Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Чи слабо ми вчили класиків марксизму?


4
Рейтинг
4


Голосів "за"
9

Голосів "проти"
5

Усі ми – родом з дитинства, а воно в минулому, отже, і коріння наше, хочемо того чи ні, а знаходиться саме там, у тих уже далеких від нас роках. Покоління, до якого, приміром, відноситься мій батько, народжене після війни, більшу частину свого життя провело у часи побудови то соціалізму, то навіть комунізму.

Чи слабо ми вчили класиків марксизму?
Микола СУХОМЛИН, Харків

Усі ми – родом з дитинства, а воно в минулому, отже, і коріння наше, хочемо того чи ні, а знаходиться саме там, у тих уже далеких від нас роках. Покоління, до якого, приміром, відноситься мій батько, народжене після війни, більшу частину свого життя провело у часи побудови то соціалізму, то навіть комунізму. Адже Микита Сергійович Хрущов обіцяв, навіть урочисто проголошував, що "нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі". Навіть дату визначив – 1980 рік.

Того року замість обіцяного комунізму до нас прийшла Олімпіада і пішов з життя Володимир Висоцький. А ще за два роки, у 1982-му, було прийнято продовольчу програму. Ми вже не могли самі себе прогодувати.

Пригадуєте, як все починалось? Спершу Київ перевели в іншу категорію постачання, нижчу від столичної. Що нам до того? Однак це був "перший дзвоник", якого ми не почули. Не злякало нас і те, що зникли з магазинів шоколадні цукерки. Чим не проблема? Щось десь не спрацювало, і нам не поставили плодів какао – переживемо. Далі – більше...

З історії відомо, що вже київські князі регулярно міняли межі землеволодінь і передавали їх тим, хто краще управлявся. Отже, реформи наші мають історичні корені. Не будемо заглиблюватися у далечину віків, скажемо лише, що зміни на селі відбуваються з завидною постійністю. Минулого століття землю то роздавали селянам, то забирали назад, приймалося сотні постанов про підвищення родючості грунтів, про реорганізацію управління сільгоспвиробництвом...

Та всі потуги зводилися до одного: "Аби люди так працювали на колгоспному полі, як у себе на городі, отоді б ми враз перегнали Америку з Європою вкупі". Та не давало відчутного результату ні обмеження випасів для дядьківських корівок, щоб кращою була робота на колгоспній фермі, ні розширення площ за рахунок обочин. Навіть курс на хімізацію не допоміг.

Працювали селяни на колгоспному полі абияк, врожаї отримували слабенькі, продуктивність корів на фермах не йшла ні в яке порівняння з приватними.

Для всіх було очевидним, що робота спориться і дає результати, коли поле власне, коли корова приватна. І лиш тільки СРСР, а за ним і КПРС благополучно відійшли у минуле як керівна і спрямовуюча сила, чи не в кожному селі, ніби з води, вигулькнули фермери. Їм наділяли найгірші землі, створювали нестерпні умови, а вони всі вперто торували свій шлях. Мало хто з них розбагатів, але й не бідували. Дивлячись на них, й інші піднімали голови, не хотіли ходити в одному стаді.

Хто вони були, ті перші фермери? Колгоспні спеціалісти, трактористи – здебільшого люди сорока літ. Уже із досвідом, але ще й при силі. Одних умовили стати фермерами для експерименту, як ото раніше створювали зразково-показові колгоспи, куди возили всіх іноземців. За рахунок колгоспів будували їм базу, передавали землю і техніку, тварин. Вони користувалися пільгами в оподаткуванні, до них їздили керівники. Мовляв, як тут наші паростки капіталізму?

Але до 3 грудня 1999 року, до виходу вікопомного Указу Президента про реформування аграрного сектора економіки, вони були скоріше винятками, ніж правилом. Відтепер же з'явилася можливість господарювати на своїй власній землі для кожного селянина.

Навіть городянин міг приїхати на село і попросити півсотні гектарів для ведення фермерського господарства. Ясна річ, коли у вас знайдеться чим ту землю обробити і засіяти, а потім зібрати врожай і зуміти його продати, та ще й щоб із вигодою.

На місці розвалених і розграбованих колгоспів з'явилися реформовані господарства – товариства, приватні, кооперативи тощо. Головне, що всі вони засновані на правах приватної власності. Директор ПОПа, що значить приватно-орендного підприємства, бере в оренду селянські паї і використовує, як сам уміє. Платить людям передбачений Указом один відсоток вартості земельного сертифіката, що часто складає кілька мішків неочищеного зерна, трилітрову банку олії та десять кілограмів цукру, і – все. Про те, що ж діється з рештою 99 відсотків вартості сертифіката, не прийнято запитувати.

Земля ж людська, то й мала б усім принести коли й не багатство, то безбідне прожиття. Та – ба! З загального багатства кращий шматок дістається одному – засновнику. Мовляв, він сюди свої гроші вклав, у банку заставив навіть хату і машину – ризикує. А хто ризикує, той і п'є шампанське.

Селянам залишається, спіймавши облизня, пити воду.

Зрештою, так було здавна. Хто хотів господарювати, брав землю в оренду. Хто не хотів морочитися, віддавав. До речі, славнозвісний Мартин Боруля був також орендарем.

Класики марксизму вчили, що буття визначає свідомість. Може, так воно і є, бо інших філософів ми мало знаємо. Так-от, буття наше змінилося, до того ж радикально. Напівсонний селянин став власником землі, зануртувала у ньому кров предків. Оглянувся і побачив – землю його нещадно експлуатують, а його, як власника, дурять, бо платять ганебно мало. А й справді – власник землі ходить у латаній фуфайці, а той, хто на певний час "позичив" у нього частину поля, іномарки міняє, як аристократ рукавички.

Голова колгоспу був посадою виборною, інколи навіть всупереч волі райкому його селяни "прокатували на вороних". Мусив рахуватися з людьми. Та й секретар райкому не оминав увагою полів і ферм, спілкувався з людьми. Адже там працювали партгрупи. Свої люди.

Колгоспників притягали до відповідальності, якщо ті не мали мінімуму відпрацьованих людино-днів. Кому сьогодні яке діло до того, що чоловік у родині пиячить, дружина постійно хворіє, а діти далеко за селом, у яру, смажать на вогнищі шашлики з викраденого у сусіда козеняти?

Не забуваймо, що сільський клуб з бібліотекою несли велике ідеологічне навантаження. Там збиралися люди, передусім молоді, вони отримували поживу для мізків, набиралися певних емоцій. Сьогодні ж вони усмоктують ідеологію смітника.

- Суцільний ерзац! – вигукує мій знайомий і після походу по магазинах з базарами, і після перегляду телепередач. Те ж саме можна сказати і про книжкові розвали, і про газетне "багатство". Всього до біса, а оку зупинитися нема на чому.

Не могла не відбитися у свідомості нашого молодшого, менш загартованого покоління економічна ситуація, коли одні пухнуть від грошви, а інші не мають чим прохарчувати свої родини. Одні відпочивають на Канарах, інші ж не нашкребуть на пакет пігулок від головного болю.

Так, рівності бути не може в природі, я це прекрасно розумію. Весь світ так живе. Та там, кажуть, багаті платять зі свого гаманця чималі суми, аби люди отримували пристойну допомогу з безробіття, могли лікуватися, не знали голоду. Власне, вони платять за свою безпеку. Бо голодна людина і справді стає вовком, жарти з нею погані. Не дай Бог дожити до соціальних потрясінь, викликаних нерівністю різних верств населення...

Ми виявилися не готовими до зміни свідомості мас після зміни власності на землю і інші засоби виробництва. Чому? Чи слабо вчили класиків марксизму? Чи взагалі не хочемо нічому вчитися?

Свого часу працюючи в обласній газеті "Слобідський край", ми регулярно організовували так звані "прямі лінії" з керівниками області, під час їх проведення доносився голос мас, незадоволених справами у конкретному селі, у названому господарстві. Для керівників районів це мало б стати прямим завданням розібратися з конфліктною ситуацією, втрутитися, навести лад. Та де там...

Від волі селянина, від його голосу під час виборів залежить доля хіба що сільського голови та місцевих депутатів. Та що вони можуть...

Звісно, не все так похмуро та безрадісно, як може здатися на перший погляд. Маємо приклади хорошого господарювання і доброзичливого ставлення до людей. Честь і слава керманичам реформованих господарств, де люди живуть заможно, де не плачуть голодні діти.

Та у кожної медалі є два боки, і сьогодні ми ведемо мову про "тіньовий", не завжди помітний, але від того не менш важливий.

Часто говоримо, пишемо і читаємо, що земля знайшла свого господаря, що вона стала краще використовуватися. Та це все – відносні величини. Абсолютом може бути лише якість життя пересічних людей. Бо коли їм не стало легше жити і ростити дітей, тоді зводяться нанівець усі реформи. Бо коли багатіє один, і то на тлі загального зубожіння, то вже не по-християнські.

Змінилося буття, зазнала змін і суспільна мораль. Перший і останній президент СРСР проголосив, що дозволено все, що не заборонено. Я коли вперше почув це з його вуст, то не повірив своїм вухам. Як це так? Ніхто не забороняв на похороні сороміцьких пісень співати чи на могилах танцювати – отже, це дозволено? Просто нормальна людина до цього і не додумається, не опуститься до такого цинізму. Певно, і Михайло Сергійович не це мав на увазі, але слово не горобець, вилетіло, і неспроста. Наступала нова епоха.

Спостерігається зростання агресивності людей, почастішали не лише сварки, а й бійки. Сусіди здавна хапали за петельки один одного на межі городів, але ж людей ще не вбивали. Проте маємо приклад, коли в Куп'янському районі на Харківщині орендар спрямував комбайна на гурт людей, які не давали йому поратись на їхній землі. Пролилась перша кров, хотілося б назвати її і останьою.

У пропаганді насильства винуватять телебачення, що крутить дешеві американські бойовики, і це правильно. Та первинним тут я вважаю зміну форм власності. Директор приватного підприємства – то повновладний господар, який може робити все, що йому заманеться. А коли й переступить межу закону, то не так і складно йому буде відкупитися.

Хай не ображаються судді, адже вони також люди і ніщо людське їм не чуже. Та справа навіть не в них – знайдуться свідки, які за гроші підтвердять що завгодно.

Випадок звів за обіднім столом з працівником митниці. Той нарікав на свою гірку долю. Мовляв, затримав контрабандний товар, а керівництво не лише відпустило порушника, а й наказало забезпечити супровід. Зате спробуйте перевезти через кордон зайвий кілограм картоплі – на вас накинуться з усіх боків. Тут уже відіграються наші охоронці за все приниження, що його доводилося терпіти. І знову крайнім та безправним виявиться пересічний чолов'яга.

Хочете подати позов до суду на вчорашнього голову колгоспу, а сьогоднішнього директора ПОПа? Будь ласка, нема проблем. Тільки спершу заплатіть певну суму, а коли вам роками не платять ні копійки, то де ви її візьмете? Коло замикається, і знову тріщать мужицькі чуби. Як і завжди.

Безвихідь? Не скажіть. Питання упирається у владу. Коли б з керівників районів питали не лише про виробничі показники, а робили наголос на покращенні життя людей, вони б не проводили формальні прийоми громадян, а наріжним каменем своєї діяльності взяли роботу з людьми. І приклад є з кого брати. Керівник області не уникає прямих запитань від люду, сам іде на контакти. Та скільки б він не проводив часу в селах області, йому одному скрізь не встигнути.

Може, колись таки і дочекаємося звільнення з високої посади когось з місцевих вождів з формулюванням "за незадовільну роботу з людьми" чи "за байдужність"?

Один мудрий чоловік говорив, що Бог дав йому багатство для того, щоб він ним розумно розпорядився – допоміг бідному та нужденному. Може, доживемо до тих часів, коли у наших багачів прокинеться у серці прагнення робити добро на землі? Будемо сподіватися.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua