Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Генерал Рибалко   Олександр Осьмак   полковник Каленчук

Війна очима водія "студебекера"

Sergius | 8.05.2010 09:14

4
Рейтинг
4


Голосів "за"
5

Голосів "проти"
1

Спомини учасника війни, новатора гірничо-рудного виробництва на Криворіжжі 1940-50-х років, Олександра Осьмака (1925-2000), написані ним самим і опубліковані в газеті "Сходи" (1992 р., N12-13).

Після визволення Києва і Житомира наша 3-тя танкова армія була виведена на доформування – поповнитись бойовою технікою і живою силою – в районі Бердичева. Готувались в наступ на Проскуров (нині Хмельницький).

Березень 1944 року. Грязюка не по коліна, а по вуха. Проривались тільки піхота, танки і "королі" доріг, так називали тоді американські "студебекери", і то в яких були ведучі передки й добрі двигуни.

Продовольство підвозили "Дугласами" – американськими літаками. Пролітає над військами, знижується і викидає з дверцят мішки з сухими пайками. Ми премо туди, де впав мішок, як скажені, – щось треба вхопити. Мішки здебільшого розбивались, тоді ми трохи підживлювались. Пізніше заборонили цю біганину. Сам старшина роти забирав мішки і роздавав по списку.

Я шоферував на "студебекері". В одному селі (забув, як зветься, – пам'ять на старості зробилася дирявою) машину, відібрав у своє розпорядження начальник інженерних військ армії полковник М. П. Каленчук. Я подумав, подалі від фронту- добре! Але, виявилось, возити таку людину, як цей полковник, гірше каторги і фронту. Видать він вихованою людиною був – весь час матюкався на чому світ стоїть.

- Соображай, продажная хохляцькая шкура, зуби повыбиваю, – замахувався кулаками чи не на кожного українця...

Я якось насмілився і сказав:

- Ви ж теж українець, то¬варишу полковнику.

- Я украинец, но я не предавал родину. Воєвал на Хасане, Халхинголе, Финляндии...

Для цього, так званого укра¬їнця, всі, хто був на окупованій території, зрадники. Ніби Україна, чи українці винуваті, що її здало німцям бездарне комуністичне червоне команду¬вання на чолі з Сталіним. Та¬ка думка побутувала серед ба¬гатьох командирів і її старанно поширювали й деякі ук¬раїнці, щоб вислужитись перед інши¬ми держимордами.

Приїхали ми до одного села, кажись Білиловка. Іде старичок – стрибає через калабатини майже босий. Мабуть, взуття ще те, що взули більшо¬вики, або Гітлер виділив. Хіба ж Україна щось мала своє?

- Бегом иди сюда! – гарк¬нув полковник.

Старичок підбіг.

- Какое это село? – питає. Але дідок з переляку від такого звернення

"асвободителя" і слова не міг зв'язати.

- Иди, дурак, хохляцькая морда. Забыл, в каком селе живет.

На всіх дорогах тоді важко працювали загнані, замучені українці-"чорнорубашники" – цивільні люди з окружних сіл. Рубали хмиз, дерева, вимощу¬вали дорогу. Їх і за людей не вважали.

А я все думав, як мені вир¬ватись від цього дурня-пол¬ковника?

Та світ не без добрих людей. Якось зупиняє нас наш коман¬дарм П. С. Рибалко, здається він тоді був генерал-лейтенентом. Наказав полковнику причепити його "віліс" до моєї ма¬шини. Сам сів поруч зі мною, а полковника загнав у "віліс". Звод охорони вскочив у кузов. Треба було командуючому в якесь село. Рушили. Де самі їдемо, де солдати штовхають.

- Ну що доїдемо, синок? – питає генерал.

Почув, що я українською розмовляю і сам перейшов на українську.

- Звідки ти, синок? – запи¬тує.

Розговорились. Потім питає, чи не хочу я при штабі залишитись служити, все-таки далі від фронту.

- Ні, – кажу, – відправте мене в свій батальйон. А то ме¬не цей полковник з'їсть. Весь час матюкається, погрожує, всіх українців продажними хохляцькими шкурами вважає. Ви ж, товаришу генерал, теж українець. Чому він не спитає, хто з цих вояк хохлів не пух з голоду в 33-му році, або не сидів у Гулазі?

- Знаєш, синок, що я тобі скажу, Україна це: – Рибал¬ко виставив долоню, розтопирив пальці і показав яка Ук¬раїна безсила і стиснув пальці у кулак – як її легко розчави¬ти. – Я не доживу, а ти може й доживеш, коли Україна буде Україною. А зараз треба вою¬вати. Ну так що, не хочеш при штабі армії?

- Ні, – кажу.

Вийняв карту генерал і пока¬зав.

- Ну ладно: ось тут ми зу¬пинимось, а ти відтягни "віліса" в це село, – ткнув паль¬цем на карту. Ми розпрощались. Дуже ско¬ро, звичайно з допомогою Рибалка, я розпрощався і з полковником Каленчуком. Після війни кілька разів бачив його. Жив він все ж на українській землі й помер у Києві. Царство йому не¬бесне.

Але повернемось трохи назад. До того, як форсували Дніпро.

Це була перша, якщо можна так сказати, моя бойова вилаз¬ка. Думав, що й послідня. Бог милував. Відбувся добрячим переляком. Одна душа не боялась – була в п'ятках.

Їздив я тоді на полуторці. Не скажеш же, що воював, – воювали на танках. Привіз на міст скоби, штирі і взагалі, все що пртрібно для будівництва дерев'яного моста.

Шофер з мене був липовий, бо я ніколи раніше не шоферу¬вав, а до війни працював то¬карем і умів їздити тільки по полю, коли вивозять гній. І то не міг зкерувати до наступної купи. Як же я став шофером? Діло в тім, що я пішов у мос¬калі не через військомат, а прямо в часть, тобто 182 окре¬мий армійський батальйон. Са¬ме тоді армія поповнювалась з Америки "студебекерами". Шоферів було обмаль, от і ска¬зав, що шофер я. Прав ніхто не вимагав. Бери і керуй. (Трохи пізніше, правда, я все ж склав на водійські права). Доки я навчився їздити по до¬рогах, добренько почухав реб¬ра своїй полуторці. Не всі сучасні шофери, якби побачили її, повірили, що на ній ще можна їздити.

Одного разу я віз замкомандира батальйону по госпо¬дарській частині і так прикро розминувся з "студсбекером" – королем доріг, що він ледве не забрав мене й машину з собою. "Чево это ты так разьезжаешь?" – запитав переля¬кано ст. лейтенант. "Для по¬рядку, щоб в канаву не попас¬ти", – кажу, ледь дихаючи. Старший лейтенант зрозумів, який з мене шофер.

З часом я став класним шо¬фером. І після війни вже був старшим автомеханіком батальйону. Два рази мені прис¬воювали звання молодшого сержанта, ну це було не надов¬го – до чергової губи. А на губі просидів багатенько – за шість років 100 діб.

Який дивний збіг. Працюючи ме¬ханіком у радгоспі Бортнічі під Києвом, я почав перебудову в 49-му році і почав з кулаків. Хотів перевиховати агронома, а кулак тоді у мене був тяжкий, – набив йому добрячу гулю. І дали мені за цю пере¬будову рік "Катерини" (тюр¬ма в Києві). В "Катерині" я теж просидів 100 діб, а потім Сидір Артемович Ковпак змилувався на про¬хання моєї матері, і звільнив мене. Розповів би й про тюр¬му. Я там теж успішно прово¬див перебудову – і відучив блотних від "положеного", але повернемось на міст.

Значить били сваї у дно Дніпра. Чотири чоловіки підні¬мали "бабу" (це така колода і чотири ручки біля неї і раз-два взяли). Весь Славутич від берега до берега вкритий чорнорубашниками. І щоб ви ду¬мали – не за місяці і, навіть, не за тижні, а за декілька днів був збудований міст. Будували його українці з окружних сіл. Ні до цього, ні після цього ні¬хто не будував такого довгого моста за такий короткий час. Це рекорд, який треба було б внести в книгу Гінесса.

Приїхав я на міст у супроводі старшого сержанта (хлопець був з Тули, звали Сергієм). От він каже: "отут розвантажуйся, а я пошукаю командира роти". Не встиг я розвантажитись, як завили сирени – такий страш¬ний звук я чув вперше. Глянув на небо: хмари, а на них вид¬но весь міст і що там робить¬ся (не дуже, правда, чітко, як на погано настроєному телеві¬зорі). Розказували ті, хто був подалі, що це явище спостері¬галось за кілька кілометрів. Не знаю, як воно називається, але потім не раз ще доводилось бути на інших переправах і плацдармах, а такого більше не бачив. Глянь, суне армада "юнкерсів" (я їх не ра¬хував потім казали що 36). Я з переляку влыз під машину (пізніше зрозумів, що треба не під машину, а подалі від машини). Засвистіло, затріща¬ло, машина застрибала, як на вибоях. Чую засвистів передній скат. Потім стало тихо-ти¬хо. Подумалось, чи на цім сві¬ті я, чи вже на тім? Поворушився – живий. Виліз обтрусився і почав міняти колесо (було запасне).

Прибігає незнайомий старший лей¬тенант:

- Бистро давай машину он туди.

Я сказав, що підкоряюсь старшому сержанту, а він:

- Ти йому вже не підкоряєшься. Його нема. Повезеш по¬ранених.

Посадили ми 10 ранених. Старший лейтенант прислав сержан¬та і сказав, що йому я підко¬ряюсь.

Поїхали ми шукати перев'я¬зочний пункт.

Під'їхали до однієї великої палатки, кругом неї повно ранених. Дехто в військовій фор¬мі, але здебільшого наші "чорнорубашники"-українці в своєму домашньому лахмітті.

Назустріч вийшла така ла¬гідна жіночка в білому халаті, спереду в крові:

- Ребятки, мы не успеваем обрабатывать. Вон по этой дороге через метров 200 есть такой же пункт.

Сержант вилаявся – поїха¬ли!

Приїхали до іншої палатки. Вийшов майор, видать не ме¬дик, у медиків були вузькі по¬гони, а в цього ні. Мабуть, комісар госпіталю.

- И где ви берете этих хохлов чорнорубашных. Посмотрите – девать некуда.

Мій сержант збісився, схо¬пивши автомат:

- А ти б не сидів тут, а пі¬шов би й подивився, де вони беруться.

Майор підтягнув штани і зробився такий добрий хоч у вухо клади:

- Ребята, вот по этой доро¬ге через метров 100 только что развернули новый перевязочный пункт.

Приїхали ми вже до третьої палатки. Сержант одразу схо¬пив автомат і побіг у палатку. І я за ним хвостиком. Сержант кидав іскри: "Я їм покажу, де вони беруться". Але тут все уладили з миром. Змучених, знекровлених людей нарешті прийняли і надали першу до¬помогу.

Сайт "Ятрань"

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua