Народні блоги
http://narodna.pravda.com.ua/ukr/discussions/4819677b49e7e/

Спочатку було слово

Ант. | 1.05.2008 09:47

Якщо розглядати приклад України в контексті даного висновку, то ми бачимо, що Україна за рівнем поширення української мови ні в якому разі не пасе задніх, а тому має привід для збереження статусу української як єдиної державної.

Спочатку було слово
Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. (Йоан, 1:1)

...

Останніми днями на сторінках НП розгорнулась (вже вкотре) досить цікава дискусія з приводу "необхідності введення" другої державної мови в Україні. Не зважаючи на те, що статті, які започаткували дискусію, були видалені з сайта, надмірна емоційність обговорення, кількість коментарів та рівень аргументації в дискусії вказують на доцільність подальшої проробки цього питання. Ні в якому разі не претендуючи на право викладення остаточних істин, хотів би висловити з цього приводу кілька думок.

Для початку спробуємо співставити кількість країн в групах за числом державних (в окремих випадках де-юре або навіть де-факто – офіційних) мов. Інформацію для аналізу можна легко отримати з числених сайтів компаній, які займаються перекладами. З цієї інформації видно, що на поточний момент в світі існує близько 200 країн, 193 з яких за кількістю державних мов можна умовно поділити на чотири групи*:

1) Країни, що мають дві або більше державні мови – всього 47 (Афганистан, Белоруссия, Бельгия, Босния и Герцеговина, Ботсвана, Бруней, Бурунди, Вануату, Ватикан, Гаити, Джибути, Зимбабве, Израиль, Ирак, Ирландия, Камерун, Канада, Кения, Кипр, Коморские острова, Лесото, Люксембург, Мадагаскар, Малави, Мальта, Намибия, Науру, Пакистан, Палау, Парагвай, Перу, Руанда, Свазиленд, Сейшельские острова, Сингапур, Сомали, Танзания, Уганда, Узбекистан, Филиппины, Финляндия, Центральноафриканская Республика, Чад, Швейцария, Шри-Ланка, Эритрея, ЮАР);

2) Країни, що мають одну державну мову, використання якої є наслідком колоніального минулого – всього 61 (Ангола, Антигуа, Аргентина, Багамские острова, Барбадос, Бахрейн, Бенин, Боливия, Бразилия, Буркина-Фасо, Венесуэла, Восточный Тимор, Габон, Гайана, Гамбия, Гана, Гватемала, Гвинея, Гвинея-Бисау, Гондурас, Гренада, Демократическая Республика Конго, Доминика, Доминиканская Республика, Замбия, Кабо-Верде, Кирибати, Колумбия, Конго, Коста-Рика, Кот-д'Ивуар, Куба, Либерия, Маврикий, Мали, Мексика, Микронезия, Мозамбик, Нигер, Нигерия, Никарагуа, Панама, Папуа-Новая Гвинея, Сальвадор, Сан-Томе и Принсипи, Сенегал, Сент-Винсент и Гренадины, Сент-Кристофер и Невис, Сент-Люсия, Соломоновы острова, Суринам, Сьерра-Леоне, Того, Тринидад и Тобаго, Тувалу, Уругвай, Фиджи, Чили, Эквадор, Экваториальная Гвинея, Ямайка);

3) Країни, що мають одну державну мову, яка (умовно) співпадає з мовою титульної нації – всього 82 (Австралия, Австрия, Азербайджан, Албания, Алжир, Андорра, Армения, Бангладеш, Болгария, Бутан, Великобритания, Венгрия, Вьетнам, Германия, Греция, Грузия, Дания, Египет, Западная Сахара, Индия, Индонезия, Иордания, Иран, Исландия, Испания, Италия, Йемен, Казахстан, Камбоджа, Катар, Киргизия, Китай, Корея Северная, Корея Южная, Кувейт, Лаос, Латвия, Ливан, Ливия, Литва, Лихтенштейн, Мавритания, Македония, Малайзия, Мальдивы, Марокко, Молдова, Монако, Монголия, Мьянма, Непал, Нидерланды, Новая Зеландия, Норвегия, ОАЭ, Оман, Польша, Португалия, Румыния, РФ, Сан-Марино, Саудовская Аравия, Сербия и Черногория, Сирия, Словакия, Словения, Судан, США, Таджикистан, Таиланд, Тайвань, Тунис, Туркмения, Турция, Украина, Франция, Хорватия, Чехия, Швеция, Эстония, Эфиопия, Япония).

4) краіни, для яких державна мова або не визначена, або в різних документах подаються неспівпадаючі відомості про державну мову – всього 3 (Маршалловы острова, Самоа, Тонга).

Звичайно, що в наведеній класифікації зроблено певні припущення. Наприклад, США віднесено до третьої групи, хоча цю країну так само можна було б віднести до другої (як постколоніальну), або навіть до першої групи (в окремих штатах США в якості офіційних визнано іспанську, французьку та гавайську).

Тим не менше, за винятком малочисельної четвертої групи, інші групи мають число країн одного порядку. Цікавою є друга група, яку можна приєднати як до країн з однією державною мовою, так і до країн з кількома державними мовами – в останньому випадку припустивши, що країни з цієї групи можна розглядати як такі, в яких мова (мови) корінного населення просто не отримали статусу державних. Але і в цих випадках співвідношення числа країн з однією та кількома державними мовами лишається таким, що не дозволяє з повною впевненістю говорити про суттєві переваги країн в кожній з новоутворених груп (47 на 143 в першому випадку і 108 на 82 в другому).

Необхідно відзначити, що наведений поділ країн на групи є досить умовним і можна було б виконати аналіз кількості державних мов за іншими критеріями. Наприклад, за кількістю населення, що проживають в кожній з груп країн; або за формою державного устрою тощо. Але чи будуть висновки, отримані на основі такої класифікації справедливими? Вважаю, що не тільки не будуть справедливими, але й можуть виявитись дещо небезпечними, бо використання мови (в тому числі і державної) є одним з елементів культури народів, а порівнювати народи за рівнем культури то є улюблена справа непорядних людей.

Можна було б також виконати аналіз використання державних мов в різних державах світу за рівнем економічного та соціального розвитку, але й без такого аналізу видно, що держави з різними рівнями розвитку досить рівномірно представлені в різних групах (ну хіба що за винятком дещо спірної другої групи та невирішальної переваги третьої групи над першою).

Таким чином, просте порівняння числа країн за числом державних мов практично нічого не дає. Можливо саме тому кожна з сторін в дискусії наводить приклади тих країн, які найкраще ілюструють вподобання автора аргументів: прибічники дво- чи багатомовності наводять приклади Канади, Швейцарії або Фінляндії; прибічники однієї мови – не менш числені приклади країн з однією державною мовою; але жодна з сторін ці приклади не обстоює.

Можна сказати з впевненістю: ніхто не посилається на приклади країн з другої групи – мабуть тому, що немає бажаючих трактувати історію України як історію постколоніальної держави. Але нечислені виключення таки є – достатньо пригадати відомі заяви секретаря донецької міськради Левченка, який хоч прикладів і не наводив, але вперто волів би бачити Україну серед країн другої групи – як постколоніальну. Можливо виховання винне? Чи його повна відсутність?

Отже схоже, що кожній з сторін добре зрозуміло, що приклади країн, які наводяться як аргументи в дискусії, є практично рівнозначними і нікого не переконують. Можливо відповідь треба шукати в іншій площині? – серед причин, які спонукали країни першої групи ввести кілька державних мов, країни третьої групи зупинитись на єдиній державній мові, а країни другої групи – відмовитись від мови корінного населення.

Однією з таких причин може виявитись рівень поширення тієї чи іншої мови у світі, що могло б спонукати держави з малопоширеними мовами відмовлятись від мови корінного населення на користь однієї з поширених мов, або вводити поширені мови в якості другої (третьої) державної. Звичайно, що такий підхід наносить серйозний удар по культурним засадам нечисельних народів, але якщо на карту поставлено фізичне виживання народу, то можливо все ж таки краще хоч таким чином зберегти носіїв мови, ніж гордитись тим, що держава багато зробила, щоб зберегти мову і мало, щоб зберегти її носіїв.

За рівнем поширення носіїв мови перші 40 позицій виглядають так**:

1. Китайский, наречие Мандарин Китай 885,000

2. Испанский Испания 332,000

3. Английский Великобритания 322,000

4. Бенгали Бангладеш 189,000

5. Хинди Индия 182,000

6. Португальский Португалия 170,000

7. Русский Россия 170,000

8. Японский Япония 125,000

9. Немецкий Германия 98,000

10. Китайский, наречие Ву Китай 77,200

11. Яванский Индонезия, Ява, Бали 75,500

12. Корейский Южная Корея 75,000

13. Французский Франция 72,000

14. Вьетнамский Вьетнам 67,662

15. Телугу Индия 66,350

16. Китайский, наречие Йу Китай 66,000

17. Марати Индия 64,783

18. Тамил Индия 63,075

19. Турецкий Турция 59,000

20. Урду Пакистан 58,000

21. Китайский, наречие Мин Нан Китай 49,000

22. Китайский, наречие Джинью Китай 45,000

23. Гуджарати Индия 44,000

24. Польский Польша 44,000

25. Арабский, Египетское произношение Египет 42,500

26. Украинский Украина 41,000

27. Итальянский Италия 37,000

28. Китайский, наречие Ксиянг Китай 36,015

29. Малайалам Индия 34,022

30. Китайский, наречие Хакка Китай 34,000

31. Каннада Индия 33,663

32. Орийя Индия 31,000

33. Пенджаб, Западный Пакистан 30,000

34. Сунда Индонезия 27,000

35. Пенджаб, Восточный Индия 26,013

36. Румынский Румыния 26,000

37. Бходжпур Индия 25,000

38. Азербайджанский, Южный Иран 24,364

39. Фарси, Западный Иран 24,280

40. Маитхили Индия 24,260

І ось тут виявляються насправді цікаві факти для висновків – в списку 40 найпоширеніших мов є лише одна мова, яка зустрічається в першій групі країн і не зустрічається серед країн третьої групи: це мова урду, якою розмовляють 58 мільйонів чоловік, і яка є державною в Пакістані разом з англійською. І це тим більше цікавий факт, що ще одна мова Пакістану – мова пенджаб з 30 мільйонами носіїв – не є державною. Це саме той випадок, коли можна сказати, що є виключення, яке підтверджує правило.

Таким чином робимо перший висновок – двомовність здебільшого зустрічається в країнах, в яких використовуються малопоширені мови; країни з поширеними мовами звичайно є або одномовними (навіть такі, як Індія або Китай, в яких носії інших мов представлені десятками мільйонів), або отримали свою мову внаслідок колонізації.

Якщо розглядати приклад України в контексті даного висновку, то ми бачимо, що Україна за рівнем поширення української мови ні в якому разі не пасе задніх, а тому має привід для збереження статусу української як єдиної державної.

(далі буде)

-------------------------------

* – назви країн подаються російською мовою

** – назви мов подаються російською мовою


© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua