Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Роздержавлення майна не є виключним шляхом до ринкової економіки

Гетьман | 21.12.2007 20:03

1
Рейтинг
1


Голосів "за"
3

Голосів "проти"
2

Комуністичне минуле з його монопольною економікою Москви на всіх території СССР полишило нас вже як з 17-ять років. Україна, звільнившись з московської неволі, обрала шлях до європейських стандартів життя. Першим ж завданням постало випрацювання нової моделі економічних відносин в Державі...обрано ринкову економіку.

Проте, український ринок загальмував на початковій стадії формування цивілізованих правил його дії. Внаслідок чого наша держава отримала дикий капіталізм по суті і наче нормальні ринкові відносини по зовнішньому вигляду. До первісних бажань: продати якнайдорожче і купити якнайдешевше, добавилось: задавити конкурентів чи зговоритись з ними і якнайбільше обдурити тих, в кого щось "купується", штучно створивши відповідні умови. Державна, місцева і інша влади стали інструментами таких правил сучасного діючого ринку в Україні.

Політична ж воля, покликана зупиняти ці процеси першим ділом, навмисно звернена в інші сторони, щоб ніяким чином не зачепити цього корінного питання життєдіяльності країни. Виправдання для неринковості ринкової економіки знайшли у великій кількості майна, яке знаходиться в руках держави. Нас дуже ретельно намагаються переконати, що роздержавлення за справедливими чи просто подарунковими цінами і є тим самим зняттям гальма розвитку.

Державне майно за декілька років розлетілось різним прихватизаторам. Способи, які використовувались щоб ним заволодіти не були надто хитрими. Ціль банкротилась фактично і політично, з переконанням громадськості в необхідності приватизації, а потім корупційні чиновники оформляли вже кому що треба. Зарплату звісно починали знов платити, хоча до того робили все, щоб її не було, таким чином переконуючи працівників в своєму ефективному приватному менеджменті. Коли ж виявлялись всі підозри на таку нехорошу діяльність нових власників, то проштовхувався залізний аргумент: "самі ж розумієте, захисти вас нікому, ми б вас задавали, а так працюєте".

Звісно, було багато й мертвого державного майна, яке дійсно занепадало. Але до цього зовсім не відносяться діючі підприємства. Бо відсутність державного приказу на все, коли вказувалась де і що мало закуплятись, а де продаватись, дає більше свободи для дії, відповідно і розвитку. Тому твердження про розрив встановлених за планової економіки старих зв'язків і катастрофічну шкоду від цього є з тієї ж серії виправдання прихватизації. Занепавше державне майно й по цей день лежить "мертвим вантажем", коли в умовах дикого капіталізму воно не має шансів піднятись, будучи задавлене новими монополіями.

Цивілізована ринкова економіка зараз по суті в шоці від діючого ринку України. І найближчим часом врегульовувати цю проблему ніхто не збирається, що може мати серйозні соціальні наслідки в майбутньому. Наприклад ринок праці в Україні вже вмирає. Прогнозований процес нещадного визискування найманих працівників при дикому капіталізмі вже наніс не один удар по українському суспільству загалом. Будучи фактично беззахисними перед експлуатацію власниками і обраними ними, загальний психологічний комфорт найманих працівників, знаходиться в стані переддепресії. Якби не заможня Європа, яка потребує чорноробочих, що вертаються додому попрацювавши, і відносна дешевість транспортних витрат всередині країни, коли можна "пошукати" заробітку, соціальний бунт був би вже неминучий. Попит на високопрофесійні і інтелектуальні практичні професії, які є необхідною складовою теперішнього цивілізаційного розвитку, впав нище плінтуса. А в плани прихватизаторів не входять затрати на оновлення отриманих у власність об'єктів і на підняття рівня кваліфікації майбутніх чи діючих працівників. Бо прихватизовували вони для прибутку, а не розтрат з невизначеним майбутнім. Тому їх ціллю є експлуатувати вже навчених працівників, яких, як правило, при нових економлячих щось технологіях, запрошують із закордону. В Україні ж вони шукають просторобочих, намагаючись їх загнати на маленькі зарплати. В такій ситуації їх продукція просто не витримує конкуренції із закордонною, будучи більш затратною по собівартості, що є наслідком великої долі внеску низькокваліфікованої праці. Ця проблема в свою чергу усувається "політичними кришами".

Держава таки може бути ефективним власником.

Ще одним міфом розповсюдженим для переконання і заспокоєння суспільств правильністю прихватизаторства є казка про більшу ефективність приватного власника над всіма іншими. Ґрунтується це на не складному твердженні, що те що є власністю викликає більше зацікавлення і турботу. Прибуток для себе штовхає на більшу працелюбність, ніж прибуток для держави. Без сумніву це так, але питання: "а що ж далі з цими прибутками?" Держава ж має бути більше зацікавлена обігом коштів в якомога більшої кількості людей, а не концентрації їх в одних руках. Роздаючи своє майно, держава поступає якраз навпаки.

Крім цього, ніяке бажання отримати більші прибутки не замінить системи взаємовідносин для спільної праці. В умовах ж України це тим більше актуально, що відносини між начальниками і підлеглими не врегульовані. Вже помітно, як деякі державні підприємства обганяють за рівнем розвитку приватні, завдяки кращій якості такої системи організації праці. Хоча для більшості все залишається на однаково мінусово незадовільному рівні, що в приватних, що в державних. І ринкова економіка тут не буде допомагати, а лиш задавлювати конкуренцією. Держава ж має вибирати шляхи до убезпечення громадян від негативних наслідків цього процесу. Втікти від відповідальності не вдасться навіть віддавши державне майно в приватні руки.

Підприємства, які знаходяться у власності держави, в умовах ринкової економіки є не тільки засобом для збагачення держави, а дають можливість миттєво і потужно впливати на спроби монопольного захоплення тих чи інших галузей. Зайве казати, що останнє все одно прийдеться робити, якщо метою є забезпечення громадян від змов, які їх збіднюють. Державна власність тут відіграватиме стримуючу роль або дасть значне усунення наслідків монополістичних атак на громадян. Інші методи даватимуть схожу чи більшу віддачу тільки при жорсткому порядку, який не спостерігається і подавно в Україні.

Повне роздержавлення державного майна є найостаннішим способом заробляння грошей. Миттєвим ефектом від цього буде незначне вливання коштів по масштабам держави, яке може врятувати чиюсь політичну програму і не більше. Надіятись на те, що воно приноситиме податків більше, ніж це було при державній власності, значить не враховувати невідновлюваного амортизаційного зносу виробничих потужностей. В довготривалій перспективі, куплене в держави назад повертати, коли розміри податків впадуть нижче ніж було при державному керівництві, буде нічого.

І аукціони чи не аукціони тут не має значення. Бо сам принцип розбазарювання, через визнання нездатності керувати, вже є гибельний. Кожного разу вдалі приклади приватизації закінчуються націоналізацією і реанімацією з ще більшими затратами ніж отримали при продажі.

З іншого боку ринкова економіка вимагає змін підходів згідно вимого певного рівня розвитку цього ринку. І завданням держави, в цьому разі, є забезпечити прихід до управління на підприємства, де такі зміни є нагальними, відповідних людей. Для цього не підходить принцип роздачі посад партнерам по політично-міжусобним торгам, родичам, кумам. А так воно якраз найчастіше буває, і потім плач що все валиться. То ж може проблема тут, а не хто власник?

Нормальним виходом для розвитку державного підприємства є залучення інвестицій під проекти з фіксованим прогнозованим прибутком. Коли вище певної цифри кошти йдуть державі, а нижче, то держава, за певних умов, компенсує втрати. Таким чином можна убезпечитись від роздержавлення і залучати необхідні для розвитку кошти. Компенсація в разі невдачі буд своєрідною страховкою для інвестора, а виграш буде від більшої кількості охочих вкладати кошти на таких умовах.

Поки що ж наша країна дуже далека від цього, як і від європейських стандартів життя. Ринкова економіка в Україні залишається не ринковою і ніякі чисті інвестиції сюди не йдуть. Безробіття від цього збільшується, як і кількість заробітчан. А про ринковість відносин говорять хіба що на базарі, та й то пошепки, щоб рекет не почув.

Роздержавлення і прихватизація ніяк не зробили ринок в Україні цивілізованим. Що не є дивним, адже ринок це правила за якими не дозволяється штучно створеними обставинами "вбивати" конкурентів, а потім монопольно на цьому ринку діяти. Сам собою український ринок до врегулювання не дійде. Занадто багато сил і впливів монополістів. Всі наче розуміють необхідність усунення нечесної конкуренції, але усувати її реально ніхто не збирається, надіючись самому зайняти найзручнішу позицію на неринковому ринку.

Держава в цей час все біднішає і біднішає. Разом з нею і мільйони громадян. Роздаючи останнє майно, що в неї залишилось, взагалі питання про економічну безпеку стає в ряд передкатастрофічності. Залишившись без державного майна, з неврегульованими правилами не тільки українського економічного ринку, наша Держава цим створює собі надважкі проблеми в майбутньому.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua