжнародним правовим нормам за якими народ (етнос) – це спільнота людей, об'єднаних походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою), а всі ці ознаки в Україні не є спільними для всіх громадян.
2. Стаття 11 Конституції України (1996 р.) визначає: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій
і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України".
А у цьому випадку йдеться про український народ (націю), до складу якого входять 77,8% громадян України (за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року), які шляхом самовизначення визнали себе українцями.
У 2001 році згідно з офіційними даними Всеукраїнського перепису населення було встановлено, що на території України мешкають представники понад
130 етносів, які складають українську етнічну націю (77,8% населення) – українці, та етнічні меншини – всі інші громадяни, які є представниками інших народів і які не вважають себе українцями (22,2%). До національних меншин
в Україні зараховуються такі етнічні групи населення: росіяни, білоруси, молдовани, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, рома, азербайджанці, грузини, німці, литовці, словаки, чехи, естонці.
Тобто, в Україні в наш час існує український етнічний народ (нація)
і національні меншини – етнічні групи інших народів, які, як правило, мають власні держави, в межах яких і розвиваються ці етнічні народи. А саме:
в Білорусі розвивається білоруський етнічний народ (нація), в Болгарії – болгарський етнічний народ (нація), в Німеччині – німецький етнічний народ (нація), в Чехії – чеський етнічний народ (нація) і т.ін.
Виходячи з цього термін "Український народ – громадяни України всіх національностей..." визначений неправильно і не може бути застосований
у чинному правовому полі. Для громадян України не існує спільного походження, вони є представниками різних національностей, що було підтверджено під час Всеукраїнського перепису населення 2001 року. До того ж, якби таких відмінностей не було і всі громадяни України були б українцями – представниками українського народу, то в українському правовому полі потрібно було б ліквідувати юридичний термін "національні меншини", відмінити дію Закону України "Про національні меншини в Україні" і в односторонньому порядку припинити виконання Міжнародних договорів, а це неможливо.
Нині в Україні єдиним законним напрямком державної політики у сфері міжнаціональних відносин повинна бути реалізація положень статті 11 Конституції України (1996 р.), а саме надання юридичних гарантій реалізації прав на вільний розвиток в Україні українського народу (нації), а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів
і національних меншин України.
Затримка у вирішенні цих питань спричиняє напруженість в українському суспільстві і створює умови для спекуляції у цій сфері, а саме виникають спроби:
1. Створення нових народів як корінних в Україні, що мали б, на думку організаторів, складатися саме із громадян, які вже входять до складу українського народу.
2. Надання одній із національних меншин якогось більш вагомого статусу
в державі порівняно з іншими національними меншинами (спроби введення другої державної мови).
3. Розпродажу українських земель сільськогосподарського призначення,
які є середовищем проживання українського народу.
4. Запровадження нових систем освіти і виховання, які не властиві
для українського народу і які суперечать його самобутності.
Український народ (нація) в Україні є складовою Українського етносу. Етнос – це позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об'єднаних походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).
Український етнос складається з усіх осіб, хто незалежно від країни проживання вважає себе українцем або особою українського походження. Українці в межах державних кордонів України становлять ядро цього етносу, або український етнічний народ (націю); зарубіжні українці і особи українського походження (американці українського походження, канадські українці та ін.)
є частиною українського етносу – українськими етнічними групами.
У статті 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованого ще Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.1973 р. N2148-VIII, зазначено:
"1. Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.
2. Всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, основаного
на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.
3. Всі держави, які беруть участь у цьому Пакті, в тому числі ті, що несуть відповідальність за управління несамоврядними і підопічними територіями, повинні, відповідно до положень Статуту Організації Об'єднаних Націй, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право".
Під час демонтажу Союзу РСР український етнічний народ (нація) використав своє право на самовизначення, коли вирішив в особі свого вищого представницького органу законодавчої влади – Верховної Ради України – проголосити державний суверенітет і утворити незалежну, самостійну державу Україну. Посилання на згадане право вміщено в Декларації про державний суверенітет України (прийнятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року N55-XII) та в Акті проголошення незалежності України (прийнятому Верховною Радою Української РСР 24 серпня 1991 року N1427-XII).
В Акті проголошення незалежності України зазначено: "продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ". Крім цього, українська етнічна нація отримала статус "статусної", або "титульної" нації, тобто такої, яка дала цій державі свою назву.
У наш час законодавча база етнонаціональної політики України складається з Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 р.), Закону України "Про національні меншини в Україні" (16 липня 1992 р.), Конституції України (1996 р.) та інших актів, прийнятих Верховною Радою України.
У 1996 році існування в Україні української етнічної нації було підтверджено чинною Конституцією України (1996 р.), де в ст. 11 зазначено: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України". Ця стаття Конституції України законно затвердила існування в Україні української етнічної нації і чітко визначила, що держава Україна взяла на себе зобов'язання сприяти розвиткові історичної свідомості, традицій і культури українців.
У 2000 році існування в Україні української етнічної нації як титульної було також підтверджено в Програмі інтеграції України до Європейського Союзу, схваленій Указом Президента України від 14.09.2000 N1072/2000. У цьому Указі, зокрема, зазначено, що Україна – держава з поліетнічним складом населення, що зобов'язує її забезпечувати права не тільки титульної нації – українців, які становлять більшість цього населення, але й представників інших національностей, котрі мають статус національних меншин. Для того щоб надати юридичні гарантії реалізації прав на вільний розвиток представникам всіх народів, які проживають в Україні повинні бути прийняті відповідні Закони.
У 1992 році був прийнятий один такий закон, але лише для національних меншин – Закон України "Про національні меншини в Україні" (16 липня 1992 р.), який визначив особливі права для 22,2% населення України. У Законі записано, що Верховна Рада України приймає цей Закон "виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей в справі розбудови незалежної демократичної держави". Але які такі життєві інтереси української нації регулює цей закон? І чому тоді не було прийнято Закону України "Про український народ в Україні"? Немає такого Закону і до цього часу.
Для національних меншин в Україні визначено особливий порядок забезпечення їхніх прав. Для цього:
- діє Державний комітет України у справах національностей та міграції (Положення про цей Комітет затверджено Указом президента України від 28.10.1996 N1001/96);
- "Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Пам'ятки історії і культури національних меншин на території України охороняються законом" (стаття 6);
- "Держава вживає заходів для підготовки педагогічних, культурно-просвітницьких та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів. Державні органи на основі міждержавних угод сприяють національним меншинам у підготовці спеціалістів в інших країнах" (стаття 7);
- у Державному бюджеті України передбачаються спеціальні асигнування для розвитку національних меншин (стаття 16).
Для національних меншин створюються культурно-освітні центри (спільний наказ Міністерства освіти і науки України та Державного комітету України
у справах національностей та міграцій від 06.10.2004 N778/49), завданнями
яких є: вивчення рідної мови, літератури, історії, географії, народознавства, писемної творчості; ознайомлення з культурною спадщиною, національними традиціями, звичаями, культурою та побутом свого народу.
Для українців в Україні в наш час таких гарантій Державою
не надається. Тобто для 22,2% населення України, а саме "груп громадян України, які не є українцями за національністю" (стаття 3 Закону України "Про національні меншини в Україні"), чинним законодавством України надані юридичні гарантії реалізації прав на вільний розвиток, а для 77,8% населення – представників титульної української етнічної нації такі юридичні гарантії до цього часу не надаються. Українці на цей час користуються лише правами людини і громадянина згідно зі статтями 3 і 24 Конституції України, що є порушенням як норм внутрішнього законодавства держави Україна, так і Міжнародного права.
ВИСНОВКИ:
1. З метою зміцнення держави Україна і консолідації українського суспільства законодавством України повинні бути надані юридичні гарантії реалізації прав на вільний розвиток українського народу (нації), а саме
на розвиток її історичної свідомості, традицій, культури, етнічної, мовної
та релігійної самобутності.
2. Український народ (нація) як корінний народ України згідно
з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N2148-VІІІ
від 19.10.73 року) має право на самовизначення.
3. Кожна людина – громадянин України за власним бажанням має право шляхом самовизначення визнати себе українцем і увійти до складу українського народу (нації), одночасно ставши носієм її культури (визнавши рідними українську мову та традиції).
Українському етнічному народу – корінному народу України мають бути законодавчо забезпечені в Україні такі права:
Політичні права – можливість народу самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного конституювання та форму національно-державного утворення відповідно до волі всього народу. Але для реалізації цього права український народ повинен мати свій власний вищий представницький орган та представництво у вищих та місцевих органах державної влади та управління. Представляти інтереси українського народу мають право виключно українці – представники цього народу. Відповідно представники національних меншин мають право представляти інтереси лише своїх національних меншин.
Український народ в межах історичного ареалу свого існування має право створити власну:
владно-адміністративну інфраструктуру на засадах Європейської Хартії про місцеве самоврядування (ратифіковану Законом України від 15.07.1997 р.
N452/97-ВР);
муніципальну міжнародну банківсько-фінансову інфраструктуру на засадах ст. 5 та ст. 69 Конституції України;
муніципальну міжнародну судово-правоохоронну систему на засадах ст. 55 Конституції України;
некомерційну зовнішньоекономічну дипломатичну систему по відношенню до будь-яких товарно-комерційних утворень – національних організацій торгівлі, регіональних організацій торгівлі та Світової Організації Торгівлі.
Економічні права – можливість розвивати, збільшувати виробництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту народу (наприклад, право володіти, користуватися і розпоряджатися усіма природними
та матеріальними ресурсами на своїй території).
Виключним власником всіх земель країни Україна є лише українці як представники українського народу, які щодо своєї виключної власності мають право здійснювати владу безпосередньо без залучення до цієї справи будь-яких громад, фізичних осіб та представників національної держави Україна.
Будь-який представник корінного українського народу не є платником податку на землю, не підпорядковується будь-якому земельному рішенню рад громад фізичних осіб та не є землекористувачем. Всі українці без винятку є власниками землі в порядку спадку історичної Батьківщини.
Згідно зі ст. 14 Конституції України (1996 р.) земля України перебуває
під охороною держави (а не у власності держави). Держава Україна має охороняти землю країни Україна від будь-яких посягань на цей капітал корінного народу України з боку будь-яких громад або фізичних осіб. Здійснення державою особливої охорони землі не передбачає комерціалізації земель. Земля є всенародною власністю.
За оглядом земельного законодавства всіх без винятку країн Європи не існує аналогу відчуження земель корінних народів Європи. Ця обставина зафіксована
у відповідних державних стандартах. Україна є складовою частиною Європи. Корінний народ є складовою частиною всіх корінних народів Європи.
Будь-який злочин проти виключної власності корінного народу України, проти народної форми власності щодо природних ресурсів Україна за будь-яких умов розглядається в межах ст.ст. 442, 444 Кримінального Кодексу України.
Соціальні (фізичні) права – можливість народу необхідна для її фізичного існування, виживання, задоволення життєво необхідних матеріальних потреб (наприклад, права на соціальну безпеку, національний та міжнародний мир
і мирне співіснування з іншими народами; екологічну безпеку, тобто підтримування довколишнього природного середовища у стані, необхідному для збереження і відтворення здорового генофонду нації; забезпечення життєво необхідного рівня матеріального добробуту нації та ін.).
Етнічні права – можливість народу необхідна для збереження, виявлення, розвитку та захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності (наприклад, право на культивування своєї мови, специфічного духовного менталітету, національних звичаїв і традицій).
Культурні права – можливість народу зберігати, виявляти, розвивати
і захищати здобутки національної культури в усьому розмаїтті її проявів (право на збереження пам'яток національної історії та культури), а також користуватися культурними надбаннями інших народів.
На завершення необхідно наголосити, що владні органи держави Україна вже протягом 20-ти років штучно стримують процес надання юридичних гарантій реалізації прав на вільний розвиток в Україні українського народу (нації).
Це здійснюється з метою нав'язати населенню України процесу конституювання української політичної нації. Тобто йдеться про концепцію нації як політичної поліетнічної спільності. Згідно з політичною теорією нація – це передусім політична спільнота, що об'єднує всіх громадян певної держави незалежно від їхнього етнічного та соціального походження, мовно-культурних та інших особливостей. Але при цьому нація це не просто населення країни і співгромадянство, а спільнота, об'єднана спільними мовою, символами, лояльністю до держави та її законів, волею, інтересами, сподіваннями на майбутнє. В країнах, які мають багато етнокультурних спільнот політичні нації, на думки представників цієї теорії, є єдиним засобом досягнення політичної стабільності.
Але стосовно України ця теорія не діє, так як тут ми маємо переважаючий відсоток українців – представників українського народу. У 1989 році українцями себе визнали 72,7% населення України, а у 2001 – 77,8% населення. Тобто сам цей факт уже прозоро визначив фактори, які є об'єднуючими для української політичної нації, а саме українська мова – спільна для всім громадян незалежно від їхнього етнічного походження, українська культура та національні інтереси. Але такий варіант конституювання політичної нації в Україні владу не влаштовує. Хоча в наш час такий значно переважаючий відсоток українців визначає Україну як державу з моноетнічним складом населення, що зобов'язує владні органи держави Україна забезпечувати права титульної нації – українців, про що зазначено в Програмі інтеграції України до Європейського Союзу, схваленій Указом Президента України від 14.09.2000 N1072/2000.
Моноетнічна держава, за визначенням директора міжнародної організації Freedom House Едріана Каратніцкі, – це держава, в якій кількість представників однієї нації становить не менше 67% всього населення. Моноетнічна держава – це тип держави, в якій усі мешканці належать до однієї політичної нації та використовують єдину знакову систему, зрозумілу усім представникам цієї нації: мову, культуру, звичаї, стереотипи, систему цінностей тощо. Така держава є формою самоорганізації, самовизначення і самовираження одної нації на певній суверенній території. У такій державі нація є найвищою цінністю, головним джерелом влади і вона визначає соціо-політичну систему держави.
Прикладами моноетнічних держав у Європі можуть слугувати: Німеччина, Франція, Італія, Данія, Португалія, Польща, Угорщина та Швеція.

Саме цим шляхом має розвиватися і Україна – як моноетнічна держава Європи.