Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
Сергій Піддубний   Володимир Гаранін   Мойсей Фішбейн   Сварг   Волос   Господа слово   Булгаков   Корабльов

Унормованість української мови просто геніальна

Sergius | 30.11.2008 19:22

10
Рейтинг
10


Голосів "за"
15

Голосів "проти"
5

Як тільки в Україні запахне новими виборами чи перевиборами, на перше місце знову випливає питання української мови. Знову комусь кортить принизити корінний етнос, ще раз бризнути білогвардійською піною, що такої мови не було і немає, і взагалі, що це мова дикунів.

А між тим, ще арабський мандрівник Ельвія Челебі (ХVІ ст.) зазначав, що "українці стародавній народ, а мова їх багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші". Видатний польський поет початку ХІХ ст. Адам Міцкевич заявляв, що "Україна – столиця ліричної поезії, звідси пісні розходяться на всю Слов'янщину". Попри відверту нелюбов росіян до українців, російська "Элементарная география для гимназий" (Петербург, 1902 р.) теж змушена була визнавати, що мова українців "м'якіша і співучіша великоросійської, і живуть вони заможніше та охайніше великоросів". Навіть більшовицький кат В. Антонов-Овсєєнко у своєму шовіністичному запалі не посмів нічого закинути на адресу української мови у 1918-му, коли Червона Армія сунула на Україну, хоча він один із перших показав визначальну суть московсько-більшовицької політики, яка й понині сидить в головах деяких російських можновладців – жити за рахунок інших: "Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери... с ними нельзя обращаться, как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце – тверже, нервы – крепче... Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России". (В. Антонов-Овсєєнко, м. Суджа, 30 листопада 1918 р. ГАКО, ф. 403, оп. 9657, спр. 74, арк. 423.) І от в 1929 році київський інтелектуал російський письменник Михайло Булгаков у своїй "Білій гвардії" називає українську мову "гнусным языком, которого на свете не существует". Секретар Донецької міськради (не називаю його прізвища, бо, очевидно, що воно не є його рідним) та його однодумець завідувач кафедри теорії літератури і художньої культури Донецького національного університету О. Корабльов, які годуються з українського бюджету, у наші дні теж лепечуть щось на зразок цього, а більшість українських політиків та "культурних" діячів говорять українською лише перед телекамерою, а між собою і зі своїми дітьми спілкуються "общєпринятой"...

Що ж сталося за такий короткий період, чому українська мова стала раптом "гнусной" і чи справді російська "богоугодная", як стверджують деякі московські попи? Чому врешті-решт дехто соромиться своєї рідної мови і в компанії з російськомовним підлаштовується до нього у свої рідній державі і навіть хаті?

На жаль, ми зовсім погано знаємо свою мову. Українські вчені-філологи переспівують в тій чи інші інтерпретації тлумачення німецьких, грецьких, російських вчених і особливо не утруднюють себе дослідити первісне значення українського слова та його походження. Вони забувають, що літописи та письмена, які вони натомість досліджують, "вводять нас в історію мов тільки в завершальні її розділи" (Ян Парандовський). А варто було б копнутися трохи глибше.

Зокрема, спочатку необхідно знайти і чітко визначити корені (архетипи) слів, а потім показати, як на основі них створювалися нові мови. І тоді всі побачили б, що головну роль у творенні нових мов відігравали творці нових релігій і імперій. Саме за допомогою слова вони намагалися виокремитися і вивищитися над простим людом чи над підкореними племенами. Нувориші всіляко принижували та винищували первісну мову і насаджували своє творіння. Способи дуже прості: змінив чи додав літеру, наприклад, як на как, сині на сініє, Рось на Русь і далі на Росію, переставив наголоси і вже маєш нову мову. Така мова (як і всяка брехня та лукавство) потребує гарних шат, але ніхто не задумується, що це безграмотно та вульгарно. Як не прикрашай її домішками з латинської, французької, татарської і ще якихось мов, а воно незугарно випирає то в одному то іншому місці. Наприклад, російське: "бес-человечный", "бес-совестный", "бес-честный", "бес-сознательный", бєс-совєстний" однозначно вилюднює і робить чесним чорта., чого в українській мові і близько немає. Або: у нас тиждень починається понеділком і закінчується неділею, а творці російської мови забажали по-іншому розпочинати свій тиждень – воскресєнієм (від нашого скресати) і закінчувати його суботою. Але як тоді сюди тулиться "понєдєльнік" від нашого "по неділі"?... У нас володар – той, хто волю дарує, у них – властітєль, від нашого власник. У нас фурман (хурман – людина, що керує хурою), у них ямщік – слуга бога смерті Ями, тобто, гробовщик. У нас Христина – буквально Христова захисниця (Христос і тин), в росіян Крєстіна – крєст і тіна (багно)...

Ось тобі і "богоугодний язик". У нас брак – фальшивка, в Росії – шлюб. Почитайте історію – виявляється в сусідів до подружньої спілки чоловіка та жінки здебільшого так і ставилися, як до фальшивої, а не як в Україні – шанобливо-любовної. Якщо наша жінка жила в світлиці (бо вона чисто вибілена та світла) і була там господинею, тобто вважалася за Берегиню, то в Росії – жила в тєрємє (тюрмі) і, звісно, вже не могла в ньому почуватися господинею-берегинею. Українська мова, українська нація, мабуть, єдина, яка має таке поняття як РОДИНА. Тобто, не просто сім'я – батько, мати і діти (в росіян – сємья, англійців – фемелі, німців – фаміліє), а в значно ширшому розумінні: родичі по батькові, по матері, племінники, внуки. Росіяни заявляють, що українського народу ніколи не було і бути не може. Але чомусь ми маємо власне прізвище, тобто, предками звані (або призвані з вище), а росіяни натомість носять фамілію, запозичивши це слово в німців. Отож, питається, якщо української мови не існує і не існувало, звідки тоді в росіян взялося, наприклад, таке: очевидно – очам видно, иностранный – інша сторона, интернациональный – інші території та нації, щедрый – той, хто ще дарує, щиколотки – що коло литки? Або, звідки у них Ковальови, Кожухови, Путіни, Пузакови, Алейнікови, Суворови, Пугачови, адже слова коваль, кожух, пута, пузо, олія, суворий, пугач зовсім не з російського словника?

Упосліджена і принижена українська мова, яку викидали на задвірки інститутів, шкіл, газет та книг виявляється набагато досконалішою, ніж обласкана російська. Бо це природна мова, вона шліфувалася не два і не три століття, а щонайменше три тисячоліття. І шліфувалася народом, а це наймудріший граматик. Унормованість української мови просто геніальна. Наприклад, білизну спочатку треба пРАти і робить це пРАчка, а тоді білизна пРАсується – один і той же корінь, тобто, самі слова вказують на процес досягнення чистоти і сонячності (Ра – бог Сонця). Росіяни ж білизну стірают (стирають, труть), але робить це прачка, а не стіралка, а тоді вже утюжат – усі різнокореневі слова. Або: наш дзвін дзвонить, а російський колокол (в основі якого, до речі, українські складові коло і кіл) не колоколіт, а все-таки звоніт. Хіба така мішанина може бути показником культури, величі і багатства мови?

Досконала мова не та, яку насильно нав'язали шостій частині світу, а яка відзначається простотою і дохідливістю, має власні основи і логічно відповідає їм. Ще кілька яскравих прикладів. Скроня – це те, за чим приховується (скривається) найбільше багатство людини – розум, мозок. Скриня (зверніть увагу, міняється лише одна літера) – це те, де зберігаються (прикриваються) домашні скарби або крам людини. Тим часом в російській мові скроня – "вісок", тобто, те, що висить у порожнечі (у нас висок це їхній отвєс). А зовсім далеке від нього сундук (скриня) – ящик, куди щось сунуть. Або порівняйте наше жито – життя і їхнє рожь – рижая, усмішка – сміх і улибка –... (від чого?)... Отож, не перестаєш дивуватися, як українець може відмовлятися від своєї глибоко філософської, вишукано культурної мови і послуговуватися таким примітивом та убозтвом?

Кожний архетип українського слова має відповідну силу і значення. В ньому віковічна мудрість нашого роду, "в нім праісторії пульсує джерело" (В. Гаранін). Імена наших древніх Богів-Праотців Ра (Бога Сонця), Сварга (Бога неба, Творця) і Волоса (Бога господарювання і того, що дітей несе за Влескнигою) бачимо в словах радість, правда, розум, родина, світло, свято, святість, воля, голова, чоло, золото. І разом з тим у словах кара, кайдани, карти, кафе, кат наші предки зафіксували злого духа чорних людей на ім'я Ка... Неспроста Тарас Шевченко називав українську мову "господа слово", бо ця мова творилася за законами творення світу – природно і гармонійно, кожне її слово то Божий дар.

Це геніально осмислена, справедлива і правдива мова. Це справді відображення суті Всевишнього, мова душі і серця всього Людства. Український поет, до речі, єврей за національністю Мойсей Фішбейн в одному інтерв'ю не стримував своїх емоцій: "Українська мова – божиста, богодана, богообрана". Така мова не потребує якихось додаткових прикрас, запозичень ззовні і навіть тлумачень. Мінздраву України, наприклад, навіть не треба писати попередження на пачці цигарок про те, що куріння шкодить здоров'ю, а варто лише розшифрувати слово: цигарка (сигарета, сигара) – це (се) те, що гар (нагар) дає вашим легеням. Тим часом російська папіроса – говорить про те, що це всього на всього папірус або папіна (татова) роса. Між іншим, англійці також у назві цього "продукту" використовують наше попереджувальне cigarette і курити у них теж наше – smoke, тобто смоктати...

"Мова це своєрідний енергетичний щит, що захищає народ від різноманітних катаклізмів", зазначає мовознавець Лариса Масенко і для порівняння наводить українське "виховання" та російське "воспітаніє". Одне вказує на те, що дитину треба сховати, вберегти (звісно, від чогось поганого), а інше – на харчування. Це зовсім різні асоціації. В підсвідомість людині закладаються інші цінності.

Прихильникам "общєдоступной" також видається, що наша мова значно бідніша за їхню. Це просто смішне твердження. Але тут я надам слово вже цитованому поету, мовознавцю і літературознавцю Володимиру Гараніну (книга "Не бійтесь заглядати у словник"): "щоб збагнути лексичне багатство української мови ніяких спеціальних досліджень проводити не треба. Просто необхідно взяти якесь реєстрове слово, його похідні і порівняти з іншою мовою. Зробимо це порівняння з російською мовою оскільки саме московити, звиваючись у паталогічних шовіністичних корчах, намагаються опаскудити наше слово і скрізь, де тільки можна, верещать "о превосходстве" їхньої мови порівняно з нашою, "багатстве" "великого и могучего" и о "бедности" "украинского языка". Тож давайте з цього "языка" й почнемо". Дослідник наводить до семи десятків похідних від слова "мова", наприклад, "розмова, мовчки, промова, замовляти, скоромовка, змова, умова, мовник" тоді як від "языка" лише два – "языковый" та "языковед". "А такі слова, як молчком, молчать, обмолвка, смолчать, замолчать, молчание, молчаливый, – зауважує В. Гаранін, – однокорінні зі словом "мова", а це значить, що вони запозичені з української. Разом з тим від слова "язык" в українській мові нема жодного похідного! Таке багатюще гніздо похідних слів засвідчує, що реєстрове слово (лексема) дуже давнє".

...Українська мова надзвичайно мудра і багата. Її архетипи дають відповіді на всі актуальні запитання минулого і сьогодення. І, отже, саме за такою мовою майбутнє, а не якимсь варіантом есперанто. Шануймо і оберігаймо кожне своє Слово – Воно не просто засіб для спілкування, Воно наш Оберіг!

Сергій ПІДДУБНИЙ, ст. науковий співробітник Української Академії дизайну, дослідник української історії та мови.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua