Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
християнство   церква   хрещення русі-україни   національна ідея   політика україна   росія   мучеництво   мораль   добро   зло   гріх   прощення

Святкування хрещення України-Русі чи фальсифікація.?

Ігор Бурдяк | 30.07.2011 16:00

9
Рейтинг
9


Голосів "за"
10

Голосів "проти"
1

Треба без ідеологічно-конфесійних нашарувань дослідити, з чим наші предки прийшли до "київської купелі", якими вони з неї вийшли, що вона нам дала і ще може дати.

Святкування хрещення України-Русі чи фальсифікація.?
Погостювавши кілька днів у нас, московський патріарх Кирило поїхав додому. Хоча згідно з його теорією (Россия, Украина, Беларусь – это есть святая Русь) він є і був вдома. Лише перейшов з одного покою в інший. Про це власне і Католікос-патріарх Грузинський: "Блаженнейший Патриарх Илия в свою очередь поблагодарил патриарха Кирилла за приглашение посетить Киев и за возможность продолжения межцерковного диалога" (Главред).

"Мы все родом с Октября" – під таким девізом проходило колись найголовніше свято в СРСР. Щось подібне пропонує застосувати патріарх РПЦ Кирило, ідеолог російського світу в час святкування Дня хрещення Київської Русі – України: "Мы вышли из общей киевской купели".

А далі він вкладає в вуста великого київського князя Володимира власний проект. Для більшої переконливості московські місіонери використовують ще й легенду про Первозванного Апостола Андрія, Першого Єпископа Візантійського, який возвістив, ... а далі йде не лише те, що написав Нестор і інші літописці в "Повісті временних літ". Таким чином сакралізується власне геополітичний проект, концепція, що визначається як спільний "цивілізаційний простір", зведений на трьох стовпах: 1) православ'я, 2) російська культура і особливо мова та 3) "спільна історична пам'ять і спільні погляди на суспільний розвиток".

Цей великодержавний шовінізм нічого спільного не має ні з євангельською наукою Ісуса, ні з історичною правдою, ні з нашими перспективами. Але він багатьма некритично мислячими співвітчизниками сприймається за чисту монету...Ми повинні розмежувати власне християнство і забобони, які підступні політики від церкви хочуть зробити нашою вірою.

Так історично склалося, що особливо традиційні (католицькі і православні церкви) мають в своєму арсеналі міфи, які допомагають вірним вдовольняти їхні духовні потреби. Проте використовувати їх слід лише як міфи і не змішувати з історичними фактами. В противному разі ми будемо мати справу з фальсифікаціями.

28 липня весь день українське державне телебачення (УТ-1) транслювало святковий концерт з Москви, який концепцію "російського світу-третього Риму" одягнув в мистецькі форми. До речі, досить незграбні. Один відомий радянсько-російський кіноактор в агресивній формі пообіцяв із тими, хто не сприймає таку форму організації "общего духовного пространства" не церемонитися...

Президент України в привітанні з днем хрещення України-Русі сказав такі правильні слова:

Шлях до процвітання й добробуту в українському суспільстві пролягає не лише через економічне зростання та громадську єдність. Ці важливі складові поступу країни не можуть бути самодостатніми поза високою мораллю і духовним розвитком суспільства.

Але чи така організація свята сприяє цьому? Чи орієнтація лише на точку зору РПЦ в цьому питанні задовольняє потреби многоконфесійного українського суспільства.?

Для того, щоб дійсно урахувати значення православних традицій в історії і розвитку українського суспільства, треба без ідеологічно-конфесійних нашарувань дослідити, з чим наші предки прийшли до "київської купелі", якими вони з неї вийшли, що вона нам дала і ще може дати.

Про те, що княгиня Ольга, а ймовірно і князі Дир і Аскольд прийняли хрещення задовго до того, як Володимир охрестив Русь громадськості в основному відомо. Менш відома, але не менш досліджена історія прийняття християнства в Галичині і Закарпатті.

Коли в 981 році київський князь Володимир приєднав ці землі до свої держави, там уже була єпископська кафедра. Тобто християнство тут було не спорадичним (лише для еліти, як це було в Києві), а організаційно впорядкованим серед простолюддя теж.

Процес християнізації тут почався з 875 року, з тих пір, як моравський князь Святополк приєднав до своїх володінь так звану Білу (точніше Карпатську) Хорватію, в новочасному розумінні західну частину історичної Галичини.

У "Хроніці" Козьми Празького наведений унікальний документ, датований 972 роком, з якого випливає, що русини сучасної Галичини і Закарпаття сповідували християнство в слов'янському обряді ще задовго до офіційного хрещення Києва.

В часи місійної діяльності слов'янських апостолів Кирила і Методія у Великій Моравії (60-80-ті роки ІХ століття) була ієрархічно оформлена церковна організація цієї держави. Це сталося після 870 року, коли св. Методій, по короткім перебуванню в Римі повернувся в Моравію в сані єпископа, призначеного та висвяченого папою Адріаном ІІ (867-872 рр.). Ось як оцінює цю історичну подію відомий український церковний історик М. Чубатий: Створення Римом церковної ієрархії на означеній слов'янській території перетворило територію великоморавської держави з терену місійного, де міг заходити кожен християнський місіонер на територію церковної організації слов'янського обряду, а тим самим така постанова Риму поклала межі сусіднім латино-католицьким дієцезіям Баварії.

Особливою заслугою солунських братів Кирила і Методія є те, що вони "вирішили питання" "богослужбовості" слов'янської мови. До них як Рим, так і Візантія дозволяли Богослуження лише 3-ма мовами, якими Пилат звелів зробити написи на Христовому Хресті: єврейською, давньогрецькою і латинською. Важкою була війна з "пилатниками", але брати таки добилися того, що наші предки змогли брати активну участь в Богослуженні на відміну, наприклад, від тих же поляків, для яких до ІІ Ватиканського Собору в костелах звучала мало кому зрозуміла латина.

Факт приєднання Галичини і Закарпаття до Русі в 981 році прискорив рішення Володимира Святославовича в 988 році охрестити всю свою державу і таким чином включити її в коло європейських християнських народів. Цивілізаційне значення хрещення Русі важко переоцінити. Його змушена була визнати і атеїстична радянська наука.

Викликають проте спротив слова "Володимир охрестив Русь в православну віру". Бо "православна віра" – теж один із багатьох міфів, створених і канонізованих РПЦ в інтересах російської імперії. Адже, по-перше, в символі віри такого члена немає, а по-друге, до 1054 року Христова Церква була єдиною (а Русь хрестилася в 988 році). Звичайно, це слово уже неможливо викинути із нашого словника, але некоректною є прив'язка його до смислового значення в контексті розмаїття конфесій {напр., УГКЦ теж під час Богослуження використовує термін "православні християни" але при цьому мається на увазі історична подія подолання "єресі іконоборства" в візантійській церкві (торжества православ'я), а не протиставлення православних "инославным"}.

...нашою ідентичністю є ідентичність київського християнства часів Володимирового хрещення, коли щойно народжена Церква на землях Київської Русі була водночас дочірньою Церквою Константинопольського Патріархату, а з іншого боку, перебувала в сопричасті з Апостольським Престолом. Наша ідентичність – це свідчення Церкви часів неподіленого християнства. Хоча після всіх драматичних подій ця ідентичність нашої Церкви протягом історії наражалася на різні небезпеки, а часами навіть заперечувалася.

Сьогодні, в третьому тисячолітті, ми також намагаємося жити тією ідентичністю. Тобто, з одного боку, щораз глибше для себе відкривати і пізнавати коріння Церкви, яка народилася у хрещенні святого Володимира, є помісною Церквою, Церквою східної традиції зі своїм не тільки обрядом, а й зі своєю духовністю, канонічною і богословською спадщиною. Але з іншого боку, це Церква, яка плекає сопричастя з Римським Апостольським Престолом.

По-друге, ідентичність – це щось дуже багатопланове, постійно розвивається, трансформується. Наша ідентичність в теперішньому історичному періоді переживає період розвитку і трансформації. Тобто, з одного боку, ми хочемо бути Церквою відкритою. Відкритою не тільки до всіх, хто живе в сьогоднішній Україні, а й до різних націй, народностей, навіть різних релігій. Але з іншого боку, ми хочемо також бути відкритими до міжцерковного і міжнародного діалогу, бо розуміємо, що київське християнство з самого свого початку якраз і стреміло до того, щоб бути потужним центром християнства того ж рівня, що й Рим, і Константинополь, чи пізніше Москва.

Отож, гадаю, сьогодні наш розвиток ставить певні виклики так само для міжцерковного спілкування. На мою думку, сам Господь Бог кличе нас, щоб ми показали важливість Володимирового хрещення для вселенського християнства, а також його актуальність.


Патріарх Святослав (Шевчук)

Від себе додам, що коли говорити про Володимирове хрещення, то НМД можна з певністю сказати, що лише УГКЦ донесла його неперервність на рідних землях до наших днів. Бо ж РПЦ не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік (1448-1589 рр.) перебувала в схизмі. А православна ієрархія київської митрополії після укладення унії з Римом була відновлена лише в 1620 році, до того ж не матірним константинопольським, а єрусалимським патріархатом. Пізніше це старався поправити київський митрополит Петро Могила. Але потім Константинополь взагалі фактично продав Київську Митрополію Москві.

Що стосується Унії з Римом, то вона була нічим іншим, як довершенням флорентійської Унії, яка не закріпилася в Росії і Константинополі не з теологічних, а з політичних причин. Характерно, що ні в час підготовки Унії, ні після 1596 року, коли вона була остаточно затверджена на Брестському Соборі ніякого протесту з Константинополя не було. Більше того, зберігся приватний лист константинопольського патріарха Єремії II, який схвально відгукувався про підготовку Руської (Української) Церкви до Унії з Римом.

В церковних справах нам заважає ксенофобія. Ми не хочемо чути про щось інше, бо воно чуже, не наше, а значить нам неприйнятне. Але ж якщо ми кажемо, що хочемо мати помісну УПЦ, то якою вона є наша? Чи це та сама, що РПЦ, лише українською мовою? Переконаний, що ні. Бо наша природа інша. І після включення київської митрополії в 1686 році до складу московського патріархату через певний час був витравлений з неї власне руський, європейський дух і привнесений візантійсько-азійський.

Наведу один приклад. Коли 2001 року у Львові був відслонений пам'ятник Данилові Галицькому з написом: "Король Данило", православні попи з галицького Підгіря зібралися у місті Самборі, де солідарно (від імені УАПЦ і УПЦ КП) висловили "рішучий протест" проти величання Данила королем: мовляв, королі – то в поляків, а в нас, українців, мають бути тільки князі...{Див.: Прикарпаття: Народний часопис Старосамбірщини. – 2001. – N98 (26 грудня) }.

На жаль, дух "православного патріотизму" не дає поки-що можливості українським православним церквам піднятися до рівня православної церкви могилянської традиції.

(Продовження буде)

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua