Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Без авторитаризма впораємось?

Ekain | 5.12.2008 11:49

14
Рейтинг
14


Голосів "за"
16

Голосів "проти"
2

Часто кажуть, що ні. Але якщо подолати звичку до негативного бачення життя та дивитись уважніше, то ще є надії на демократичний розвиток.

На "Народній правді" я вже написав цикл статей про проблеми підприємництва в Україні. Проблеми ці не просто пов'язані з тим, що хтось бажає підприємців доїти, або якийсь чиновний невіглас не може додуматися, як правильно впорядкувати ту чи іншу процедуру. Проблеми мають свої витоки значно глибше. Державний устрій України є реалізацією певної світоглядної моделі тих поколінь, чиї найактивніші представники домінували під час закладання засад державності у 1990-1992-му роках. Ми зараз маємо наслідки того, що навіть найкращі люди, що були незадоволені радянською системою, знали, що їм не подобається, а ось що має прийти на заміну знали у дуже загальних словах (вільний ринок, ліберальна демократія, Європа). А ще гірше, що ще менше уяви вони мали про те, як їхніх гасел досягти у реальному житті. За таких умов в державі просто не знайшлося достатньої кількості не комуністичних, не комсомольських, не профспілкових функціонерів, щоб заповнити достатню кількість посад, щоб забезпечити докорінні зміни в країні і суспільстві. Здобутки горбачовської перебудови і гласності були легко віддані старій номенклатурі. Подібне сталося і після помаранчевої революції.

В нашому суспільстві досить широко розповсюджена думка, яку висловив у своєму коментарі один анонімний дописувач:

"І хтось надіється, що демократичним шляхом можна перемогти це чиновництво".:.

Дійсно, на жаль, повсякденний досвід дає підстави сумніватися у спроможності системи до очищення та розвитку демократичним шляхом. Але не слід забувати, що будь-який шлях, демократичний він чи не демократичний, проходять люди. І революції роблять люди. І революція також не є абсолютно демократичним явищем, бо в неї присутній тиск певної частини суспільства на існуючі державні інституції. Революція може зібрати досить великі маси народу але недоречно буде казати, що це саме є демократична більшість суспільства. А ще врахуйте, що революції переважно відбуваються в столицях або дуже великих містах (других столицях), тоді взагалі говорити про репрезентативність революціонерів не доводиться.

Якщо ми пригадаємо нашу історію з початку горбачовської перебудови, то побачимо, що наше суспільство не спромоглося напрацювати відповідний потенціал суспільного розвитку за жодних обставин: реформи зверху, підхоплені активною частиною суспільства (перебудова), шокові реформи, очолені номенклатурою (початок незалежності – Кравчук), напівавторитарний, фальшиво демократичний режим Кучми, революційний початок президентства Ющенка, найдемократичніші вибори в історії України в 2006-му і не менш демократичні вибори в 2007-му. Здається, жодний шлях не веде до задовільних результатів. І це відбувається саме через неготовність суспільства до життя за іншими, більш адекватними уявленнями. Будь-який режим, будь-яку революцію втілюють люди. Якщо люди вдаються до помилкових дій, хоч авторитарний режим, хоч режим представницького правління, хоч революційна пряма дія нічого нового країні не запропонують. Будь-яка реформація починається в головах людей. Тому перш ніж вимагати приходу героя, харизматичного лідера, революційного суду або мудрого вирішального голосу народу на виборах, треба подивитись, чи є в суспільстві певний банк ідей, плеяда інтелектуалів, шар активних людей з лідерськими якостями, чи знаходять і переконують один одного творці ідей і потенційні лідери. Якщо такого не відбувається, то не дуже багато можна зробити, крім просвітництва та тиску на владу через її інституції (суди, звернення по інстанціях), підсиленого акціями прямої дії (пікети, флеш-моби, акції, демонстрації).

Люди радянських поколінь пам'ятають, як події в Італії, як кажуть, робили новини у 80-ті роки 20-го сторіччя через постійні мафіозні розборки зі стріляниною, а також через активність лівих і правих ультра-радикалів, політичні та кримінальні вбивства і теракти. В новинах показували сюжети, як у Неаполі і на Сицилії представники влади їхали у броньованих автомобілях з ескортом карабінерів, майже як зараз миротворці пересуваються по території Афганістану. Потім все якось непомітно заспокоїлось. На початку 90-х в одній з радіопередач іноземної радіостанції анонсували книжку італійського дослідника боротьби з організованою та політично мотивованою злочинністю. На жаль, я не пам'ятаю автора і назву книжки, але мені запам'яталася основна ідея. В Італії значно обмежили діяльність мафії та перемогли ультра радикалів тоді, коли в поліції, судах сформувалось покоління працівників, амбіцією яких стало навести лад в країні, стати героями, що перемогли мафію і "брігаді россі". Як амбітність стала сильніша за страх чи спокусу підхарчуватись з рук злочинців, у кримінального і політ-маргінального світу почались великі проблеми. Перемогла нормальна людська природа – потяг до визнання, бажання бути успішним, поважним і авторитетним. Навіть частково корумпований, частково апатичний державний апарат може виростити у своїх надрах здорове покоління новаторів та реформаторів.

Українські чиновники і працівники силових структур не виняток. В офісах державної служби також немало людей, хто хочуть не дурної слави хабарників та "кришувателів", а суспільного визнання себе як героїв боротьби зі злочинністю, як творців держави, як великих, успішних реформаторів. Помаранчева революція таких людей частково виявила, але, на жаль, наступні події змусили багатьох пошкодувати за поспішний ентузіазм. Серед тих, кого я знаю особисто, настрої перед виборами березня 2006-го можна було підсумувати такою фразою: "Більше себе так "розвести" я не дозволю". Панували розчарування, зростаючий цинізм.

Часто доводиться чути, що такі події як Майдан можливі раз в історії народу, або раз на сторіччя, тобто історичний шанс України втрачено. Я не схильний до такого песимізму. За хвилею розчарованих службовців прийде інша хвиля з новими амбіціями, з новим баченням свого майбутнього. І на це потрібно не сторіччя і навіть не його чверть. Декілька років має вистачити. Якщо суспільство також подолає апатичність і розчарування, то або новим реформаторам буде на кого опертися у суспільстві, або суспільство само під час сполохів громадської активності покличе таких реформаторів. Серед інтелектуальної частини суспільства особливої деморалізації я не відчуваю. Дивіться, з'являються нові часописи, нові Інтернет-сайти, форуми і блоги, пишуться нові книжки. Навіть у нашому маленькому загалу авторів "Народної правди" утворилась потреба тісніше співпрацювати, обмінюватись думками, робити спільні акції. Так утворилась наша "Спільнота українських націоналістів". Дякуючи луганському відділенню ВО "Свобода", утворюється українська бібліотека. Раніше такі проекти не вдавались через пасивність публіки, а зараз вдаються. На мою думку, це свідчить про те, що ми ще маємо надію на те, що Україна постане і без переходу на авторитарний шлях.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua