Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/ukr/history/4e1d43a6a1f80/

Місія Церкви-Мучениці.

Ігор Бурдяк | 13.07.2011 10:05

Стаття розповідає про Блаженних-Мучеників УГКЦ. Блаженний – синонім слова "щасливий". Як може бути щасливим той, хто страждає і мучиться? Але так є, що людина може реалізуватися і принести користь Богові, собі і людям, а значить бути задоволеною лише, як кажуть в християнстві "через Хрест".

Місія Церкви-Мучениці.
Застосування значення хреста до особистого життя кожного віруючого на основі слів Ісуса: "Хто хоче йти за мною, нехай візьме свій хрест і йде за мною" (Мт. 16, 24), що значить жити згідно з вченням та прикладом Вчителя аж до мученицької смерті.

"В Симона самого зі страху підкошувались ноги. Він нетвердою ходою підійшов до Ісуса і вхопився за хрест. На якусь хвилю їхні погляди зустрілись, Симонів трішки розгублений, Ісуса – підбадьорливий. Симон ще більше розгубився. Симону, як і зрештою всім навколо, здавалось, що підтримки потребував саме Ісус. Та Христос бачив, що діялось в глибині людського серця. І навіть в важкі хвилини страждань, Його очі світились неземною любов'ю до людей. Любов'ю, яку не змогли збагнути ні ті, що катували, ні ті, що насміхались, ні ті, що були байдужі, ні навіть ті, що знали і любили Ісуса. Погляд Ісуса наче говорив до Симона: "Не переживай, не бійся ганьби, не бійся тих насмішок, які впадуть і на тебе. Ти маєш це зробити, як і Я маю зробити те, заради чого Отець послав мене на цю грішну землю. Роби своє, а Я своє". Ця німа, секундна розмова додала сили і впевненості Симону і він звалив хрест собі на плечі". (Хрест)

В червні минуло 10 років з часу візиту Блаженного Папи Івана Павла ІІ в Україну. Львів урочисто відсвяткував цю подію.

Своєрідно відзначила цей ювілей Українська Греко-Католицька Церква "Введення в Храм Пресвятої Діви Марії", що в Сихівському районі міста Львова. Після її ремонту прихожани побачили фреску на стіні з правої сторони від входу до церкви.



В верхній частині фрески напис: БЛАЖЕННІ ВИГНАНІ ЗА ПРАВДУ, БО ЇХ Є ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ, який тримають два Ангели.

Нижче зображення Папи Івана Павла ІІ, якого 1 травня 2011р. Папа Римський Бенедикт XVI причислив до лику Блаженних.

Ще нижче Блаженні української греко-католицької Церкви, беатифіковані Блаженним Папою Іваном Павлом ІІ. Обряд беатифікації відбувся в червні 2001 року під час візиту Блаженного Папи до Львова. Двадцять шість із них замордовані більшовицьким режимом. Один – нацистським.

Вони не вважали себе героями. Вони просто виконували свою роботу: Служили Богу і Людям.

В верхньому ряді, зліва направо:

1. Владика Теодор (Ромжа) .

2. Дяк Володимир (Прийма) .

3. Священик Олексій (Зарицький) .

4. Сестра Лаврентія (Левкадія Гарасимів) .

5. Сестра Тарсикія (Ольга Мацьків) .

6. Сестра Олімпія (Ольга Біда) .

7. Священик Роман (Лиско) .

8. Священик Микола (Конрад) .

В середньому ряді, зліва направо:

9. Священик Микола (Цегельський) .

10. Священик Омелян (Ковч) .

11. Екзарх Російської греко-католицької церкви Леонід (Федоров) .

12. Священик Зиновій (Ковалик) .

13. Священик Іван (Зятик) .

14. Священик Северіян (Бараник) .

15. Священик Яким (Сеньківський) .

16. Священик Віталій (Байрак) .

17. Священик Андрій (Іщак) .

В нижньому ряді, зліва направо:

18. Владика Симеон (Лукач) .

19. Священик Петро (Вергун) .

20. Владика Никита (Будка) .

21. Архимандрит Климентій (Шептицький) .

22. Владика Василь (Величковський) .

23. Владика Миколай (Чарнецький) .

24. Владика Йосафат (Коциловський) .

25. Владика Григорій (Хомишин) .

26. Владика Іван (Слезюк) .

27. Владика Григорій (Лакота) .

Пратулинські мученики

На титульній картині зображена ікона "Пратулинські мученики".

Пратулинські мученики – 13 греко-католицьких мирян села Пратулин, розстріляних 24 січня 1874 року сотнею російських царських солдат за відмову передати сільську церкву православному священику.

Село розташоване неподалік міста Біла, і тоді належало до Холмської єпархії української греко-католицької церкви. Після поділу Польщі в ХVІІІ столітті ці етнічно українські землі відійшли до складу російської імперії, а після другої світової війни переможці – союзники з антигітлерівської коаліції провели кордони в Європі так, що ці землі відійшли до складу Польщі.

В 1794 році імператриця Катерина II ліквідувала греко-католицькі структури на Правобережній Україні, проте далі, за царювання Павла I, репресивні заходи до греко-католиків послабли. В 1800 році він повернув з Сибіру багатьох греко-католицьких священиків та частину відібраних храмів. Однак, ситуація докорінно змінилась після Польського повстання 1830-31 років. Урядом стали проводитись жорсткі акції, що допускали силове примушення до переходу у православ'я. Але подія в Пратуліні була надзвичайною. Збереглися документальні свідчення, які дозволяють її детально і достовірно описати.

Історія мучеництва.

В кінці 1873 року парафіяльний священик Пратулина о.Йосиф Курманович, боячись арешту за неприйняття ним православ'я відслужив Різдвяну Літургію і покинув село та перейшовши кордон з Австрією переселився в Галичину. Парафіянам він сказав, що скоро влада заборонить українську греко-католицьку церкву.

У січні 1874 року адміністратор Холмськой єпархії Маркел Попель відправляє в Пратулин галицького москвофіла о.Леонтина Урбана, який перейшов в православ'я і якому парафіяни відмовилися віддати ключі від церкви. На скаргу о.Урбана в поліцію, до села прибув царський поліцейський виконавець Катунін, який повторив вимогу, на яку ще раз отримав рішучу відмову. Через кілька днів, 24 січня Катунін та о.Урбан повернувся до Пратулина із сотнею солдат під командуванням полковника Штейна. Коло церкви зібралось понад 500 вірних греко-католиків з метою захистити право на свій храм. Коли солдати вишикувались вздовж зовнішнього боку паркану, що оточував церкву, почались останні переговори. Данило Кармаш тримаючи розп'яття в руках нагадав Катуліну про його попередні запевнення, що уряд не має наміру зробити з них православних. Згідно спогадів очевидців його слова звучали так:

"Пане начальнику. Коли ви забирали в нас органи ти запевняв нас, що уряд не має наміру накидати нам православія. Ти казав, що якби хтось захотів від нас чи нашої церкви чогось більшого, то тоді ми можемо всі, старі і молоді брати палиці і випровадити з села кожного хто втручається до нашої церкви і віри, навіть якщо це будеш ти сам. Ти сам нас навчив стояти тут в обороні нашої церкви і віри, коли нам через попа хочете накинути православіє, а святу церкву осквернити. Сьогодні ти судиш пане, свою власну справу і свої слова. Не взяли ми однак палиці, як ти нам казав, хочемо стати і померти беззахисні коло святого порогу нашої церкви."

Тим часом полковник Штейн наказав солдатам перегрупуватись і за допомогою багнетів звільнити собі вхід до храму. Деякі жителі села самі колись служили в царській армії і знали що закон забороняє насильство військових над мирним населенням. Бачачи приготування солдат, один з вірних на ім'я Фелікс Осип'юк нагадав, що відносно царської постанови бити нікого не дозволено і якщо солдати на це підуть то парафіяни будуть оборонятись як можуть. Проте, він додав, що в разі коли "цар уповноважив вас убити нас, то люди готові загинути за Бога і віру і ніхто не відступить перед смертю ні кроку". Після цього солдати перебрались через паркан, і за допомогою прикладів та багнетів почали прокладати собі дорогу до дверей церкви, однак були зустрінуті каміннями і піднесеними догори палицями. Тоді полковник Штейн відкликав солдат назад, наказав заряджати зброю і розгорнути військовий штандарт. Бачачи такий розвиток подій Данило Кармаш підняв над головами розп'яття, яке тримав та закликав всіх викинути каміння і палиці оскільки "Це не бійка за церкву, а війна за Христа віру". Сурмач просурмів сигнал "в атаку" і під бій барабанів був відданий наказ відкрити вогонь. Розстріл припинився через випадкове попадання кулі у свого ж солдата одим із стрільців. На місці загинуло 9 чоловік, ще 4 померли вдома від смертельних поранень. Ось всі їхні імена:

Данило Кармаш, Вінкентій Левонюк, Іван Андреюк, Констянтин Лукашук, Максим Гаврилюк, Михайло Ваврищук, Лука Бойко, Ігнатій Франчук, Микита Грицюк, Констянтин Бойко, Пилип Герилюк, Онуфрій Василюк, Вартоломій Осип'юк.

- тіла тих 9-ти, що були вбиті на місці, цілу добу лежали непохованими на сільському цвинтарі, поки не були скинені в спільну могилу, місце якої зрівняли із землею, з метою приховати його від навколишніх мешканців;

-крім 13 загиблих, унаслідок розстрілу було поранено близько 180 осіб;

- на Сибір було вивезено понад 580 осіб;

- після прибирання місця від слідів розстрілу кров загиблих і поранених змили, церкву переосвятили, але люди туди вже не ходили; в 1886 році споруду розібрали;

- серед поляків римо-католиків убиті уніати почали шануватися мучениками за вірність Римському престолу. Протести французького консула барона Фіно змусили владу діяти м'якше;

6 жовтня 1996 року на 400-ту річницю Берестейської унії Папа Іван Павло II проголосив мучеників з Пратулина блаженними. В українській греко-католицькій церкві укладено акафіст і молебень до Пратулинських мучеників.

Католицька церква вшановує їх пам'ять 23 січня.

Додаткові факти

- При наявності сотні солдат та кількох сотень захисників церкви, сконцентрованих на невеликій ділянці землі, 13 осіб є досить малою кількістю вбитих. Це пояснюється тим, що більшість солдат, виконуючи наказ, стріляли, але спрямовували постріли мимо людей.

- Досі немає різносторонніх і остаточно підтверджених даних про те, хто саме віддав наказ стріляти. Однак окремі польські джерела вказують на полковника Штейна.

- Документально було зафіксовано ряд випадків зцілення від важких хворіб, котрі видужалі пов'язують із їх зверненням за допомогою до Пратулинських мучеників.

.................................................

Як бачимо, українська греко-католицька Церква була "більмом в оці" і для царів російської імперії, і для партійних генеральних секретарів в СРСР. І не лише в СРСР. За його вказівкою греко-католиків заборонили і в країнах так званої "народної демократії". Їх було особливо багато в польській "народній республіці". Адже Підляшшя, Холмщина, Посяння та Лемківщина, які сьогодні входять до складу Польщі – споконвічні українські етнічні землі, майже все населення яких було греко-католицького віровизнання. І Польща з задоволенням виконувала доручення "сюзерена". До цього додалася етнічна чистка, здійснена польським урядом у 1947 році і відома історії як Операція "Вісла". Депортовані були розселені дисперсно, не більше кількох сімей в одному населеному пункті, створення ж ареалів компактного проживання не допускалося. Розсіяні в основному по колишніх німецьких землях наші співвітчизники здебільшого втратили батьківську віру і відповідно національну ідентичність (полонізувалися).

А чому власне українська греко-католицька Церква була "більмом в оці" і для царів російської імперії, і для партійних генеральних секретарів в СРСР, і для польських владоможців, а нині вона є таким "більмом" для путінської Росії влучно пояснив Іван Паславський, автор книги "Між Сходом і Заходом":

Для нас не підлягає сумніву, що греко-католицизм як продукт синтезу греко-візантійської (східної) та латино-католицької (західної) церковних традицій був характерним вже для кирило-методіївського етапу поширення Христового вчення в Україні, він пронизував Володимирове християнство, і, нарешті, знайшов свій найвищий вираз в українському християнстві в постберестейську добу. Причому греко-католицький характер мала не тільки з'єднана з Римом (уніатська) його частина, але й нез'єднана – могилянська (1620-1686 роки). Ці очевидні історичні факти дають нам підставу твердити, що греко-католицизм є категорія ширша, ніж "Греко-Католицька Церква". Бо якщо остання є фізичним проявом ідеї греко-католицизму у формі конкретної церковної організації на певному історичному етапі розвитку української церкви, то сам греко-католицизм є поняття метафізичне, невіддільне від розвитку українського національно-релігійного духа. Інакше кажучи, греко-католицизм є форма національно-релігійного самовизначення українського народу.

Історичний досвід показує, що до Греко-Католицької Церкви, окрім українців можуть належати представники інших народів – угорці, румуни, поляки, словаки тощо, однак нікому не спаде на думку трактувати греко-католицизм як вираз угорського, румунського, словацького чи якогось іншого національно-релігійного духа. Тим часом, як специфічно національна форма самовираження християнського віровчення, греко-католицизм є явище наскрізь українське, і тільки українське. Власне тому кожний, хто до нас ішов з мечем і прагнув знищити українство, намагався в першу чергу знищити греко-католицьку ідею. Вже сама ця обставина – мученицький шлях Греко-Католицької Церкви в тих країнах, де боротьба з українством була возведена в ранг державної політики, – є найкращим свідченням органічної єдності греко-католицизму з національною ідеєю українського народу.

Разом з тим, втілення ідеї греко-католицизму в конкретну структуру УГКЦ та історичний досвід її національно-патріотичної діяльності в Галичині закладають основи для формування загальноукраїнської християнської культури, чи, навіть, національної української мініцівілізації в рамках європейського духовного універсуму.
В умовах новопосталої української держави ця ідея дістає реальні шанси для свого здійснення.


Язичницький (пізніше напів'язичницький) Рим впав під ударами готів і вандалів і зрештою перестав існувати як державне утворення (яке колись претендувало на світове панування!)

Східна Римська Імперія проіснувала ще тисячу років після першого Риму. Але успадкувала вона від нього більшою мірою негативи, ніж позитив (християнство). Константинопольська Церква була лише засобом в руках імператорів для осягнення основної мети – панування над світом. Імперія вважала ті держави, які запозичили від неї східний варіант християнства своїми васальними територіями. До 1054 року ці амбіції до певної міри гальмував Римський Єпископ, Глава Вселенської (католицької) Церкви. І укладення Унії Української Православної Церкви з Римом було нічим іншим, як поверненням її до того статусу, який вона мала в часи правління київських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Хоча й тоді візантійський імператор (Басилевс) вважав київського князя своїм васалом. Символічно, що помирає Ярослав Мудрий саме в 1054 році і з цього року ділиться Єдина Русь на п'ять князівств, а Єдина Церква на п'ять церков.

Хотілося б звернути увагу, що на Заході була зовсім інша ситуація. Там не було імператора, який претендував би на вселенське панування. Народ, який зумів організувати державу отримував статус королівства. Його легітимізувала дарована Папою Римським корона. І ніякий світський правитель не мав над ним влади. Хоча суперечності між різними державами були, інколи вони усувалися й військовими засобами.

Жили й українці в королівстві. Першим королем був Данило Галицький. І коли перед Києвом забовванів Третій Рим (В 1589 році константинопольський патріарх дав згоду на московський патріархат, який зразу ж став зазіхати на київську митрополію), український єпископат почав готуватися до унії з Римом.


© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua