Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Пєрвооткриватєль москалів князь Юлій Довговухий


0
Рейтинг
0


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
3

Житіє замєчатєльних українців

Пєрун,Видатний це був українець! Та дурний. Погодьтеся, правити хрін зна скільки років лише для того, щоб заснувати головний барліг москалів – це треба мати на шиї не голову, а ж... ну, коротше, щось на зразок того, що у нинішніх. Тобто бездарне життя Юлія Довговухого зайвий раз доказує нам головний закон політики, що на поверхню води всплива те, що й повинно вспливати. До того ж ще й без голови.

Зробивши цей безнадійний, але глибоко хвілософічний відступ, безпосередньо перейдемо до того безголового князя. Як ви вже зрозуміли, вуха за відсутності голови росли у нього з того, з чого у нас з вами стирчать ноги, але, як свідчать хвамілія і літописці, були в нього ті вуха довгими, як у ішака, і сам він був такий же... фрукт, ото й шукав собі пригод на те, звідки росли вуха. А у нас хто шукає, той знайде.

Одного разу Юлій, якого назвали так на честь Юлія Цезаренка, а потім пойняли, що помилились... так от почув князь Юлій своїми ішачиними вухами, що у далекій північній тайзі, десь під Рязанью, живуть такі собі волохаті й брудні дивні істоти, схожі на нас. "Брехня!" – логічно відповів Юлій, оскільки дійти цього висновку можна і не маючи голови, адже всі ми знаємо, що у тайзі, тим більше аж під Рязанью, не живуть не тільки українці, а й навіть обізяни. "Та посадіть мене на кол, якщо брешу!" – необережно побожився співбесідник князя, і його прохання тут же було беспрекословно виконане. Але дурна болтовня покійного, коли той ще був живим, порушила спокій і сон Юлія. "Шо ж це таке? – кумекав він. – Невже снєжний чєловєк? Шукали в Гімалаях, а він у нас, в Хвінляндії! Треба їхать туди, поки його браконьєри на шапку не замочили".

Сказано – зроблено. Зібрав великий князь всю київську бандоту – ну, там, ментів, охоронців базарів, водіїв маршрутних бричок, тряхнули жидів з Євбаза на спонсорську помощ експедиції, для понту взяли з собою академіка, який умів читати по складах, і поперли на Хвінляндію, як Сталін у тридцять дев'ятому.

Перші фіни стали попадатися у вміло розставлені Юлієм капкани та таможні вже десь під Бєлгородом. Але їх взагалі неможливо було відрізнити від справжніх, породистих українців, настільки вміло вони імітували наше іміджеве шокання і гекання. Тому наші, мудро прикинувши, що запас карман не тягне, тут же приєднали до України і той Бєлгород, і Курськ з Брянськом, і Орел з Воронежем, і, зрозуміло, Ростов-Дон з Краснодаром та Ставрополем – тільки Сочей з Анапою подарували за три бочки коньяку дружньому армянському народу, щоб ті далі не лізли (а ті, як завжди, всіх обдурили і без вазеліну, лякаючи по дорозі обалдєвших жидів, увіткнулись по всьому світу).

Десь під Тулою вже стало дико й моторошно. Кругом, понімаєш, ліси, а в них тамбовські вовки, жрати, окрім вовків і квашеної капусти, нічого, і ніякої тобі цивілізації, окрім кам'яних болванів Зураба Церетелюка. Так, цей чи щось подібне несло культурку людям і тоді, бо воно, судячи з усього, з наших. Стали питати у болванів, де ж та Хвінляндія, а вони ж болвани і є: мовчки тичуть залізобетонними клешнями кудись у болото... Розлютився князь Юлій:

– Ех, відірвати б цьому Церетелюку!...

– Шо, яйця? – люб'язно поцікавились підлеглі, готові негайно виконати звичну примху начальника.

– Та ні, руки! – пояснив гуманний князь. – Хоча... хто його знає, чим він це ліпив... і з чого. Щось смердить немилосердно!

Так і зрозуміли, що дійшли до точки призначення. Але тут розігралась дипломатична колізія: хтось з наших, коли сидів у хвінський тюрмі за проституцію (зрозуміло, політичну), бачив ту Хвінляндію через решітку, а іноді навіть бігав з в'язниці у самоволку до дівчат країни Суомі.

– Не те це, хлопці! – сказала ця відважна людина, не боячись княжого гніву. – Не Хвінляндія! У тих так не смердить, а пахне кохве і... от, забув...

– Відірваними яйцями, ги-и! – пожартував нарком закордонних справ, що ніколи не їздив далі Пирятина і тому вважав, що за Гадячем починається космос.

– Бидло ти й лошара галімий! – образився колишній хвінський політв'язень і негайно викликав би галімого лошару на дуель, якби обидва знали, що це таке. Та ж принциповість одного з холопів справила на Юлія Довговухого таке незгладиме враження, що він вирішив перевірити місцевих туземців власним інтелектом.

– Вот із йо нейм? – спитав він у свіжовиловленого стада аборигенів. – Ху із...

– Єсть, єсть, радімай! – радісно заорали ті, смішно акаючи на кожному слові. – Чо єсть, то єсть, слава Пєруну і правітєльству!

"Дикі люди, – зрозумів великий князь Юлій, – ці, мабуть, ще тупіше ніж сніжні. Тим і в голову не прийде хвалити правітєльство. Ні, це точно не Хвінляндія, а якесь сатрапське плем'я!".

– І шо ж для вас зробити, шановні громадяни неандертальці? В Україну я вас не візьму, там свого такого добра... – замислився Юлій. – А може вас у заповідник чи, там, резервацію? – спитав він, будучи людиною вихованою і політиком з великої літери Ю. – Тільки попереджаю: горілку жрати можна, але людоїдство і скальпів друг з друга знімати тільки по державних святах! Іде?

– Іде! – заволали наші нові браття менші і на радощах тут же

кинулись драти одне з одного скальпи.

Атмосфера розгулявшогося народного свята настільки охопила усі ліси й болота в радіусі десяти тисяч верст, що навіть жирні реліктові жаб'и, вікові господарі тих страшних місць, і ти встромились своїм шумним хором у галас веселих п'янок та святкової різні.

– І як же ж нам назвати цю Мудозвонію? – вертів мозгами й вухами великий князь Юлій, обмиваючи новознайдену проблему настійкою з галюциногенних грибів. – Може, Каннами? Та ні, це ж просто сміх. А може, Римом? Ні, це гріх. А мо...

-Ква-а!!! – безцеремонно перебив його невтомний жабенячий хор.

– Шо? – стрепенувся князь. А шо, Моква – це, щонайменше, вірно, тут

така мряка й багнюка! Тільки... якось воно негламурно це Моква, не по-європейські. Ще скажуть, шо ми паплюжимо сніжних людей. Будемо виправляти. Отже, повєлєваю: бить граду сєму і зватись йому Москва! Амінь!

І три рази сплюнув через ліве плече, попавши у морду прем'єра.

З тих давніх часів і пішла традиційна ворожнеча першої та другої особи української держави. Той плюне їй в харю – та насцить йому у борщ, той зранку вкраде в неї бюстгальтер і наллє туди меду – та розголосить всім газетам державну тайну, що він сам дурак... Так, бідні, і живуть, на відміну від нас, щасливих.

А от князь Юлій, звісно, согрішив. Відкривши для світової зоологічної науки москалів, якими оказалися ті недолугі фіни, він тим самим відкрив і ящик Пандори, з котрого на нашу благословенну неньку обрушилася головна її біда. Адже тепер стало ясно, що жиди – то дєтскій лєпєт у порівнянні з цими ненажерними споживачами наших сала та горілки – клятими москалями.










© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua