Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації
О.Олесь   поезія О.Олеся

До 132-річчя з дня народження О.Олеся

Східний Погляд | 5.12.2010 18:57

10
Рейтинг
10


Голосів "за"
10

Голосів "проти"
0

05 грудня 1878 р. у містечку Білопілля на Сумщині у селянсько-робітничій сім'ї народився первісток Сашко. З чотирьох років він став читати. Пізніше захопився поезією Т.Шевченка, знав напам'ять майже всього "Кобзаря".

До 132-річчя з дня народження О.Олеся
05 грудня 1878 р. у містечку Білопілля на Сумщині у селянсько-робітничій сім'ї народився первісток Сашко. З чотирьох років він став читати. Пізніше захопився поезією Т.Шевченка, знав напам'ять майже всього "Кобзаря".

Коли Сашкові виповнилося 11 років, сім'ю спіткало велике горе – у Волзі потонув їх батько, який працював на рибопромислах у Астрахані. Мати залишилася з трьома дітьми.

Після закінчення початкової школи і двокласного училища 15-річний Олександр поступає на навчання до Дергачівської хліборобської школи (поблизу Харкова). Тут уперше в 17-річному віці хлопець починає писати свої вірші українською і російською мовами у рукописному журналі "Комета". Роки навчання у школі були важкими для Олександра. Він займався репетиторством: навчав грамоти сільських дітей. Товаришував з сільськими хлопцями, прислухався до їх мови, записував народні пісні.

Після закінчення хліборобської школи Олександр поступив до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, але через неможливість оплатити курс лекцій, полишає інститут і йде практикантом у маєток Харитоненка. У 1903 р. склав іспит з латини і став студентом Харківського ветеринарного інституту. Цей рік був знаменним для Олександра ще й тим, що він взяв участь у відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві, де познайомився з Н.Липою та іншими українськими письменниками. Олександр остаточно стає українським письменником.

У 1906 р. Олександр Олесь укладає свою першу книгу "З журбою радість обнялась", яка була видана у 1907 р.

Одна за одною виходять книги поета. До 1917 р. вийшло п'ять книг поезій, шоста збірка поета, яка мала вийти у 1919 р., світу не побачила. Громадянська братовбивча війна в Україні тяжко вплинула на Олександра. Під впливом тодішніх подій він пише поетичну алегорію "Лебідь", драматичний етюд "По дорозі у казку", в яких з болем показує гірку долю борця за щастя рідного народу, якого цей непідготовлений народ не зрозумів.

У період 1917-1920 рр. поет себе проявив як співець національного відродження України. Разом з тим він таврував і засуджував прояви національної нетерпимості чорносотенців Росії, які провокували населення на погроми "інородців" ("Над трупами").

Олександр Олесь засуджував більшовицьку політику Росії в Україні, що й змусило його емігрувати на Захід. З 1919 р. по 1944 р. тривав другий період творчості Олеся – еміграційний. Олесь пише віршовану історію Київської Русі "Княжа Україна" (1920 р.). Останньою його книжкою була невелика збірка "Цвіте трояндами..." (1939 р.).

Помер О.Олесь 22 липня 1944 р. у Празі після тривалої хвороби та звістки про смерть сина Олега Ольжича (Олега Кандиби), якого закатували у фашистському концтаборі Заксенхаузені 09 червня 1944 р.

Олександр Олесь був невтомним співцем українського народу, свято вірив у його перемогу.

Декілька поезій О.Олеся

О СЛОВО РІДНЕ! ОРЛЕ СКУТИЙ!

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев...

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

1907

РІДНА МОВА В РІДНІЙ ШКОЛІ!

Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче, і миліш,

І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!

Що в єдине нас злива, –

Перші матері слова,

Перша пісня колискова,

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій,

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп'ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

"В рідній школі рідна мова!"

І спасе того в недолі

Наша мрія золота,

Наше гасло і мета:

Рідна мова в рідній школі!

Яка краса: відродження країни!

Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла, -

І ось, – дивись, в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона.

Так спить орел, – і враз, розкривши очі,

Угледе світ, красу і простір голубий,

І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче

Про вільний льот орлів, про ранок золотий.

Так море іноді всю ніч дрімає,

І нагло хвилями, як крилами, заб'є,

І дивно перлами і барвами заграє,

І очі всесвіту до себе прикує.

Летить воно, хвилюється і ллється,

В обіймах сонячних і сяє, і тремтить,

І щастям все життя йому в той мент здається,

І все в той мент йому і годе, і щастить.

...................................................

І де взялись ці хвилі сніжно-білі,

Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,

З яких ясних країн чайки ці налетіли,

Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?...

Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,

Коли іде борьба за волю, за життя,

Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу

І сонця жданого блискуче вороття.

1908

Хто зберіг любов до краю

Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Той ім'ям не вмре ніколи

В спогадах народу.

Хто поїв, як струмінь, край свій

І не згинув в морі,

Ой не раз того згадають

Влітку квіти-зорі.

Хто угледів в час безчасся

Сонце крізь тумани,

Той для люду рідним батьком

І пророком стане.

Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Тільки той віддав всю душу,

Все, що зміг, народу.

ЗАМОВКНІТЬ ВСІ; ВЕЛИКИЙ ЧАС ПРИЙШОВ

Замовкніть всі; великий час прийшов.

Мовчать в сю мить громи-гармати,

Схилилась наша хоругов,

І на коліна стала мати,

На терезах життя і смерті ми,

І хтось один з них переваже...

Коли життя – гриміть, громи!

За волю кожний з нас поляже!

1916

ЖИВИ, УКРАЇНО, ЖИВИ ДЛЯ КРАСИ

Живи, Україно, живи для краси,

Для сили, для правди, для волі!...

Шуми, Україно, як рідні ліси,

Як вітер в широкому полі.

До суду тебе не скують ланцюги,

І руки не скрутять ворожі:

Стоять твої вірні сини навкруги

З шаблями в руках на сторожі.

Стоять, присягають тобі на шаблях

І жити і вмерти з тобою,

І прапори рідні в кривавих боях

Ніколи не вкрити ганьбою!

1917

ЛЕБІДЬ

На болоті спала зграя лебедина.

Вічна ніч чорніла, і стояв туман...

Спало все навколо, тільки білий лебідь

Тихо-тихо сходив кров'ю своїх ран.

І співав він пісню, пісню лебедину,

Про озера сині, про красу степів,

Про велике сонце, про вітри і хмари,

І далеко нісся лебединий спів.

Кликав він проснутись, розгорнути крила,

Полетіти небом в золоті краї...

Тихо-мирно спала зграя лебедина,

І даремно лебідь звав, будив її.

І коли він вгледів, що брати не чують,

Що навік до себе прикував їх став, –

Закричав від муки, вдарився об камінь,

Зранив собі груди, крила поламав.

Чорна ніч чорніла, не світало вранці,

Ввечері далекий захід не палав...

Тихо зграя спала, тихо плакав лебідь,

Тихо кров'ю сходив, тихо умирав.

Аж колись уранці зашуміли хвилі,

І громи заграли в сурми голосні,

Вирвалося сонце, осліпило очі,

Роздало навколо обрії ясні.

Стрепенулась зграя, закричала біла:

"Тут гниле повітря, тут вода гнила!...

А над нами сонце, небо, простір, воля!" –

І ганебно спати більше не змогла.

Зашуміла зграя піною на хвилях.

Зашуміла вітром... ще раз! І – прощай!...

І летіла легко, наче біла хмара,

І кричала з неба про щасливий край.

.................................................

Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю,

То, здавивши рани, крила рознімав...

І в знесиллі бився... Зграє лебедина!

Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

2.IV.1917

Присвята Українському Січовому війську

Ми не зложим червоного стягу -

Кров червона із нас пролилась...

Власну кров ми ворожою змиєм,

Гострі коси залізні у нас!

Ми не підем з кровавого бою:

Наші друзі по тюрмах гниють,

Наші друзі в Сибіру конають, -

Ми назад їм проложимо путь.

Ми не кинем боротись за волю:

Наші браття упали в борні,

Їхня кров ще гаряча на ранах,

Їхні рани горять ще в огні.

Ми не зложимо зброї своєї...

Дужі в нас і бажання, і гнів,

Ми здобудемо землю і волю

І загоїмо рани віків.

Ми не підем з кровавого бою:

Наше військо сміється, б'ючись,

Наше військо в боях бенкетує

І від куль умира, сміючись!...

МОЇЙ МАТЕРІ

Приснилося, що я вернувсь додому.

Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,

Сміються в сонці золотому

Річки, і села, і поля.

Ось-ось прийду до хатоньки моєї,

Де мати жде мене й не жде,

Я скрикну "Матінко!" до неї,

Вона на груди упаде.

І будуть литись теплих сліз потоки

І в них бринітимуть слова:

"Я ждала, ждала цілі роки

І в'яла, сохла, як трава..."

Іду зеленою межею,

Кругом хвилюються жита,

І в'ється щастя над душею –

І на плечі нема хреста...

Прокинувсь в морі раювання

І все збагнув, і похолов...

Іду дорогою вигнання,

І по сліду моєму – кров.

2.V.1926

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua