Леся Українка: "Квіток, квіток, як можна більше квітів... "

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському (Житомирська область) в інтелігентній родині, в якій панували національно-патріотичні настрої. Її мати – відома українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач), батько – Петро Антонович Косач – юрист, громадський діяч.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському (Житомирська область) в інтелігентній родині, в якій панували національно-патріотичні настрої. Її мати – відома українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач), батько – Петро Антонович Косач – юрист, громадський діяч. Батьки дуже багато уваги приділяли вихованню та освіті дітей (було їх шестеро).

Далі про Лесю Українку >>>

Квіток, квіток, як можна більше квітів...

Скупа весна твого скупого краю

Мені квіток багато не дала,

Тим спогадом собі я серце краю,

Як я тобі в дарунок їх несла.

То був останній дар.

"Квіток, квіток, як можна більше квітів

І білого серпанку на обличчя,

Того, що звуть ілюзією..." Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені

Посеред ночі: "Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу!..." Мій бідний друже,

Я принесла тобі всі квіти, що дала

Скупа весна твого скупого краю,

Я всі зібрала і в труну вложила,

Всю ту весну убогу поховала.

Як мало нам квіток дало життя,

А ми ж їх так любили! Чом, мій друже,

Ми не зростили більше їх для себе

В якому зільнику?... Даремні жалі!

Ти спиш в землі між мертвими квітками,

І страшно думати мені про них

І про твій сон, я краще знов укрию

Серпанками ілюзії твій сон,

Щоб не чіпать страшних містерій смерті.

Я досить слухала її прелюдій,

Вони мені морозили всю кров,

Вони мене у камінь обертали;

Я досі того вимовить не можу,

Чого мене навчила пісня смерті.

Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,

Я не скажу нікому слів таємних.

Квіток просив ти? дам тобі їх більше,

Ніж та ворожая весна дала,

Весна та люта, що тебе забрала.

Я дам живих квіток, зрошу їх кров'ю,

І заблищать вони, немов рубіни, –

Не так, як ті бліді, убогі квіти

Весни лихої, – і не будуть в'януть,

І в землю не підуть, і не умруть,

І ти знов оживеш в вінку живому

Живих квіток; ілюзії серпанок,

Серпанок мрій моїх тебе скрасить,

Та не закриє, будеш ти сіяти,

Як промінь сонця в мареві легенькім,

Що стелеться по золотому полі.

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

7.06.1901

Цей вірш – посвята Сергію Мержинському, який помер у березні 1901 р. Велике горе спіткало Лесю Українку. Його образ оживає у віршах "Завжди терновий вінець", "Порвалася нескінчена розмова", "Квіток, квіток, як можна більше квітів..." та в інших.

Ще вірші Лесі Українки можна прочитати тут >>>