Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Ревчук   предки-українці   вина   асиміляція

Хто має каятися?

paliychuk | 9.11.2010 12:26

3
Рейтинг
3


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
0

У чому насправді полягав гріх київських князів, і хто має каятися.

Хто має каятися?
"Отож, наші предки примусово русифікували угро-фінів... Тому, здається, прийшов час нашому народові покаятися перед росіянами, головну біологічну основу яких складають угро-фінські племена, – за кривди заподіяні нашими князями". (Роман Ревчук. "Покаяння перед угро-фінами", "Українська правда").

Такого висновку дійшов автор названої публікації і навіть навів коментар з УП: "Следовательно, русичи (украинцы) русифицировали угро-финнов. Русификация, которая была насильственной, воспитала таких же насильников. Вот они и пришли к учителям повторить их подвиги..." Не заперечуючи вартості статті Романа Ревчука, я все-таки вважаю за необхідне висловити відмінні погляди на декотрі історичні процеси і дещо додати в межах означеної теми. Для цього долучу окремі свої думки, висловлені раніше в періодиці та в Інтернеті.

Спочатку розберемось, якою мовою розмовляли давні українці. Авжеж не писемною давньоруською, не церковно-слов'янською і не мовою радимичів та в'ятичів, які прийшли "від ляхів" із власною слов'янською мовою. То що за мова побутувала у наших предків-русичів?... Нагадаємо: на питання "Як говорили в Київській Русі?" історик другої половини XIX – початку XX ст. В.Ключевський відповідав: "Так, як го¬ворять малороси". І це казав почесний академік Петербурзької академії наук, який розглядав історію Росії з позицій російського егоцентризму.

Член-кореспондент Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності М.Максимович теж не сумнівався, що говір руських князів тотожний говорові сучасного мало¬руського селянина Київщини. А ось висновок В.Ягича – доктора філософії у Лейпцизькому та доктора слов'янської філології у Петербурзькому університетах, професора чотирьох університетів, першого історика української філологічної науки: "У Києві ХІ-ІХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу" (Українська мова. Refine.org.ua).

Які ж фактори смертельно загрожували мові угро-фінів? Може, слов'яно-фінський койне?... Ні, він був лексично обмежений, починав із примітивного товарообміну, у своєму асиміляційному просуванні досяг небагато і легко поступився тюрксько-татарській мові з монгольською компонентою. Койне був набагато слабкішй від нашого суржику, бо обіймав неспоріднені мови. Хоч дехто й перебільшував його силу. Але то були такі перебори, за яких "...лапти – это тоже чисто финский атрибут: славяне никогда лаптей не носили, а носили только кожаную обувь – тогда как все финские народы носят лапти".

Не опанувала місцеве населення і чужа йому церковно-слов'янська мова – давньоболгарська з домішкою чехо-моравської. Подібне відбувалося й на території Київської Русі: наші предки не перейшли на рідну мову Рюриковичів та їхніх варязьких дружин, так само не взяли собі для спілкування церковно-слов'янську мову, хоч вона їм була набагато ближчою, ніж угро-фінам.

На мою думку, мовний гріх київських князів, зокрема Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського полягав у тім, що вони підтримували зрозумілу для себе мову колонізаторів – радимичів і в'ятичів та, вірогідно, використовували їхніх представників для посилення свого контролю над тубільцями. Нав'язати ж угро-фінським селянам якусь іншу мову прибулий князь, може, й намагався, але без успіху: надто малими за чисельністю були його почет і – не завжди рідномовна – дружина.

Становлення офіційної мови Московської держави відбувалося повільно і важко. "Ибо язык Московии был скуден на славянскую лексику, - писав російський лінгвіст І.Улуханов ("Русская речь", N5, 1972).- Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI-XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики".

Але не можна погодитися з тими, хто вважає російську мову цілком штучним продуктом, навіть називає її другим есперанто. Прихід племен "від ляхів" багато що означає і пояснює. Радимичі та в'ятичі, що компактно оселилися на нових землях, поступово опанували мовну ситуацію в країні. Їхня усна мова виконала роль станового хребта в затяжному творенні національної російської мови, що у свою чергу зумовило наближення ділової та літературної мови до живої розмовної. Аналогічний процес наближення відбувався і в Україні до її живої розмовної мови.

Зрозуміло, гріхом не називають зовнішні позитивні впливи, що сприяють розвитку і збагаченню мови. Як писав російський літературознавець і лінгвіст-русист, академік АН СРСР В.Виноградов, "...резко усиливается влияние на славянский язык украинского литературного языка, подвергшегося воздействию западноевропейской культуры и пестревшего латинизмами и полонизмами. Юго-Западная Русь становится во второй половине XVII в. посредницей между Московской Русью и Западной Европой... Украинский литературный язык раньше русского вступил на путь освобождения от засилья церковнославянских элементов, на путь европеизации. Там раньше развились такие литературные жанры, как виршевая поэзия, интермедии и драмы. Там острее и напряженнее – в борьбе с насильственной колонизацией – протекал процесс национализации славяно-русского языка. Юго-западное влияние несло с собою в русскую литературную речь поток европеизмов".

Так, долаючи старокнижні традиції, приказно-адміністративну мову, під впливом України та Європи взагалі, це зробила саме вона, природна слов'янська мова радимичів і в'ятичів, бо, як уже доведено, ніякої спільної давньоруської мови окремо для українців, білорусів та росіян не було. Як не було і "спільної колиски трьох братніх народів". Насправді то був штучно збиваний драбиняк – віз, куди ревнителі різномастих імперій запихали українця, білоруса і москвина та кожного разу везли до якоїсь "пресвітлої мети".

Сьогодні може викликати тільки сміх колись нав'язуване згори і повторюване місцевими пристосуванцями твердження, ніби мови цих "виколисаних" родаків і дружбанів утворилися аж у XIV-XV століттях. Та, навіть забувши про історичні джерела, тільки за допомогою простої логіки можна довести, що відмінні синтаксичні та фразеологічні форми, самі лексеми так швидко не утворюються. Бо що для мови два століття?... Це коли прадід Іван може сказати правнукові, що розмовляє з ним тією ж мовою, що й Іванів прадід. За тогочасних комунікацій такі серйозні масові зміни були просто неможливі. Проникати могли тільки окремі слова. Двомовність (а не синтез мов!) могла виникати лише десь на пограниччі або у спільних поселеннях. Навіть розділені державними кордонами, русичі-українці зберегли свою рідну мову з властивими для себе діалектними прикметами.

Доказом того, що угро-фінів асимілювали все-таки осілі серед них радимичі і в'ятичі "з роду ляхів", є незаперечна спорідненість російської мови з польською. Насамперед це форма інфінітива: "видеть – widzieć", "ходить – chodzić"; дієслівні форми минулого часу: "видел – widział", "ходил – chodził"; прикметникові суфікси без м'якого знака: "Новаковский – Nowakowski", "королевский – królewski"; майже однакова вимова багатьох слів, як от: "хлеб" – "chleb", "есть" – "jest", "каждый" – "każdy"; наявність близьких за вимовою та значенням "утро" і "jutro"... Навіть "язык" і "język" означають одне поняття.

Очевидно, спільність у російській та польській мовах виникла ще на ранній стадії їх творення, що було зумовлено спільністю походження і проживання їхніх носіїв, в українську ж мову польські слова як неологізми потрапляли значно пізніше, вже після її сформування. Відповідно у польську мову потрапляли українські. То був цілком взаємотворчий процес, правда, пізніше не взаємо-пропорційний, оскільки проникнення польської мови в українську посилювали асиміляційні дії Речі Посполитої, так само як російську мову жорстко запроваджувала в Україні Російська імперія, потім – СРСР.

Наявність власної та збереженої слов'янської мови у прийшлих племен підтверджують і їхні нові топоніми, в т.ч. похідні від обсценної лексики. На цю тему читай статтю "Запрошення до подвигів" на сайті paliychuk.ho.ua в розділі "Статті".

Якби наші предки-русичі справді асимілювали угро-фінів, то сьогодні в Росії розмовляли б і писали українською мовою. Та й сама країна мала б інше обличчя. Тож варто погодитися з висновком, що "Происхождения русского языка и украинского можно понять через этнические процессы. На территории России первые славяне появились относительно недавно. Это вятичи и радимичи в центральной России, и словены в Новгороде".

Спочатку вагоміший, вплив північно-західного регіону (Новгорода, Пскова і Полоцько-Смоленщини) на російське мовотворення згодом не витримав тиску з боку московського центру. Як зауважив Лев Успенський, "Если бы лет сорок назад где-нибудь возле Великих Лук, завидев замурзаного парнишку на деревенском крыльце, вы окликнули его: "Вань, а ваши где?", вы рисковали бы услышать в ответ что-нибудь вроде: "Да батька уже помешáлся, так ён на будвóрице орёт, а матка, тая шум с избы пáше" (Отец закончил вторую вспашку поля и теперь поднимает огород возле избы, а мать – та выметает мусор из дому).

Отже, мовний гріх тяжіє лише над князями з династії Рюриковичів, що правили у IX-XIII століттях. Та й Рюрики не з нашого кореня, вони самі прийшли до нас як завойовники, тому історична вина українців тут може існувати хіба що в містичному тлумаченні розплати за неї. Справді, чи могли ті князі колись навіть припустити, що підтримувана ними практика витіснення, а то й знищення іншої мови, у майбутньому жорстоко перекинеться на їхню метрополію, на самих нащадків русичів? Що 1729 року буде наказ Петра І переписати в Україні державні постанови і розпорядження з української мови на російську. 1863 року – циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою: "Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє – ворог Росії". 1876 року – Емський указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкувати оригінальні твори художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонено також сценічні вистави, читання та друкування текстів до них українською мовою, про що Н.К.Садовський скаже: "Тридцятимільйонному народу вирізали язик".

Будуть і такі паскудства: 1888 року – указ Олександр III "Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами". 1970 року – наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою навіть із питань української мови та літератури. 1983 р. – андроповська Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури й директива колегії Міністерства освіти УРСР "Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки.

Про ті та інші злочини можна докладніше прочитати на веб-сторінці Народного Руху України http://www.nru.org.ua/print/?id=4497&t=news або у праці академіка Григорія Півторака "Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов" http://litopys.org.ua/pivtorak/pivtorak.htm в інших дослідженнях.

А тепер настав час для простого запитання: ну, то хто має каятися і перед ким?

Олекса Палійчук.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua