Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

День моєї Рідної Мови

Східний Погляд | 21.02.2010 18:13

10
Рейтинг
10


Голосів "за"
15

Голосів "проти"
5

І що тут робити? І в моїй пам'яті виринає твір старшокласниці з Полтавщини "Україно, любов моя!", який отримав друге місце в обласному конкурсі робіт старшокласників до Дня рідної мови (публікація: Г-та "Народна" N25, 27 червня 2009 р.), де є пряма відповідь – любити!

За рішенням ЮНЕСКО з 2000 року світова спільнота 21-го лютого відзначає Міжнародний день рідної мови. Це свято ще називають "святом з кривавими сльозами на очах". Цього дня у 1952 році в Бангладеш була жорстоко придушена демонстрація корінного населення, яке боролося за право мати свою мову, за право спілкуватися рідною мовою.

Демонстрантів розстріляли, розстріляли тільки за те, що вони хотіли на своїй рідній землі говорити своєю рідною мовою.

У нашій країні, у третьому тисячолітті, на 19-у році її незалежності при задекларованій українській мові як державній, можуть безкарно звільнити з роботи тільки за те, що працівники розмовляють своєю Рідною Українською Мовою!

І що тут робити? І в моїй пам'яті виринає твір старшокласниці з Полтавщини Валерії Вродливець "Україно, любов моя!", який отримав друге місце в обласному конкурсі робіт старшокласників до Дня рідної мови (публікація: Г-та "Народна" N25, 27 червня 2009 р.), де є пряма відповідь – любити! Любити Україну, любити Українську Мову, любити свій народ, не дивлячись ні на що!

Валерія Вродливець. Україно, любов моя!

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

Тарас Шевченко

Вечір... Блукаю засніженими вулицями свого містечка. Печально і тривожно на серці, бо я вибігла з дому, де плакала найрідніша в світі людина – мама. Сьогодні її звільнено з роботи, бо, бачте, в країні криза. Тато ніжно пригортає її і шепоче ніжні слова про те, що він її любить, що якось можна "викрутитись", що найголовніше – це те, що в сім'ї всі живі та здорові.

Позаду лишився дім, двір. Сльози біжать по моїх замерзлих щоках, їх ніхто не бачить, а вітер-пустун кидає снігом в обличчя. Самотньою почуваюся в цьому світі, на цій темній вулиці, якою бреду в нікуди і думаю: "На що перетворюється моя вільна незалежна Україна? Чому вона не любить людей, які живуть для її ж блага, і які віддали життя за неї?".

Вітер виє вовком. Попереду темні вулиці моєї маленької батьківщини – Шишаків. Думки випереджують одна одну. Усе своє життя (16 років) я пишалася тим, що живу в Україні, що тут мої корені, що на цій землі жили горді предки, що на ній народився славний син українського народу – Тарас Шевченко. Страждаючи все життя сам, боляче відчуваючи страждання свого народу, він мріяв про світле і радісне майбутнє України, її волю.

Іду... А сніг рипить під ногами: віль-ний, віль-ний, віль-ний... Та чи є на землі воля таким маленьким людям, як моя мама, тато? Я вже доросла і розумію, що сьогодні вона залежить від багатьох чинників: роботодавця, освіти, медицини, взаємин між людьми, політики держави, заможних "сучасних панів".

Іду... А сніг замітає сліди перехожих. Не можу заспокоїтися, бо душа рветься, як пташка в клітці, і хочеться крикнути в темноту: "Я – українка. Я живу на квітучій землі, яку звуть Україною. Руки геть від неї!". Знаю одне, що не слід чекати, поки "німець" чи американець, чи "москаль" нашу історію нам розкаже. Нехай на повний голос звучить українська мова на "нашій, не чужій землі".

Спускаюсь схилами Шишаків. А там, за нашим столітнім лісом, бачу покинуте село Лейкове. Його називають "мертвим". Сльози навертаються на очі, бо таких покинутих сіл в Україні сотні, в яких сади повсихали, погнили і повалились хати, стави бур'яном поросли. Та й села, які ще залишилися, якісь убогі, а люди, які в них живуть, змучені працею, яка мізерно оплачується.

...Вечір. Вітер стихає. Темна вулиця закінчується. Я виходжу на свою рідну з дитинства відому стежину, освітлену одиноким нічним ліхтарем. І мене наче пронизує струмом. У мозку стукає думка, що все-таки, незважаючи на всілякі негаразди, я щаслива від того, що живу в Україні, що я – патріотка, бо люблю її всім серцем, що не тільки "пихаті багатії" визначають обличчя нації, а й такий трудовий народ, як мої тато і мама. Я стану на ноги, а зі мною тисячі таких, як я. Ми розбудимо людські почуття, піднімемо національну свідомість, як це робив своєю творчістю і своїм життям великий Кобзар:

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua