Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Два кольори – дві ідеї

Руслан Коцаба | 16.03.2011 08:40

6
Рейтинг
6


Голосів "за"
8

Голосів "проти"
2

Стаття мого доброго знайомого, ще з часів Української Гельсинської Спілки, п.Романа Шевчука – скромного, працьовитого і чесного українця. Його "забанили" на форумі Української правди, але я переконав розмістити цю добротну аналітичну статтю саме тут, в Народних блогах. Прохання дочитати цю статтю до кінця, адже п.Роман чекає на відгуки і коменти...

Два кольори – дві ідеї
Два ідейні табори – націонал-патріотичний і російсько-радянський – одна країна – два народи. Цей, другий народ в Україні, все частіше називають Креолами. На мою думку, це не дуже вдале порівняння, бо Крео́л – це назва нащадків європейських переселенців на територіях колоній в Північній та Південній Америках. І називають їх Креолами через змішане європейсько-африканське походження. Тобто жоден з названих народів не є аборигеном на цих землях. Якщо робити таке порівняння, то російсько-радянському народу краще підходить назва "Самбо" – так називають нащадків від змішаного шлюбу корінних жителів Америки – індіанців та представників інших народностей – негрів. Цей, новий народ, що виродився на території України з часів царської та радянської імперій, відмежовується від української національної ідеї, називаючи себе і руськими, і русинами, і новоросами, чим хочеш тільки не українцями. Правда, це не стосується людей з різноманітних змішаних шлюбів та людей інших національностей, котрі вважають себе українцями різних національностей і є патріотами цієї країни. Це не моя вигадка, згідно соціологічних опитувань, на даний час 21,1 відсотка населення України не підтримали б її Незалежність, а 19,8 відсотка не брали б участі в референдумі і тільки 59,1 відсотка і надалі голосували б за Незалежність своєї Батьківщини. То і виходить, що 40,9 відсотка громадян України вважають себе або людьми іншої політичної нації, або ж вони відносяться до так званих Самбо, що відбулось в результаті змішаних шлюбів та різноманітних асиміляцій, які здійснювались царською Росією та Радянським Союзом. У них відрубане українське коріння, що прив"язує людей до своєї нації. І вони самі відмежували себе від цієї країни. Це виразно спостерігалось під час голосування за президента в 2005 році, коли суспільство поділилось на два протилежні табори. Я не маю на увазі прихильників того чи іншого кандидата, на тих виборах народ чітко поділився на прихильників чи противників нашої незалежності.

Тож, якщо щось може консолідувати нинішню Україну, то вже точно не героїчні міфи. Спільних з ними героїв у нас не було, немає й не буде. У них герої: Сталін, Ватутін, Катерина 2, чи Петро 1. Зате є урок історії, який варто вивчити...

Прочитав десь думку, що: "Нас не хочуть приймати до ЄС, бо ми бідні, бо нас усе ще багато, бо ми "люди зі сходу", бо ще сто різних "бо"... Усе це частково правда. Однак є одна стовідсоткова правда – ми слабкі, бо не маємо єдності. Ми навіть не мали спільної політичної волі виміняти відмову від ядерної зброї – на вступ до ЄС. Згадаймо як ми голосували маючи двох кандидатів: Кравчука та Чорновола. Це говорить не просто про слабкість", а й про розмежування нашої спільноти.

Світ несправедливий до нас, оскільки він на нас не чекав. Англійський дослідник історії України Ендрю Вільсон так і назвав свою книгу: "Українці – несподівана нація". І один цей заголовок відобразив усю нашу сутність.

Є терміни, які неприйнято вживати в культурній спільноті. В Європі про євреїв говорять або добре, або сором"язливо мовчать, у нас, західняків, прийнято про Європу говорити тільки добре, або мочати і вже по всій Україні прийнято сором"язливо мовчати про боротьбу лівобережної та правобережної України за часів Гетьманщини. "Правобережні козаки йдуть у похід на лівобережних і навпаки. Як це нам знайомо ще з ХVІІ століття!... "Учасники тих походів також, мабуть, полюбляли невпинно повторювати "Схід та Захід разом", особливо коли перераховували крадене майно. Нажаль, окрім корупції, боксу та Чорнобиля в нас нема що запропонувати світу. І це йому, світові, починає набридати. Тому, якщо розклад світової політики буде для нас несприятливим, сучасна "європейська Україна" в сьогоднішніх кордонах, має всі шанси довго не протягнути".

Проте, не забуваймо, що ми народжені всупереч світовому порядку, коли світ не сподівався і не хотів нашого народження. Це як неочікувана дитина в молодій сім"ї. Тому рано чи пізно хтось когось перелаштує під себе. Щоб вижити та перемогти нам потрібно стати творцями нового. Ми ж чогось хочемо, та самі не знаємо- чого. Це як в тому анекдоті, коли чоловік просив Бога допомогти виграти в лотерею. А Бог йому відповів: "Ти хоч спершу купи ту лотерею"...

З часів Незалежності України ми мали вже чотирьох президентів, владу мали усі державотворчі верстви: позаблокові та політики, економісти та юристи, аграрники та промисловці, господарники та олігархи. Але жоден з них не зумів подати якоїсь концепції розвитку нашої країни. Ми і далі купуємо сало в Польщі, цукор – з Куби, а гречку українські гречкосії купують з Китаю... Єдине що було, це перетягування канату, котрий зветься "Україна", з Росії в Європу, чи навпаки. А якогось свого, власного шляху розвитку ніхто з них не запропонував. Майже двадцять років так званих "реформ" в Україні вказують нам на те, що недолугі керівники нашої держави взяли собі за приклад однозначно історично збанкрутілий досвід Росії. Як написав один журналіст: "мавпування Росії". Він так і написав: якщо ми повторюємо шлях Росії, то у нас буде все точно так, як в Росії. А чи знає хтось: як це відбувається на широких просторах Російської Федерації? Як писав Тарас Шевченко: "Одна Сибір несходима. А тюрм, а люду... від молдаванина до фіна, на всіх язиках все мовчить...". Якось на сайті "Свобода слова" http://ipvnews.org/nesterenko_article30012011.php прочитав ставлення до подій, які відбуваються в цій сусідній країні, від самих росіян. Там, такий собі Sergey Melnikoff пише (переклад мій): "Здатність до логічного мислення в цього народу відсутнє як клас: русский щиро вірить одночасно в те, що Росія справедливо захищала конституційний порядок в Чечні, і що Грузія підло напала на Осетію; в те, що "чорні" з Кавказу – це "исчадия зла", і в те, що їх ні в якому випадку не можна відпускати зі складу країни, а краще – ще і приєднати нових; в комунізм, вигаданий євреєм Марксом, що проголошує інтернаціоналізм одним з головних принципів, і в те, що "все зло від жидів"; в те, що ніяких репресій (а також вчинених червоноармійцями масових зґвалтувань та грабунків) не було, і в те, що "так їм і треба"; в те, що фашисти, що захопили Польщу і Прибалтику – окупанти, і в те, що "ми", які зробили те ж саме – визволителі; в те, що добра та миролюбива Росія ніколи ні на кого не нападала (і при цьому, "виключно захищаючись", розширила свою територію більше, ніж будь яка інша країна на планеті), і в те, що її ненавидить та боїться (і повинен боятись) весь світ; в те, що кожний чиновник окремо – сволоч, злодюга та хабарник, але що держава в цілому – це святе, і її треба захищати ціною власного життя... І цей народ, по-вашому, не безнадійний?!

Повторю ще раз – вже той факт, що величезна кількість людей, що називають себе російськими патріотами, симпатизує радянському режиму, що причинив росіянам більше зла, ніж усі вороги за всю історію, а антикомуністів називають "русофобами" – причому це вже не можна пояснити незнанням – це є навіть не просто діагноз, а патологоанатомічне заключення. Є інші, розумні і адекватні росіяни. Але їх не 30 і не 20 процентів, їх – невелика частка. Бо не підтримувати сьогоднішню кремлядь само по собі ще не означає бути належним і свідомим... Політика для них – дуже складна матерія, а інтереси не простягаються далі чергової пляшки горілки. По друге, навіть якщо поглянути на ідейну опозицію – з кого вона складається? в більшості або з все тих же совків-сталіністів, або з "дрімучих" імперців чорносотенців. (Чи не нагадує це сьогоднішніх політиків в Україні? Ті та інші, при всьому їх теоритичному антагонізмі, подібні один на одного, як віддзеркалення в дзеркалі, де ліве і праве міняеться місцями. Для них вищою, не обгрунтованою жодними уявленнями цінністю є влада, як би вона не називалась)... Дивно, з якою послідовністю Росія завжди виступала на стороні зла – тиранії, мракобісся, насильства. Задушливий морок Московського царства, жахливий навіть по средньовічним мірилам; імператорська Росія – "жандарм Європи", оплот феодальної реакції та кріпацтва; кровавий радянський Молох, що рвався до світового панування (що розкидав метастази по всій планеті, включно з мільярдним Китаєм, який і сьогодні є загрозою для вільного світу); сьогоднішня злобна Рашка, так активно захищаюча усіх світових ублюдків від Північної Кореї і Венесуели до ХАМАСа і Хезболли і так же активно, аж до організації прямої військової агресії, бореться проти будь яких демократичних тенденцій в колишніх радянських республіках. Російський професор Олександр Дугін в тих же російських університетах вчить молодь, що "Русский народ безумовно належить до числа мессіанських народів. Це вище зверхзавдання нації як "богоносного народу". Відповідно, теоретично немає на планеті такого народу, такої культури або такої території, чия доля і чий шлях були б не цікаві русскій свідомості. Русским є справа до всього і до всіх, і тому в останньому рахунку інтереси русского народу не обмежуються ні русским етносом, ні Русскою Імперією, ні навіть всією Євразією". Тут усе російське. Якщо б таке говорив хтось інший, то нормальна людина просто покрутила б пальцем біля скроні, а їм можна все. І ніхто їх за це не звинувачує в націоналізмі чи фашизмі, ніхто навіть не звертає уваги на те, що це чистої води маразм. Такого ми не чули навіть від Гітлера). Зверніть увагу, не якісь українські націоналісти, навіть не чеченські борці за незалежність, а росіянин пише: "Нашим ворогом є не тільки кремлівський режим. Нашим ворогом – і ворогом усього вільного світу, всієї західної цивілізації, усіх принципів, які нам дорогі – є Росія як така. Росія залишається і залишиться злом при усіх режимах та будь яких правителях. Зло в самій її суті, і тому беззмістовні будь які намагання її "виправити", "покращити", "звільнити", "врятувати". Росія – це не те, ЩО необхідно рятувати, а те, ВІД ЧОГО треба рятувати. Рятувати усіх, кого можна врятувати, починаючи з самих себе. Таким чином, еміграція є єдиним розумним виходом. Досить вже гробити свої життя на те, щоб стати добривом для російського болота, на якому все одно не виросте нічого, крім чортополоху".

Я розумію, що мені можуть закинути, що я розпалюю міжнаціональну ворожнечу. Вони мовчатимуть, не звертатимуть уваги на розпалювання цієї ворожнечі Дугіним, Затуліним, Жириновським, чи навіть Путіним, вони мовчать, коли мою батьківську мову державні службовці в Україні називають телячою, та як тільки я почну захищати свою батьківщину, то звинувачуватимуть мене. Та це не я вигадав. Я подав тільки маленькі витримки з багаточисельних статтей – зневіри в своїй батьківщині, самих росіян. Я подав цю витримку, бо ми, українці, чомусь усе мавпуємо з Росії, ми, маючи широкий вибір розвитку власної країни, йдемо шляхом Росії, до Росії і під Росію, і йдемо добровільно. Я б не починав цієї статті, якби не прочитав на тих же російських сайтах про сьогодення. Але, про це пізніше. Очевидно, що до написання мене підштовхнуло і те, що я народився в родині "спецпоселенців", там за Уралом і на власній шкурі відчув ставлення до нас "визволителів", можливо і ті кримінальні справи НКВД-КГБ, які я прочитав сотнями про те, як катували та нищили українців, а може і ті розкопки жертв політичних репресій, в яких я був безпосереднім учасником. Ці розкопки в Дем"яновому Лазі ми вели з 1 вересня по 29 жовтня 1989 року. У 3-ох ямах нами знайдено 524 останки. А загалом в області здійснено розкопки та перезаховання в багатьох населених пунктах нашої області. І це невеличка дещиця тих злочинів, що чинились проти українців, як нації. Я вже нічого не кажу про сотні тисяч українців, що загинули в радянських концтаборах. Не згадую, як мільйони їх вивозили на спец поселення. По дорозі маленькі діти вмирали тільки через те, що їх як худобу грузили в вагони... Та ні, худобі хоч води дають, а цим несчасним навіть води не давали, а коли вони вмирали від спраги, їх на станціях просто викидали з вагонів. Навіть російські жінки кричали до тих охоронців: "Изверги, вы хуже фашистов".

Правду кажучи, мені шкода усіх невинних людей, що гинуть в результаті безвідповідальної чи навіть злочинної політики їх державних мужів, чи це росіяни, чи якісь араби... Та, коли я читаю такі статті як: "Началась предвыборная суета Владимира Путина". "Домодедово: лохов опять разводят. Теракты: почерк спецслужб", та саркастичну заяву "Дорогой дядя Володя! Мы бы вас и без терактов выбрали бы снова... Алексей Кунгуров", то мені чомусь віриться, що усе там написане є правда. Мені можуть закинути, що 39-47-й роки – це було давно і не можна все життя ходити з каменем за пазухою та ненавидіти усіх та за все. І я десь можу з цим погодитись. Я навіть можу не зважати на те, що вже зовсім недавно, в 1991-му році, з Москви на Яворівський полігон прилетіла група російського спецназу, бо їм дуже кортіло в чужій країні підірвати пам"ятник ненависному їм Степану Бандері. Та прийшовши вночі в село Старий Угринів, в камуфляжах, з автоматами АК, вони не задумуючись автоматною чергою поранили молодого хлопця, що побачивши їх почав втікати. Вони навіть не задумувались, що перед ними проста цивільна людина, яка їм нічим не загрожувала, та навіть тварину не вбивають без причини. А вони, просто холоднокровно пустили в нього автоматну чергу і потім підірвали пам"ятник. Осколки від вибуху розлетілись селом, шукаючи нові, ні в чому не повинні жертви, впиваючись в стіни селянських будинків, розбиваючи вікна. Так, Україна не їх батьківщина, а українці не їх народ. Та це було двадцять років тому, тож можливо вони змінились в кращу сторону?

Голова Київського "Меморіалу" Роман Круцик розповідав мені, коли він був Народним депутатом, вони повезли гуманітарну допомогу чеченському народу, на землі якого йшла війна. Це теж вплив радянсько-російської пропаганди: ми навчені, зазомбовані тим, що чеченці – це бандити. А раз так, то вони заслуговують, щоб їх вбивати, щоб нищили їх батьків, дітей. І ніхто навіть не подумає, що це не чеченці прийшли в Росію і почали нищити росіян. Не буду описувати як російські військові пости перешкоджали нашим депутатам, як вимагали цю допомогу передати їм, а самим повертатись в Україну і як їм вдалось оминути блокпости, і обдуривши військовий супровід, втекти та потрапити до чеченців. Сьогоднішні "патріоти" на це не здатні. Тоді, як хвалився по радіо "Ехо Москвы" В. Путін, вони точковим ударом ракети, що була скерована на мобільний телефон Дудаєва, знищили його. А Круцик з іншими таємно вивіз з Чечні родину Дудаєва, а його дружину вони викрали з Москви привезли в Івано-Франківськ і переховували їх в Карпатах. Про це було відомо і СБУ, але вони не втручались в ці справи. Думаю, що Чечня стала приводом того, що Круцик більше не став Народним депутатом, наші галичани покарали його за це, обравши замість нього бізнесмена, думаю навіть, що багатьох керівників СБУ через це було звільнено з посад.

Але пригадую, як Круцик показував мені зняте ним відео з чеченського госпіталю, де лежали малі діти, без рук чи ніг.

І це було не так давно, це відбувалось при сьогоднішній владі. Тому я повірив представникам Гельсінської групи та Меморіалу, що розмістили свою інформацію на сайтах Інтернету. Вірити, чи ні, справа кожного, тож дамо читачам самим визначитись, як сприймати цю інформацію. Пише "Асланбек Апаев, Голова АНО "Комітет по захисту прав вимушених переселенців", експерт Московської Гельсінської групи.: "Тварини зі столицею Москва", сайт: http://ipvnews.org/nurnberg_article15112010.php (переклад мій):

"І під час першої, і під час другої війни в Чеченській Республіці я сам побачив немало смертей, бачив вбитих людей. Бачив багато поранених, дітей та дорослих, що стали каліками. Бачив горе, кров та сльози. І в той час, і тепер почув немало історій про звірства, що чинились російськими воєнними відносно мирних жителів.

Причому більшість цих злочинів вчиняли так звані "контрактники". Жителі Чечні зазвичай називають їх "найомниками". І це визначення, на мій погляд, підходить для них краще всього. Адже ці люди їдуть на війну, їдуть вбивати інших за гроші. Хочуть побудувати своє щастя на горі, крові та нещасті інших. Таких навіть самі солдати, ті, хто призваний на строкову службу по призову, як я зрозумів, не поважають і навіть ненавидять.

Під час однієї зі своїх поїздок на конференцію в Москву, це було літом минулого року, мені зустрівся колишній російський солдат, котрий служив в Чечні в 1999-2000 роках. Ми були в одному купе, познайомились, розговорились, разом пообідали. Він трохи випив, і якось між іншим розповів мені історію, котра потрясла мене до глибини душі. Я його не просив мені про це розповідати, але його чомусь потягнуло на відвертість.

Зі слів цього колишнього військовослужбовця, назвемо його Володимиром, це було зимою 2000-го року, а точніше в кінці січня. Підрозділ, в якому він служив, кинули на "зачистку" в район селища "Березка", що розташоване по Старопромисловському шосе міста Грозного. Серед них було багато контрактників, котрих солдати-строчники називали "контрабасами". І усі вони, як стверджував Володимир, практично завжди знаходились в нетверезому стані. В той час в Грозному було дуже мало людей, так як, жорстокі бої за місто ще продовжувались, і всі хто міг, втекли звідти, кинувши своє житло та все майно.

В одному з будинків, зі слів Володимира, військовослужбовці наштовхнулись на сім"ю з семи чоловік. Дорослих чоловіків та жінок, а також молодих хлопців і двох малолітніх дітей солдати зразу ж розстріляли. Живими залишили тільки дівчинку, років 13-14-ти, єдину дочку вбитих господарів будинку. Дім був розграбований, як і усі навколишні будинки, а потім підпалений. Дівчинку солдати закинули в БТР та привезли на місце своєї дислокації, біля селища Загряжский в Старопромисловському районі.

Володимир розповідав, що практично на протязі тижня, дівчинку гвалтували офіцери цього підрозділу. Відбувалось це кожної ночі, а нерідко і вдень. Досить познущавшись над дитиною, командири віддали її потім на розтерзанння контрактникам.

Те, що над нею витворяли ці звірі, не піддається описанню. Її били та гвалтували по декілька годин щоденно. Причому не тільки по одному, але й групами по декілька чоловік. Дівчинка часто тратила свідомість, і її приводили до тями, обливаючи холодною водою. Через декілька днів безперервних знущань вона була практично напівмертва. Дівчинка могла померти в будь який момент, і тоді її вирішили, як заявив один з контрактників "в останній раз використати з користю для справи".

Як розповідав Володимир, напівживу, роздягнуту догола дитину підвісили за руки в одному з підвальних приміщень так, що її ноги заледь торкались підлоги. Потім туди привели затриманого раніше молодого хлопця. На протязі декількох днів несчасного жорстоко били та допитували, вимагаючи сказати, де сховано зброю, та вказати місцезнаходження бойовиків. Але той вперто мовчав, не дивлячись на звірські катування. Вони припалювали йому тіло розпеченим залізом, кололи та різали ножами, били палицями та тяжкими армійськими черевиками, але юнак постійно стверджував, що він нічого і нікого не знає, так як зовсім недавно повернувся з Росії. Володимир знав, що ні в цієї маленької дівчинки, ні в затриманого хлопця, немає жодних шансів вийти звідти живими.

Як стверджує солдат, якраз йому було наказано привести затриманого в приміщення, де зібралась група контрактників і знаходилась дівчинка. По дорозі він шепнув затриманому, щоб той нічого на себе не наговорював і попередив, що в будь якому випадку його на волю не випустять. Ледь стоячого на ногах юнака завели в приміщення і поставили перед розіп"ятою дівчинкою.

Контрактники знову вимагали від нього, розповісти, де він сховав зброю, сказавши, що в іншому випадку вони "візьмуться" за дівчинку. Той продовжував мовчати. Тоді один з контрактників підійшов до підвішеної дівчинки і ножем відрізав їй грудь. Та дико закричала від болю, а юнак буквально помертвів, і намагався відвернутись від цього жахливого видовища. Але його почали жорстоко бити, вимагаючи, щоб він дивився, як "з його вини" помирає дівчинка. Потім все той же контрактник відрізав дитині другу грудь, і та втратила свідомість. Хлопець почав просити контрактників припинити це знущання, і сказав, що випадково бачив, як один з місцевих жителів сховав в водопровідній трубі автомат, та назвав місце. Це страшно розвеселило контрактників.

Сказавши, "ну тепер ні вона, ні ти нам не потрібні", вони взялись добивати вже і так напівмертву дівчинку. Спочатку їй відрубали ноги сокирою для рубки м"яса, потім відрубали руки, а коли скривавлений обрубок впав на підлогу – відрізали голову. Куски тіла кинули в великий пакет, після чого вивели затриманого хлопця на вулицю. Вони відвели його на пустир, прив"язали до ящика з тротилом, зверху поклали останки дівчинки та підірвали обох. Мертву дитину і ще живого молодого юнака.

Володимир сам плакав, коли розповідав мені це. Він говорив, що "контрабаси" постійно знущались над людьми, вбивали без усякого співчуття всіх, недивлячись на стать, вік і навіть національність. Що навіть солдати строкової служби часто ставали об"єктами для глумлінь зі сторони контрактників. Володимир зійшов з поїзда десь в Воронежі. Більше я його не зустрічав. Правда він залишив мені свій номер телефона і взяв собі мій, але ми так ніколи і не зідзвонювались. Та й навіщо? Історія, яку розповів мені цей колишній солдат російської армії, напевно, найжахливіше, що мені довелось почути за всі ці роки. Хоч повторюсь ще раз, я чув і бачив немало. На жаль, я не знаю ні імен, ні прізвищ цієї дівчинки та хлопця. Напевно, їх родичі, як не близькі то далекі, до цього часу ведуть пошуки, сподіваються, що можливо коли-небудь вони повернуться до-дому, і навіть не уявляють собі, якою мучинецькою та страшною була їх смерть. А у них навіть могили немає. Їх просто розкидало вибухом на куски і все. І зробили це військові, котрі прибули сюди "звільняти" нас від "міжнародних терористів". Я дуже сподіваюсь на те, що звірі у військовій формі, що по звірячому розправлялись з беззбройними людьми, жінками, дітями, старими, рано чи пізно понесуть належне покарання. І якщо не на цьому світі, то хоча б на тому відповідатимуть перед Всевишнім за свої діяння".

Читаючи ці спогади, мені чомусь згадуються розкопки в селі Посіч, в Дем"яновому Лазі... Той самий почерк: так само ми розкопали людей, яким сокирою були відрубані голови, та замотані в одяг і складені в ямі під пахвою жертв, цвях забитий в череп молотком, фаланги пальців, відрубаних на січкарні... Так само нас прийшли "визволяти".

- "Можу засвідчити, що усі ті жахливі факти, що наводяться в даному збірнику, відбувались насправді, так як в той час я, Ахмед Закаєв, займав пост першого віце-прем"єра і постійно знаходився в Чеченській Республіці біля президента Аслана Масхадова.

Аналіз ракетно-бомбових та артилерійських ударів по населених пунктах Чеченської Республіки ствердив мене в твердому переконанні, що це була цілеспрямована акція по масовому знищенню мирного населення. Про це свідчать потерпілі та очевидці, а також журналісти та правозахистники. Ці вбивчі акції, крім знищення населення республіки, преслідували також мету витиснути тих чеченців, що ще залишились в Росію, щоб потім почати їх преслідування усюди по безкрайніх просторах Росії, а потім асимілювати тих, що залишились. Таким чином, чеченська нація повинна була припинити своє існування.

Керівництво Росії готувало громадську думку в світі до того, що після здійснюваних акцій російської воєнщини, усі люди, що залишаться на території Чечні, повинні визнаватись терористами та бандитами, до яких не повинно бути жалю, і які повинні знищуватись поголовно. Потрібно було довгих чотири роки кровопролиття, щоб жахлива і страшна по своїх масштабах брехня виповзла на зовні. Це сталось завдяки чесним і мужнім журналістам та правозахистникам. Особливо хочеться згадати співробітників Правозахисного Центру "Меморіал", котрі зробили титанічну і разом з тим небезпечну роботу".

- "О Всемогутній Аллах! Як же це назвати? І як таке стало можливим? Чи є кордони страшної брехні, коварства та лицемірства російського керівництва?...".

- "Вторгнення російських збройних формувань в Чеченську Республіку Ічкерія почалось після інтенсивних бомбардувань мирних чеченських сіл по всьому периметру її державних кордонів. Потім був нанесений ракетний удар по столиці Чеченської Республіки. Причому удар точково був призначений по місцях масового скупчення людей: по Центральному Ринку, мечетях, лікарнях, а також по родильному будинку. Можливо, хтось не повірить, але те, що Росія використала проти мирного населення Чечні тактичні ракети з головками "Земля-Земля", залишається безспірним фактом. Мета ракетного удару – знищення як можна більшої кількості людей. Цей факт підтверджують багаточисельні покази свідків:

- "Ми з чоловіком торгували на Центральному ринку Грозного з 1996 року. В той день, 21 жовтня з ранку, як звично, ми були на базарі. Наплив людей був дуже великий, як до війни. До цього дня обстріляли бомбами селище Катаяма і Грозненський пост ДАІ.

18 жовтня я дітей відправила в село Котар-Юрт. День був звичайний. Десь о 16 годині 30 хв. почула шум, звук такий, що дзвенить у вухах. Це був не грім, невідомо що. Потім тиша. Потім в повітрі з"явилась труба, і з неї вилетіла куля, червона, як сонце на заході. І вона разірвалась на моїх очах. І зразу такий страшний гуркіт, як сильний грім. Я злякалась, мене оглушило. Більше я нічого не пам"ятала. Місяців п"ять в мене була часткова втрата пам"яті. Труба впала прямо на біржу. А куля, що розірвалась: в секунду – осколки... Секунда – і люди без голів, без рук, без ніг, з розірваними животами. Я нічого не чула, я тільки бачила все це очима".

- "Людей, як в мирний час, на базарі було багато. Асланбек зразу пішов в сторону рибних рядів. Я йшов по інших рядах і почув вибухи, один за другим прозвучало чотири дуже сильних вибухи. Я повернувся на вибух і відчув сильний свист в правому вусі. Я цей свист відчував потім біля тижня. Одночасно сотні осколків зарикошетили навколо. Я згадав про брата і побіг до нього. Кругом кричали та плакали жінки, всюди поранені, відірвані руки і ноги, кров. Я бачив труп чоловіка, котрому снарядом відірвало голову. Тіло лежало окремо, голова окремо. Мені здається, люди не розуміли, що з ними відбулось. Деякі поранені, з разірваними кінцівками стояли з якимось дивно-спокійним виглядом. Деякі були без свідомості. Мені було не дуже страшно, хоч під час тої війни я був хлопчиськом, але багато надивився. Біля речових лотків стояв мій брат. Ліву руку, точніше те, що від неї залишилось, він тримав в правій руці. Він був весь в крові. Шия і обличчя обгорілі, з обідраними кусочками шкіри. На лівій скроні відкрита рана. На обличчі не було ні міліметра нормального кольору шкіри, все обличчя в ранках. Кусок нижньої губи відірваний, в оба ока потрапили осколки. Я його схопив на руки, сказав йому, що це я (він вже нічого не бачив) і побіг до машини через куски шифера та дерева, залитих кров"ю. Ми повезли Асламбека в дев"яту лікарню. По дорозі він сказав: "Не мучте себе і мене, залиште мене, дайте мені померти"... Свідчення Гіреєва Зелімхана про ракетний удар по Грозненському ринку 21 жовтня 1999 року записала Мусаєва.

- "Пізніше вияснилось, що це були тактичні ракети класу "Земля-Земля" (так сказав Аслан Масхадов), котрі, вибухали і, випускали шість малих ракет. А вони вибухали ще в повітрі, не долітаючи до землі, значить, поражали як можна більше людей, що опинились в радіусі дії ракети. То невже, направляючі цей удар воєнні не знали, що поразять цивільних громадян міста: і жінок, і дітей, і старих? Ніколи не повірю в це. Але, що їм до того, повірю я чи ні! У них свої замисли, і як очевидно, знищити побільше людей".

- Записано співробітниками Товариства В"язнів Фільтраційних Таборів в липні 2000 року зі слів потерпілої Саламової Макки, проживаючої в місті Грозний, 4 мікрорайон.

Свідчить Ісаєва Медна Чучуєвна: "... Я декілька разів чула, що 29 жовтня дадуть коридор для біженців. 28 жовтня я і мої рідні приїхали до поста біля станиці Ассиновської, по трасі, що веде в м.Назрань для того, щоб уточнити час відкриття коридору. На цьому посту військові відповіли нам, що коридор дадуть 29 жовтня, тобто завтра. Повіривши цьому, ми усі, родичі 14 чоловік, на машині "Рафік" виїхали з Грозного в напрямку міста Назрань. Приблизно о 6 годині ранку ми під"їхали близько до блокпоста "Кавказ 1". Там вже була черга з машин довжиною 1 кілометр. Ми пішки пройшли до військових. Вони відповіли нам, що до 9 години повинні підвезти наказ, що вони чекають його, щоб почати пропуск біженців. Небо було похмуре, йшов дрібний дощ. І поки були хмари, військові говорили, що все ще чекають наказу. Вже була 11 година, хмари розійшлись, і небо стало ясним. Після цього один з військових вийшов до натовпу людей і сказав: "Коридор для біженців сьогодні відкритий не буде і точної інформації про те, коли він буде відкритий, ми не маємо". Машини почали розвертатись назад, а між машинами люди йшли пішки. Колона рушила назад, але дуже повільно, тому що машини йшли в декілька рядів і не могли розвертатись швидко. Коли сонце виглянуло, ми побачили в небі літаки. Вони спокійно розвернулись над колоною і почали бомбити машини з біженцями. Перший удар на моїх очах був нанесений по великій машині з речами та біженцями, по рефрижератору. Наступний чутно було з-заду. Водій зупинив машину, і ми почали вискакувати. Першими вибігли мої двоє дітей, за ними вискочила невістка. Усіх троїх на моїх очах відкинуло вибуховою хвилею на обочину траси. Мене осколком відкинуло назад в машину, поранило в праве плече. Коли я прийшла в себе, я вилізла з машини і підбігла до дітей, вони вже були мертві. Загинула невістка, осколок потрапив в серце. Навколо лежали поранені, трупи. Поки літаки повністю не скинули свій вантаж, вони декілька разів розвертались та скидали бомби на нас, тобто на колону біженців протяжністю 12-14 км".

Щоб отримати свідоцтво про смерть на своїх дітей мені прийшлось подавати в Назранівський суд, так як потрібні були докази, що вони загинули при обстрілі російськими літаками. Потім в Москві я подала скаргу в Європейський суд по правах людини".

- Записано Базаєвой Лібхан 24 квітня 2000 року зі слів Ісаєвой Медні.

"Біля 12 години дня несподівано відбувся якийсь удар. Коли я прийшла до свідомості, я побачила, що моя мама зліва від мене, вся в крові, а мого батька, котрий сидів спереду, не було взагалі, а Арпат Юсупова теж була вся в крові. Юсупову Дашалу відірвало руку, і він вже був без свідомості. Живими і в стані рухатись були я і Арпат Юсупова. Ми почали витягувати з машини поранених, мою маму і Юсупова Дашалу. В цей момент я побачила свого батька, що лежав на краю дороги. Ми з Арпат стягнули поранених в кювет вздовж дороги. В цей момент я побачила, снаряд потрапив в машину, і ця машина розлетілась на шматки. Чути було вибухи бомб. Коли літаки пролетіли, я вибігла з канави, шукала допомоги. Мені потрібна була машина, щоб вивезти поранених. Але, навколо була паніка. На всій дорозі, на асфальті лежали вбиті та поранені, куски людських тіл, людського м"яса. Ззаду, трохи далі, стояв розбитий автобус. Мені запам"ятався мертвий водій автобуса. Руки його тримали руль, а голови не було. Люди бігли від дороги прямо по полю: так багато було жінок і дітей на цьому полі".

- Розповідає Алхазурова Кока (мати загиблої сім"Ї, в колоні біженців не була)

"Є ще одна жінка по імені Дагой, у неї був єдиний син, котрий в той день там і загинув. Вона сама була свідком його смерті, а її невістка залишилась на все життя калікою, вона втратила ногу і також дев"ятирічного сина. Їх прізвище Саідови. Вони також з Аргуна. Люди з Толстой-Юрта поховали тоді чотири трупи моїх дітей. Мою дочку Кужан, двох її дітей: Хеду і Усмана, а також мою невістку Зарему. Це було, як вони казали, 14 листопада. У моєї внучки Хеди не було пів тіла, точніше верхньої частини тіла. Їх тіла видали через два тижня після їх загибелі, але ми і тоді ще не знали про цю трагедію, а інші просто зникли, ніхто не знав, де вони поховані.

Запитання: Коли Ви знайшли трупи інших загиблих і де Ви їх поховали? Відповідь: Розкопок захоронень ми добивались довгі місяці, але відбулось це тільки через сім місяців, 3 червня 2000 року. В той день ми приїхали до Горячеводська, де недалеко від села, в дворі асфальтового заводу і було це заховання. Яма була величезна – розміром з житловий будинок. Коли її розкопали, в ній виявили сім трупів і чотири автомашини, одна з яких була вантажна. Трупи лежали під машинами. Розкопки почались з одинадцятої години. Були там декілька військових: один з них – замістник прокурора району, інший префект, а також глава адміністрації, вони нам дуже допомогли. Були ще люди, котрі розшукували, як і ми, своїх близьких з Аргуна, з Петропавловської. Щоб розкопати, привели екскаватор, підйомний кран, інакше неможливо було дістати машини з цієї ями. Після того, як витягнули декілька машин, були виявлені трупи двох дівчат, точніше, одна з них була молода вагітна жінка. Потім відкопали труп єдиного сина Дагой з Аргуна. Далі викопали машину, і потім трупи моїх внучок... (Розповідь жінки тут припиняється, вона обливається сльозами, не може далі говорити...).

Питання: Ви бачили, як діставали трупи з ями, в якому вони були стані?

Відповідь: Так, я дивилась і бачила цю жахливу картину. Ніколи, напевно, не забуду обезображену дитину в пеленках. Її тільце було роздроблене, з пеленок виднівся тільки череп. А інша, семирічна дівчинка була взагалі без голови, в неї потрапив снаряд, череп дівчинки лежав біля неї. Я побачила її плечі і помітила, що немає правої руки... Все це було жахливо. Це були мої ні в чому не повинні внучки...".

- "Люди мира, на минуту встаньте"! Записки лікаря чеченської сільської лікарні:

"Це – брудна війна, ми всі це знаємо. Йде винищення, геноцид чеченского народу. Хлопці, котрі воюють, не бандити і не терористи – це наші брати, сини, і воюють вони за нашу землю.

В світі багато різних партій та організацій по захисту тих чи інших тварин. Деякі тварини занесено в "Червону Книгу". Хочу запитати в світового співтовариства: "Якщо, на вашу думку, ми, чеченці – звірі, то скільки нас повинно залишитись, щоб на нас звернули увагу і занесли в "Червону Книгу"? Люди збудіться! Завтра може бути пізно! Наступними можете бути ви...".

- "Можливо хтось звинуватить мене, що я згущую фарби? – Зовсім ні, я всього лиш намагаюсь зібрати воєдино розрізнений фактичний матеріал про жахливі злочини політичного і воєнного керівництва Росії. А мій висновок з приводу мовчання та кругової поруки ведучих країн світового співтовариства загальновідомий, і мої слова підтверджують закривавлені вірші вдови першого чеченського президента Алли Дудаєвої:

Голубые дали, синие леса,

Дальняя дорога прямо в небеса.

Кровью снег струится, ближе – все видней,

Но не вы бредете по колено в ней.

Но не в вашей крыше черная дыра,

И не ваши дети умерли вчера,

И не ваших сестер в 18 лет

Бронетранспортеры волокли во след.

Вдоль по всем дорогам в кровяных следах

Не дошел до нормы геноцид в горах...

Столько слез и крови на земле моей

Совесть всей Европы искупайся в ней!


Як ще можна збудити зашкарублу, задубілу душу, ні, не "Самбо", не "радянської людини", а простого, щирого, богобоязливого українця, щоб до них дійшло, що завтра це може повторитись, але вже не в Чечні чи Грузії, а в Україні, з нами, з нашими дітьми та онуками, якщо ми не об"єднаємось, якщо не відчуємо себе одним цілим, однією великою Родиною. Якє ще чар-зілля потрібне нам, щоб ми відчули себе українцями? Невже нам, як і в 1919 році нашим дідам, європейські народи скажуть: ви ще не заслужили мати свою державу! Зверніть увагу, я не агітую за жодну партію, за жодного лідера, я закликаю українців до єднання, до створення української нації: духовної, політичної, а тоді обирайте кого хочете, обирайте такий шлях розвитку країни, який вам подобається. Невже ніхто не відчуває, що повертаються 39-47 роки? Десь гримить війна, вона ще не дійшла до нас, але в повітрі чути її запах. В Україні поступово, відновлюється культ Сталіна, "тихою сапою" відроджується російська імперія. Так, поки що бомби не падають на наші міста і села, але невже ніхто не бачить, як від нас відвернулись ті, хто обіцяв нам захист, коли ми віддавали ядерну зброю. Ми, яких під час Помаранчевої революції підтримував чи не весь світ, сьогодні через наші чвари стали непотрібні демократичним країнам. З України в Європу тече потік біженців, невже не відчуваєте брязкання зброї в Кремлі: "У Украины нет и не может быть никаких интересов отдельных от России". "Наша" влада підспівуючи Кремлю робить різницю між своїм народом: нищаться українські національні святині та державні символи, пам"ятники Тарасу Шевченкові, жертвам голодомору, йде намагання ліквідувати українські церкви (сьогодні це православна церква, розправляться з нею – візьмуться за греко-католицьку). Російським бізнесом скуповуються українські стратегічні об"єкти... Вони відверто заявляють, що на теренах України, в нашій хаті будують "Руский мир". Знищили пам"ятник Сталіну – теракт, в буцегарню їх! Моментом знайшли "винних". 8 лютого у Кривому Розі Дніпропетровської області вандали розбили пам'ятник борцям за волю України. Пам'ятний хрест було скинуто з бетонної підпори, а потім розбито кувалдою. На Говерлі знищили державний символ -Тризуб. Та міліція не вживає жодних заходів щодо затримання підозрюваних у вчиненні цих злочинів, незважаючи на те, що люди вказують конкретних злочинців. Чому за двадцять років незалежності наші силовики так само р"яно не розслідують теракт вчинений в с. Старий Угринів? Ті залишки розсварених та поділених національно – демократичних і націоналістичних партій в Україні, ще намагаються подати свій голос в захист української економіки, української землі від розкрадання та від приватизації її нашими "старшими братами", українську мову від знищення. Та на усі заходи, що вони проводять, приходить все менше людей, усі збайдужіли, кажуть: "страшно". До чого збайдужіли, за що страшно? Боїтесь втратити свої злиденні життя чи дрібні заячі душі? Якщо ми залишимо усе так, як є, то сьогоднішній наш страх, в майбутньому буде страхом наших дітей та онуків.Тільки тоді буде стократ гірше, бо сьогодні ми маємо шанс отримати свою волю, батьківщину, мирним шляхом, вони ж, або отримають від нас у спадщину рабство і гинутимуть в складі російської армії захищаючи "великую и неделимую", або ж гинутимуть як в Чечні, захищаючи свої родини, свої оселі. Якби хоч на один захід в Івано-Франківську прийшло 20 -50 тисяч людей, влада б змушена була з цим рахуватись. У нас же все відбувається як у тому вірші:

"...Ще живе Україна – не вмерла вона,

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська – фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти...".


Роман Шевчук

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua