Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Доля офіцера

Орест Форко | 27.09.2007 18:14

8
Рейтинг
8


Голосів "за"
8

Голосів "проти"
0

У вогні громадянської війни загинули десятки тисяч людей. Був серед них і полковник Петро Болбочан, доля якого змушує вкотре задуматись про той театр абсурду що діявся тоді...

У вогні громадянської війни загинули десятки тисяч людей. Був серед них і полковник Петро Болбочан, доля якого змушує вкотре задуматись про той театр абсурду що діявся тоді... Син сільського священика ще юнкером Чугуївської піхотної школи зарекомендував себе свідомим українцем. За розповсюдження між юнкерами "Кобзаря" і "сепаратистські" розмови начальник школи пригрозив Болбочанові шибеницею, але, зважаючи на успіхи у військовій науці, залишив у школі. Далі – участь у Першій світовій війні. Контузія 9 березня 1916 року, ордени за виявлену хоробрість. Влітку 1917-го підполковник Болбочан почав українізовувати свій 5-й армійський корпус. Серед загального безладу, коли дуже бракувало старшинських кадрів із військовою освітою, Болбочан зумів утворити боєздатний дисциплінований Республіканський полк, згодом перейменований у 2-й Запорозький. Незабаром, у середині лютого, під час протинаступу, відділ Болбочана бере участь у звільненні Сарн і Житомира.

Уряд Голубовича, як і наступні уряди, протидіяв створенню боєздатного українського війська. Керівництво побоювалося видатних українських старшин, які не були членами їхніх партій і, відповідно, не були пов'язані партійною дисципліною. Тому на військові посади урядовці намагалися ставити своїх товаришів по партії. Таку тактику відчув на собі й Петро Болбочан: після успішних боїв за Житомир уряд несподівано забрав у нього курінь і, щоб відірвати від війська, призначив його губерніальним комендантом Волині.

На місце Болбочана було поставлено "правильного партійця". Під його керівництвом болбочанівський курінь зазнав великих утрат у боях за Бердичів. Довідавшись, що новоспечений "отаман" ганебно втік із поля бою, Болбочан самовільно залишає пост й вертається до свого куреня. Після кількаденних боїв він звільняє Бердичів. Урядовці змушені були змиритися із самочинним поверненням Болбочана до своєї частини: переможців не судять.

Разом з іншими українськими частинами Болбочан пройшов Коростень, розбив більшовиків над річкою Ірпінь і 1 березня (за новим стилем) 1918 р. увійшов до української столиці. Радянський уряд втікає до Полтави.

Незважаючи на значну чисельну та вогневу перевагу більшовиків, після впертих чотириденних боїв запорожці Болбочана здобули стратегічну станцію Ромодан: тепер шлях на Миргород і Полтаву був відкритий. Німці, які підійшли наприкінці боїв, офіційно поздоровили Петра Болбочана з блискучою перемогою.

Згодом були Полтава та Харків.

Більшовики тікаючи з України, з люттю писали про "небезпечного противника", "реакціонера, ". За його голову обіцяли 50 тисяч рублів.

У цьому історичному визвольному поході від Сарн – через Житомир, Коростень, Бердичів, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву – до Харкова, що був здійснений лише за півтора місяці, виявився військовий геній уродженця Буковини Петра Болбочана.

Він був не тільки кваліфікованим військовим фахівцем, пройнятим ідеєю самостійності України, а й політиком правих поглядів... Через те, коли Національний союз, готуючись до протигетьманського повстання, запропонував Болбочанові, котрий на той час командував усією дивізією, взяти участь у цій акції, той погодився. В Харкові, уже напередодні повстання, він не покидав спроб примирити гетьмана зі збунтованою демократією для спільної боротьби за Українську державу. А Національному союзові поставив вимогу не руйнувати адміністрації і державного апарату, створеного гетьманом, і поставити на чолі війська авторитетну особу. Майже одночасно з повстанням січових стрільців Коновальця у Білій Церкві Болбочан підійняв повстання у Харкові й Полтаві. Його дивізія, швидко поповнюючись добровольцями, перетворилась у корпус. Він здійснював успішні воєнні операції на Лівобережжі, розташувавшись від станції Гребінка до Сум. Ці операції проходили за несприятливих умов. На півдні виступив проти гетьмана і Директорії УНР Махно, діяла маса різноманітних загонів, перейшла кордон Червона армія, наступаючи на Чернігів. Петлюра, не бажаючи воювати з більшовиками, наказав Болбочанові розпочати мирні переговори з командуванням Червоної армії. Болбочан відповів: "Із більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю". Тоді й розпочався конфлікт між ними. Пропагандиську роботу при штабі проводив Микола Міхновський. Запорожці нічого не хотіли чути про марксистський соціалізм і, тим паче, про комунізм. Тоді як Директорія спиралась в своїй основній масі виключно на соціалістів. Болбочан як керівник найдієвішої бойової одиниці, талановитий полководець, улюбленець солдатів і старшин – став скалкою в очах соціалістичних діячів. Проти нього повели шалену, неперебірливу в засобах, кампанію. Проблемою була і присутність Міхновського, якого соціалістичні кола ненавиділи за мілітарні, державницькі, націоналістичні погляди. Коли Болбочан зупинився в Кременчуці, його позбавили посади командувача корпусу і заарештували. Згодом звільнений неслухняний полковник опинився у Станіславові, теперішньому Івано-Франківську тоді як на фронтах точилася запекла боротьба і так потрібні були досвідчені командири. Коли почався літній наступ армії УНР, Петлюра запропонував Болбочанові їхати в Італію, щоб зайнятись полоненими українцями із Першої світової. Це дивне призначення Болбочан сприйняв як бажання керівних кіл УНР позбутися його, але погодився. Попросив тільки дозволу попрощатися зі своїм Запорозьким корпусом, що на той час бився під Проскуровом. Козаки з радістю зустріли улюбленого командира. І тут його несподівано арештовує спеціально послана частина. Болбочана віддали під військовий суд за змову з українським поміщиком Шрагом та ще кількома правими політиками, які, начебто, спираючись на Запорозький корпус, мали скинути соціалістичний уряд УНР, створивши тверду владу правої орієнтації. 10 червня військово-польовий суд відбувся. Відповідаючи на одне із запитань, Болбочан сказав, що мало розуміється на політиці. "...Навіть не знаю, – продовжив він, – яка ріжниця між есерами і есдеками. Відчував лише, що вони вносять хаос у життя... Знав лише одно, що ці партії, – то не є нарід. Коли б нарід був за партіями, то ми вже давно звільнили Україну від большевиків. Я за тверду владу був. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому наказ і виконання того наказу вміє допильнувати"

У ніч на 29 червня 1919 року на станції Балин, що коло Кам'янця-Подільського, фатальний вирок, який свого часу винесли Болбочану більшовики й білогвардійці, вийшла виконувати охорона Головного Отамана."На команду: "Вогонь!"' стрільці піднесли рушниці, але пострілу не сталося. Знову команда "Вогонь!" – знову підносяться рушниці, і знову – жодного пострілу. Тоді розлючений начальник охорони Чоботарьов... добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову... вхопив агонізуючого за комір, і "поволік, копаючи ногами, до ями"

В'ячеслав Липинський, довідавшись про розстріл Петра Болбочана, писав- "Факт розстрілу отамана Болбочана, -котрий для мене став безпосередньо причиною моєї відставки – це тільки вище видніше полум'я того процесу самоспалення, в якому згорає наша хата...

Після вбивства Болбочана фронт по-суті розвалився. Отаман Григор'єв написав уряду: "У Києві зібралися сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на своєму місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини".

Досі Петра Болбочана офіційно не реабілітовано...

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua