Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Ехом війни

Вика Литяк | 23.02.2008 18:13

8
Рейтинг
8


Голосів "за"
11

Голосів "проти"
3

Екскурсія до музею Великої Вітчизняної Війни 1941-1945 років.

Ехом війни
Наказ Кабінета Міністрів. Всі студенти повинні відвідати присвячений війні музей. І от ми вже йдемо слухняним табуном, і кожен пригне завдяки одній і тій же самій дії отримати різний результат.

Але виростає перед тобою споруда музею Великої Вітчизняної Війни 1941-1945 років, притиснутого зверху, неначе печаткою, сірим велетнем "Батьківщини-матері" – і вже втрачаєш важливу частинку реальності, віддаючись назучтріч минулому, яке тільки й чєкає, коли ти увійдеш в його двері і доторкнешся до Історії.

Заходиш – і бачиш: темний багрянець мармуру та пожовклу мідь. Сучасним архітекторам є чому повчитись в тих, хто зводив цю будівлю. Зараз кажуть презирливо: "Совдепія!", але заходиш сюди і постає перед очіма – як на контрасті – зовсім інше. Будувалось не на десятирічча – на віки: великий музей на честь великої перемоги великої держави!

В холі, біля ніг залізного воїна, за спиною якого (дивно) жовто-блакитний прапор, немов жертовна тварина біля ідолу – вбитий орел Третього рейху, розбитий хижак з відламаними крилами, що більше не злетить у повітря.

І далі два поверхи дороги війни – дорога болю, боротьби і слави.

"Піднявший меч мечем і загине" – про цю війну, мабуть...

Жах. Насправді жах. Старі фото: діти за колючим дротом (глаза, які неможливо забути); двоє полонених копають власну могилу; зруйновані міста, куди доведеться повертатись (як їх зуміли відбудувати?); черги за шматком хліба – остання надія на порятунок від голодної смерті... Так багато фотографій, на яких в часі викарбовано, вихвачено одну мить, – а життя триває.

Уламки літаків. Це, мабуть, страшно – здійнятись на шалену висоту, де всі тільки й прагнуть тебе вбити – а ти повинен вбивати тих, хто хоче вбити тебе (але хіба це виправдовує? хіба ж є виправдання для війни?!)

А листи? Море туги й пекучої скорботи в вицвітших чорнилах, на жовтих аркушах, що прилетіли у наш час якоюсь невідомою поштою. Сум за Батьківщиною, за коханими людьми, за всіма зв'язками зі світом, який безжально зруйнувала війна.

Панорама входу до концтабору: сніг, розрізаний залізними коліями – і біла брама у чорній стіні. Стоїш – й немов би чєкаєш свій потяг туди. Віє холодом з якогось потаєнного небуття, ще з тих вогняних літ; лише, здається, один – і ще один – і ще – крок, і ти вже там: простягни руку, доторкнись крижаного каменя, увійди – щоб ніколи не повернутись. І треба швидко йти геть – бо постоїш ще трохи – і вже не зможеш...

Порвана дитяча сорочка – якоїсь дитини-донора з величезної фотографії. Коли бачиш цю блакитну тканину – не можеш дихати.

Рукавички з людської шкіри – тонкі, жіночі, гарної виділки – моторошно! Хто це робив – зрозуміло, наукою доведено і суспільством осуджено. Постає інше питання: для кого? Хто, яка нелюдь могла надіти це на свої тендітні пальчики, а потім давати – разом з рукою – цілувати своїм вусатим воїнезованим фашиським кавалерам?! Жінка? Мати?!

Форсування Дніпра – нереальна стратегія – на підручних засобах! Кому не вистачило – їх проблеми, СРСР тебе не забуде, безіменний солдате, в кожному селі пам'ятик поставить... І поставили ж! Так і написано: "безіменному солдатові", а поруч на металевих дошках – незліченні фамілії тих, хто вже ніколи не повернувся, на чиїй крові замішана величезніша з перемог. На чиїх кістках побудоване наше теперішнє і майбутнє.

Останній зал, де можна нарешті зазирнути у їх лиця, у лиця наших лицарів і побачити – госпиди! – звичайних людей! Тих, з якими хтось в 30-х штовхався в автобусах і вчився на одному факультеті, з ким грали у футбол і ходили у кіно на останні ряди. Тебе, її, його, а, може, десь там під стелею – і мене... Просто люди, яким довелось стати героями заради найціннішого, та ні – заради взагалі всього, що вони мали.

І коли дивишся на ці старі, жовті фотокартки – як ніде, в жодному іншому залі – проникає кудись у живіт холодне липке відчуття, бо за кожною такою фотографією – доля. Ціле життя, зруйноване сонячним 22-м червня і поставшим з попелу весною 45-го...

Екскурсія завершена. Хвилина мовчання.

Коли виходиш з музею, потрапляєш в інший світ. Трошки не той, з якого ти прийшов годину тому...

21.02.2008 рік.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua