Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
О.Ольжич   поезія   борець за волю України

О.Ольжич – поет, учений-археолог, борець за волю України (104 рік народження)

Східний Погляд | 8.07.2011 09:32

6
Рейтинг
6


Голосів "за"
6

Голосів "проти"
0

Захочеш – і будеш.
В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
(О.Ольжич "Незнаному воякові")


О.Ольжич – поет, учений-археолог, борець за волю України (104 рік народження)
...О 19 годині 45 хвилин, точно за розкладом, небіжчика понесли у крематорій. А в "целенбау" стояв гул: поляк-католик Владислав Гураль, єпископ з Любліна, відправив у своїй камері літургію за душу православного Олега Кандибу. А всі інші в'язні, громадяни різних країн і національностей, кожний у своїй одиночці, кожний своєю мовою, молились разом із польським єпископом за упокій душі Українця (саме так, з великої літери, він цього вартий!) Олега...

(Детальніше >>>)

Декілька поетичних творів полум'яного борця за волю України

Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви...

Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,

Мед приручених бджіл, золотавість сп'янілого тіла,

Янтареві зіниці серни, що не бачили крови,

І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.

Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий.

В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави.

Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези,

Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.

Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба.

Новорождені діти спинаються хижо на ноги.

І нелюдська жага нападає мужів, як хороба,

І жінки безсоромні, немов од напою міцного.

А земля – не земля, тільки спечена цегла рудава.

І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть кузні ці,

Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави,

Куті щирою міддю, важкі бойові колісниці.

Коло мертвих джерел, по мовчазних скелистих вертепах

Не мавки – полохливі – гніздяться огненні дракони.

Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу,

На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.

Віку міди, це ти, це твоє ненасичене сонце

Нерухомо зависло, мутне, над сухими борами

І бринить, і гуде, і гуде... І здається, що сон це,

І здається, що захід – це паща пекельної брами.

Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі,

Але надять ненатло майбутнього люті ворота.

Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі

І поволі тонути в потворних іржавих болотах.

І співати про зміїв, і львів, і горіння одваги,

Про казкове руно, у таємному гаї укрите,

І, збираючись в збройні, жорстокі і хижі ватаги,

Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.

Розливаючи кров, у грабунках і гвалтах без ліку,

У змаганні із світом, у бою з самими собою,

Нам дано відділити зле й добре, мале і велике

І прославити вірність, невинність і жертву героя.

Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,

Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,

Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі,

Взори того, що красне, і того, що світло-величне.

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.

Золоте – на світанні, за дня вітряного – срібляне,

Мідь розтоплена – озеро те ж, в надвечірніх годинах,

І застигле залізо – вночі, у холодних туманах.

Міцно куте з металів, ще путо ніхто не роздер це.

Дня і місяця й року чотири пори, а на гльобі -

В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце,

І для нього судився довічний почвірний колобіг.

***

За шмат гнилої ковбаси...

За шмат гнилої ковбаси

Ти батька й матір продаси

І говориш Христу: "Єси,

О, поможи братів продати,

Продать сестер, о Божа Мати.

Дітей, дружину, все продати,

Щоб випнутись на гору й мати,

Що мають господа й магнати!"

13.1.1921

***

О Україно! Хай нас людство судить...

О Україно! Хай нас людство судить, –

Тобі одній – думки і кожній рух!

Твоїм щитом – гарячі наші груди,

Твоїм мечем – ці міліони рук!

Вперед, вперед,

Відважні козаки,

Зламать навік

Історії шляхи!

За ясні зорі і за тихі води

Твоїх степів, спустошених огнем,

Світи запалим, стопчемо народи!!

О Україно! Слухай, ми ідем!

Вперед, вперед,

Відважні юнаки,

Зламать навік

Історії шляхи!

13.ХІ.1929

***

МЕЖА

По рівній грані двох світів ідеш,

Що, наче скло, невидима і гостра.

І тягне, рве глибинами без меж

Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,

Повільні луки, мляві серпантини.

Від інтелекту через хліб назад

До жаху і бєзсилости клітини.

А вправо ступиш – прірва і провал,

І знову сплеск, і в клекотінні виру –

Лише твій шал щитом проти навал.

Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.

***

ПРОРОК

Не сняться літа дитинні,

Не маряться дні юнацькі.

Дівчата з горбів зелених

Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви,

Не душать важкі виногрона.

Річки течуть не водою –

Камінням сухим і чорним.

О очі мої гарячі,

Уства мої сірі, спраглі,

Що бачите тільки Сонце,

Щоб тільки кричати Правду!

Щоб жовкли жіночі лиця,

Щоб важчали їх убори.

Щоб вогкі і плідні лона

Були, як сакви порожні.

Щоб кидали щит і панцир,

З плечей обривали шати,

З одним невблаганним лезом

Мужі допадали коней.

На грудях зводите руки,

Бороните душу вашу, –

Не ждіть ніхто милосердя:

Я камінь з Божої пращі.

***

Сестра, а другому – мати

Сестра, а другому – мати.

Містечко – як сіра твань.

Товаришу мій, брате,

Горіння одних бажань!

Не бійтесь, напне до болю

Ваш шлях, як струна, прямий

Кремінно-тверда воля

Того, що є зв'язковий.

Містечко – як сіра змора,

А потім – його нема.

Лише свистіння простору,

Безумність лету сама.

Не стримать, не захитати.

Рука і дух без оков.

Товаришу мій, брате,

Нас вдруге єднає кров!

***

ПІХОТИНЕЦЬ

Душа відділилась від тіла

Ще там, на майдані міськім.

Врочиста така, білокрила,

Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,

Ступає в холодних рядах.

Довіку його не обійме

Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,

Як тіло тяга кулемет,

Стискає гарячу рушницю

І вперто повзе наперед.

***

Краса, розмріяна краса

Краса, розмріяна краса,

Вже не одягне цю країну.

Хіба, як перше, – небеса

Так само родяться і гинуть?

Уже не звабити руки

Маленьким щастям чи жагою.

Уста – обвітрені, різкі –

Зазнали дужчого напою.

Для них, проторюючи путь,

Чи дух не вищу радість випив?

Вони ж ідуть, вони ідуть,

Чиї серця – як смолоскипи.

1933

***

Дванадцять літ

Дванадцять літ крівавилась земля

І сціпеніла, ствердла на каміння.

І застелило спалені поля

Непокориме покоління.

До перс закляклих, просячи тепла,

Тулили марно немовлята лиця.

Проте їм чорне лоно віддала

Доба жорстока, як вовчиця.

Тепер дощі холодні і вітри,

Кудлаті хмари, каламутні ріки.

Але ростуть у присмерку нори

Брати, суворі і великі.

***

Весна

Не повітря – найтонші звуки,

Не долина – блакитний дим.

І весни пустотливі руки

У волоссі моїм.

В наших пестощах щось зелене,

Хоч жагуче тужна вона.

Вона трохи старша за мене,

Ця смаглява весна.

Ой, це примха тільки, напевне, –

Зрада тут, під цими грудьми.

Я схоплюсь, я обурюсь ревне.

І посваримось ми.

1931

***

І дні, і ночі...

І дні, і ночі... (Таж коли, коли?)

Весна. (Остання чи передостання?)

Хіба ж не всі прекрасні ми взяли

Дари дитинства і дари кохання?

Душа рікою вийшла з берегів.

(Верніть її в джерела воркітливі!)

І небо – синь, і синява – розлив,

І хвилі – каламутні і мінливі.

Вдивляйся в неозору далечінь...

(А серце, серце – прапором тріпоче!)

Різкіший вітер чи гостріші очі?

О шал непогамованих хотінь,

О ласка, – путь коротку і квапливу

Скінчити незміримістю пориву!...

***

Ми вийдем жорстоке зустріти

Ми вийдем жорстоке зустріти,

Заховане в ранковій млі,

І стануть не луки, не квіти –

Каміння саме на землі.

І будуть: не сонце, не обрій,

А сірість похмурого дня.

(На сірім граніті хоробрі

Різьблять своє мужнє ім'я).

Шляхи – велетенські гадюки...

Невгнутий, розмірений крок...

Діла і змагання сторукі,

І смерть – як найвищий вінок.

1935

***

Воно зросло з шукання і розпуки

А гострозоре, мужнє покоління

Уже росте на молодій землі.

П.Филипович


Воно зросло з шукання і розпуки,

Безжурно-мужнє, повне буйних сил,

Закохане в свої тугії луки

І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою,

Не знаючи благання і квилінь,

Покірну землю чути під ногою

І пити зором синю далечінь.

А цей вірш присвячений майбутній дружині О.Ольжича – Катерині (Калині) Білецькій



ЯБЛУНЯ НА ГОРІ

Над кручею, за садом, на горі

Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.

Здалека злото котять дзвонарі,

І вітер тихо квіти коливає.

Тебе немає. На траві прибитій

Не буде видко сліду ні на мить,

Як станеш ти угледіти крізь віти

Густу, глибоку і м'яку блакить.

25.1.1941

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua