Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Золотий трикутник


10
Рейтинг
10


Голосів "за"
10

Голосів "проти"
0

Учора минув рік, як не стало Миколи Мірошниченка – чудового поета-паліндроміста, філігранного перекладача з тюркських мов, літературознавця, критика, теоретика професійного перекладу...

Золотий трикутник
Власне, це й не спогади, а спроба обґрунтувати принаймні майже столітню перманентну спадкоємність у нелегкій перекладацькій штуці, що має місце в Україні. Мистецтво українського перекладу з її міцним теоретичним підґрунтям, як відомо, започатковано так званими неокласиками – Зеровим, Рильським, іншими поетами-перекладачами в перші буремні роки минулого століття. Особливо неоціненний внесок у перекладацьке мистецтво вніс геніальний поет-перекладач Микола Зеров, 120-річчя з дня народження якого ми днями відзначали. Оте потужне явище в українській ренесансній культурі було з непідробним ентузіазмом підхоплене Григорієм Кочуром, Миколою Лукашем. Естафету встигли перейняти й молодші – Андрій Содомора, Анатоль Перепадя, Микола Мірошниченко... Ось про останнього і піде далі мова, Адже, як на мене, Микола Мірошниченко насмілився наодинці підняти завісу над досі невідомою для масового українського читача існуючою багатовіковою поезією тюркського Сходу, чим і привернув особливу увагу. На підтвердження моєї думки наведу слова вельми талановитого Миколиного учня і нашого земляка – Василя Старуна, який нещодавно зауважив, що Мірошниченко – це "зв'язковий між Сходом і Заходом". Та перш ніж розпочати серйозну розмову про ті обставини й причини, що зумовили Миколу Мірошниченка із цілком зросійщеного глухого куточка Слобожанщини стати отим бажаним "зв'язковим", дозволю собі завважити, чому я взявся за це, а не хтось там інший. Тут усе начебто просто: Микола Мірошниченко – це не тільки мій знаменитий земляк, а й щирий друг, отже, я вважав за честь і обов'язок поділитися з вами своїми суб'єктивними думками про цю вельми неординарну особистість. Натомість є в цьому і якась особлива цікавинка, яку збагнути вельми важко, адже тут, на мій погляд, прозирає якесь Боже провидіння. До чого я веду – спитаєте. А ось до чого: у світі багато чого, здавалося б, настільки загадкового й несподіваного, що передбачити події на якусь віддалену перспективу – марна справа. Так і в наших з Миколою взаєминах. Скажімо, хіба я сподівався, що колись там через багато років познайомлюся з Миколою Мірошниченком, а також зацікавлюся його багатогранною творчістю? Такого в думках навіть ніколи не було. А от доля розпорядилася інакше...

Ще в шістдесяті роки минулого століття я вперше почув від свого наставника в житті і старобільського поета Івана Савича про Григорія Кочура. Із Григорієм Порфировичем – тоді вже знаним поетом, критиком, перекладачем, а невдовзі і визначним теоретиком літературного перекладу – Савич перебував у одному із сталінських концтаборів. І саме там Г. Кочур буквально втягнув його у вир літературного ремесла, з якого той, на щастя, так і не виборсався, видавши кілька книжок своїх оригінальних поезій, а також рідкісний томик спогадів про поневіряння в совєтському концтаборі, що ввійшли в українську літературну скарбничку. До війни мій наставник (його справжнє прізвище Лук'яненко, а родом він із Чернігівщини) навчався в Київському університеті імені Тараса Шевченка на філфаці разом із майбутнім талановитим і незрівнянним шевченкознавцем Юрієм Івакіним, з яким близько приятелював і навіть був не на жарт закоханий у його майбутню дружину (він мені сам зізнавався в цьому, а син Юрія Івакіна Гліб охоче підтвердив, з яким я заприятелював уже в 70-ті). До слова, Іван Савич захоплювався, як і більшість на курсі, віршуванням, вважаючи його не вартою уваги юнацькою забавою. Проте став не тільки професійним філологом, а й гарним поетом...

Про Миколу Лукаша, як про справді унікального знавця бозна-скількох іноземних мов, перекладача та поета, я почув дещо пізніше, коли вже навчався в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Тоді ж мені і подарував Володимир Ричка (віднині це знаний історик, професор, доктор історичних наук) – мій однокурсник і близький приятель – на якийсь черговий день народження в зеленій обкладинці чудовий томик Джованні Бокаччо під назвою "Декамерон" у перекладі неперевершеного майстра Миколи Лукаша та з чудовою передмовою Григорія Кочура. Боже, що тоді зі мною коїлося!... Складалося таке враження, що цей твір я читав уперше, хоч мені ще до цього вдалося прочитати "Декамерона" російською, одначе він вивітрився з моєї голови майже одразу... Читаючи українською, я мимовіль занурився так у той далекий від нас середньовічний світ і часопростір, що наче й не виходив звідти, а моє єство ніби розчинилося в ньому. Щоб так зачаровувати читача, треба мати неабиякий талант передавати дух доби, а головне, чим жили й дихали ніби живі – ось же вони! – середньовічні літературні герої Бокаччо. На таке далеко не кожен перекладач здатен. А Микола Лукаш зміг!... Спочатку обезсмертив для мільйонів україномовних читачів геніального італійця Джованні Бокаччо, а заодне, звісна річ, і себе. Ви спитаєте мене, мовляв, як міг Микола Лукаш досягти такого вражаючого ефекту? Охоче вам відповім, бо тут немає якоїсь там таємниці. Він працював буквально із кожним словом, з нечуваною впертістю й старанністю дошукуючи вже давно призабуті відповідники, що існували, приміром, у нашій старій мові чотирнадцятого-вісімнадцятого століть. А для цього треба мати не тільки хист, а ще й вельми залізну витримку, на яку далеко не кожен зважає. Бо ми звикли цінувати час здебільшого з кон'юктурних міркувань, тобто завжди поспішаємо з перекладом, який і донині в нас не цінується в грошовому еквіваленті, тож беремо кількістю, а не якістю.

В такому ж вимірі часу й духу середньовічної доби він здійснив чудовий переклад епохального роману "Дон Кіхот" Сервантеса, хоч і не зміг, на жаль, довершити свою по-справжньому титанічну перекладацьку штуку, бо раптом не стало Майстра – перенісся в інші світи. Тож останні розділи безсмертного роману доопрацьовував Анатоль Перепадя...

Як і Микола Мірошниченко я родом з Луганщини, де тече вже не одне тисячоліття річечка Айдар і де простирається розрізаний навпіл крейдяними "горами", що підпирають правий берег річки, Старобільський край, оспіваний у новелах та оповіданнях прекрасним прозаїком дев'ятнадцятого сторіччя Всеволодом Гаршиним. За якихось сімнадцять кілометрів від мене народилися віднині вже знані на весь світ Іван і Надійка Світличні. А зовсім неподалік, на розлогій біловодській землі, де ще розводять, на диво, й донині породистих коней, що звикли споконвіку залюбки нестися табунцями над сивою ковилою та полином, як половецькі стріли, ледь торкаючись своїми копитами, ще ніким незайманим цілинним острівцем стародавнього Половецького Степу, явив себе світу й Микола Мірошниченко – давно знаний чудовий поет і неперевершений Майстер паліндрому, який відродив цей складний і рідкісний поетичний стиль, наповнивши його ще й глибинним змістом. Але не менш відомий Микола Миколайович своїми перекладацькими (й ще не зовсім оціненними невдячними сучасниками-фахівцями) штуками з тюркських мов – кримськотатарської, азербайджанської та турецької. В такий спосіб він познайомив українського читача з досі незнаним чудовим і загадковим світом тюркської поезії, залучивши до перекладу й низку інших українських поетів-перекладачів...

З Миколою Мірошниченком, поезія якого мені вже була трохи відома ще з початку сімдесятих років минулого століття, я особисто познайомився порівняно недавно – десь у дев'яності роки. Про нього, зокрема як талановитого й вельми самобутнього модерного поета багато чув також від інших майстрів поетичного слова та прози. Так, вельми високої думки про його незвичну поезію тоді вже були мої приятелі Олександр Сопронюк, Петро Галич, Віктор Шакула, Василь Герасим'юк, Валерій Ляхевич. Останній мене ж і познайомив з ним. Натомість значно раніше передувало цій події дещо інше – досі для мене загадкове й магічне.

В нашому селі десь із середини п'ятдесятих років минулого століття жили Павленки, які мали трьох синів, серед яких середульший – Юрко – працював директором школи, Він на два роки від мене молодший. Я з ним навіть деякий час приятелював, допоки наші з ним шляхи розійшлися – він виїхав із села назавжди, оскільки над ним почали нависати вже густі й чорні хмари, себто його ледве не почали звинувачувати в "українському буржуазному націоналізмові" за його безкомпромісну патріотичну позицію. А я зовсім несподівано для себе в двадцять сім літ подався на навчання до Києва, бо також на мене накинули своє криве око місцеві партійні бонзи за вельми гострий язик. Отож опинившись у Києві, я поступово збагатився новими друзями, серед яких опинився і Микола Мірошниченко. На превеликий жаль, улітку 2009 року його не стало...

Зазвичай Миколу я вважав за невиправного оптиміста-ідеаліста, хоча насправді він був не таким, бо сприймав світ по-філософськи, тобто яким він є і має бути в природі, адже чудово розумів, що чисто ідеального світу нема. Усвідомлював він і те, що всьому має бути початок і кінець. А от коли той кінець – це вже кому як повезе. На підтвердження цих слів є в нього маленький вірш, написаний ним за рік до трагічного кінця:

Йдеш, як то кажуть, у світ широкий -

і раптом дається знати,

що кроки твої – то крокви

підземної хати...

А хода несе тебе, хода несе,

і не маєш нічого, – хіба що втому.

Мабуть, буде в тебе все

аж тоді, коли буде по всьому.


А втім, він до останнього свого подиху працював над майбутніми книжками, маючи тверду надію на одужання й не вірив у власний швидкоплинний лет у Вічність...

Ми часто зустрічалися з Миколою на вулиці Петропавлівській, де він мав невеличку, але затишну квартирку і яка була вщерть заповнена книжками – тисячами томів переважно з поезії. Тут він напружено трудився, усамітнившись від навколишнього світу, а мешкав із дружиною в іншій квартирі. Там у нього без зайвих свідків ми вели жваві дискусії, здебільше торкаючись питань минулого. Зачіпали й питання поезії, критики, перекладу. Так, поступово із цих розмов я й довідався зокрема про тісний творчий і особистий життєвий взаємозв'язок Миколи зі своїми дорогими йому вчителями – Сармою-Соколовським, Кочуром та Лукашем.

А ще завдячуючи саме Миколі Миколайовичу я згодом познайомився з талановитими кримськотатарськими поетами Юнусом Кандимом, Шер'яном Алі, азербайджанським поетом Абдулою Аббасом, українським ученим-сходознавцем Фархадом Туранли, багатьма іншими знаменитостями і навіть з послами Азербайджану та Туреччини...

Колись на Пушкінській за кавою (й до кави там було! – чого ж його ото приховувати?) завели розмову про навчання. Тут і випливло несподівано на поверхню прізвище мого земляка і давнього приятеля – Юрка, яке він ніби випадково згадав у розмові. Перепитавши його, чи не той це бува Юрко Павленко, який у нас працював директором, Микола, якось лукаво посміхнувшись, повідав, що навчався з ним на одному курсі в Луганському педінституті імені Т. Шевченка і навіть у студентські роки близько приятелював, та й донині, мовляв, підтримує з ним дружні зв'язки, щоправда, по телефону. Ось так несподівано для нас обох з'явилася додаткова ниточка, яка нас лише міцніше пов'язала.

Не менш цікава сторінка з бакинського життя Миколи Мірошниченка, про яке він мені неодноразово розповідав, і кожного разу з тих оповідок щось випливало нове й досі невідоме для мене. Зокрема саме через це я дізнався про дружбу Миколи з правозахисником-політв'язнем Валерієм Марченком – онуком мого університетського професора Михайла Івановича Марченка, і завдяки цій обставині я згодом упорядкував останню монографію професора, що пролежала понад тридцять років у шухляді (ще одна життєва історія, хоч і вельми сумна, яка ще чекає свого часу, щоб про неї довідався світ). Коли Валерія заарештували, діда одразу ж "попросили" піти з університету, а вже підготовлену до друку монографію, присвячену героїчній боротьбі Русі з кочовиками домонгольської доби, просто "зарубали"...

Та продовжимо розмову про Миколу Мірошниченка як перекладача, яким він став не стільки за примхами долі, а цілком закономірно, оскільки завжди цікавився, наскільки мені відомо з його слів, східною поезією, особливо тюркською. Потрібен був лише поштовх до цього. Часто жартуючи, повторював мені, мовляв, ми ж із тобою кипчаки, натякаючи на ймовірне половецьке походження. Особливо став на цьому наголошувати, коли я йому розповів про свої археологічні дослідження на власному обійсті пам'ятки неоліту, салтівського поселення IX ст та його поховань. Справа в тому, що я натрапив на сліди цих знахідок цілком закономірно, адже в нашому краї вже були відомі подібні пам'ятки. Так, коли працював у селі Юрко Павленко, бачив у нього в шкільному музеї кілька неолітичних речей з каменю. До того ж я чітко зафіксував салтівські житла, де виразно простежувався як слов'янський, так і кочівницький елемент, що, в свою чергу, свідчило про змішаний характер населення в ту далеку епоху. Про подібний характер населення в археологічній літературі вже існує безліч незаперечних свідчень.

Але якщо без жартів та наукових кульбітів, то Микола Миколайович змушений був тоді шукати вихід з глухого кута, куди його завела тоталітарно-комуністична влада, яка жорстоко карала будь-кого за волелюбність та непокору. Миколі, приміром, багато років поспіль не дозволяли видавати свої поезії. Це й стало отим поштовхом до перекладацтва. Тож переклад якраз і став отим єдиним рятівним джерельцем для поета, що живило його й надихало.

Переїхавши до Києва, Микола Миколайович незабаром познайомився з Миколою Лукашем та Григорієм Кочуром – вже тодішніми корифеями перекладу і продовжувачами новаторського перекладацького мистецтва. Він часто спілкувався в Ірпені з Григорієм Порфировичем, який оселився після совєтського концтабору із сім'єю в цьому затишному містечку. Там же допоміг Миколі і з тимчасовим житлом. Ясна річ, що це саме він порадив поетові зайнятися перекладом з тюркських мов. Згодом завдяки добрим людям з письменницького кола (здається, Борис Олійник – тодішній секретар парткому Спілки, допоміг) Миколі пощастило без зайвих зволікань отримати дозвіл на стажування в Баку, що врятувало його від імовірних гонінь з боку безжальної совєтської тоталітарної влади. Там за два роки він вивчив азербайджанську мову, а через деякий час оволодів і кримськотатарською. Вже дещо пізніше побував у Туреччині, вдосконалюючи в Стамбульському університеті свою майстерність володіння турецькою та старотурецькою мовами. Пригадується, як на якійсь із літературних презентацій тодішній Надзвичайний і Повноважий посол Турецької Республіки в Україні по-доброму позаздрив Миколі, позаяк той на відміну від нього знав ще й старотурецьку.

Отож Микола Миколайович ґрунтовно підготувався до перекладацької роботи. Невдовзі він візьметься до перекладу кримськотатарської поезії, яка має свою давню історію. Мине якийсь період, коли разом з Юнусом Кандимом вони як упорядники підготують унікальну антологію поезій білінгвою, що охоплює значний період розвитку кримськотатарської поезії на півострові, яку дав маленький мужній народ, проте надзвичайно талановитий. Згодом вони підготують ще й антологію прози, що мала також неабиякий розголос у нашому українському суспільстві. Тут, як і в першій антології, трапляються власні Миколині переклади ще й прозових творів.

Паралельно Микола Мірошниченко напружено працює над антологією-двотомником азербайджанської поезії, залучивши низку перекладачів та використовуючи вже відомі переклади українських класиків. Віднині і ця Миколина титанічна праця побачила світ, знайшовши свого українського читача. Окремою книжкою вийшли переклади поезій з різних мов під назвою "Брама Сходу". А зовсім нещодавно побачила світ ще одна книжка поезій, яку Миколі вже не судилося потримати в руках. На жаль, за життя Миколи не вийшли старотурецькі й турецькі поезії окремою книжкою, які лише частково друкувалися в окремих літературно-художніх періодичних виданнях. Тож вони ще чекають на свій час...

А тепер поміркуємо хоча б трішечки над тим, у чому ж полягає унікальність підходу Миколи Миколайовича до перекладу з тюркських мов, і що він перейняв такого від своїх великих попередників та вчителів, зокрема від Миколи Лукаша і Григорія Кочура (а може в дечому й перевершив їх), яка надає нам щасливу нагоду вважати його істинним мистцем у нелегкій перекладацькій праці. По-перше, він ні на йоту не відступав від тої чи іншої строгої форми вірша, якими володіли тюркські поети в різні часи своєї творчості, по-друге, намагався передати дух доби, в яку жив і творив той чи інший поет. Це Миколі Мірошниченку також вдалося! І навіть набагато більше – постійно і творчо експериментуючи, Микола Миколайович поступово й ненав'язливо "вживив" в українську поезію різні поетичні й, здавалося б, вельми складні та незвичні для українського читача форми – рубаї, газель, пантун, мураба, до недавнього часу притаманні лише для тюркської поезії, які віднині охоче використовуються окремими талановитими українськими поетами. Згадуючи про Миколу на сторінках журналу "Березіль" (N9-10/2009), інший талановитий поет і земляк Василь Старун справедливо підкреслює: "У своїй творчості поет і перекладач Микола Мірошниченко поєднував, здавалося б, непоєднуване – злютовував реалізм і модерн у такий сплав, що годі вичленити ці два компоненти. Якщо залишити одне крило без другого – не буде лету в позасвіти".

І як поет Микола Мірошниченко – від Бога. На підтвердження моїх слів наведу думку того ж Василя Старуна, висловлену у спогадах про Поета і який вважає його своїм Учителем: "Окрема, посутня, сторінка творчості М. Мірошниченка – паліндромна, раколітеральна. Після Івана Величковського він чи не вперше підняв український паліндром на захмарну височінь. Цим самим довів: українська мова – одна з найрозвиненіших мов світу... Без лапок і дужок, без умовностей, заперечень, – він геній паліндрома. Його паліндромний вірш має критичний філософський заряд"...

Отже, зовсім природно щаслива доля звела Миколу Мірошниченка з Григорієм Кочуром та Миколою Лукашем, утворивши ідеальний "золотий трикутник" із волі Божої... Талановиті поети, геніальні перекладачі і водночас без перебільшення ці три знакові постаті в українській культурі навічно вписали свої імена як в історію української літератури, так і світову...

Віднині одразу за парканом затишної ірпінської садиби Кочурів щовесни буяє веселим пишним цвітом, а влітку рясніє соковитими плодами розлога айва, посаджена колись Миколою Мірошниченком, якій не знайшлося було місця в незвичайному саду Григорія Порфировича (хто там тільки не саджав свої деревця із талановитих!...), що став вельми затісний, тож Кочур надихнув Миколу посадити за парканом, мовляв, нехай деревце тішить перехожих, ніби зайве й наперед натякаючи нам, що це було аж ніяк не випадково...

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua