Пошук на сайті:
Знайти



Народні блоги

Додати стрічку статей сайту до свого iGoogle
Останні публікації

Іспит на соціальну зрілість

jurko | 10.05.2009 23:26

-1
Рейтинг
-1


Голосів "за"
5

Голосів "проти"
6

Сьогодні відродження національних традицій, виховання молоді в дусі любові до рідного краю, активного патріотизму є надзвичайно важливим. Дуже добре, що в різних місцевостях України знаходяться небайдужі люди, здатні здійснювати це творчо і цікаво. Тому пропоную Вашій увазі отриманий мною сьогодні матеріал Миколи Павлюченка з Дніпропетровщини.

22 квітня – у середу першого поминального тижня після Пасхи Господньої, керуючись власними побажаннями та виконуючи Указ Президента України про проведення щорічних екологічних заходів під час третього тижня квітня, керівництво Зеленодольської ЗОШ N2 разом із представниками батьківського комітету школи здійснили екскурсійну подорож теренами Апостолівського району для випускників 11-х класів. З самого початку, усім подорожуючим було відомо, що за рішенням ініціативної групи учнів кінцевим і головним пунктом подорожі стане старе покинуте кладовище села Грушівки, де силами екологічного десанту треба буде здійснити прибирання східної частини кладовища, історія виникнення якого сягає козацької доби. Тому довгоочікувана подорож стала для учнів не стільки доповненням до пройденого матеріалу, скільки перетворилось у складання іспиту на соціальну зрілість. Складали учні свій перший іспит у дорослому житті разом із своїми вчителями та батьками. І треба зразу сказати, що склали цей іспит гідно! Про подорож докладніше...

Першою зупинкою подорожі став Токівський водоспад. Від зустрічі з цим степовим чудом перші враження назавжди перевершили всі очікувані сподівання. Дивлячись подовгу на бурхливу воду спадаючу гранітними брилами, милуючись нескінченною веселкою, мимоволі подумки переносишся в ті часи, коли у цих місцинах уперше з'явилися кочові племена. Почута легенда про кіммерійську царівну Тамірис, її чарівне намисто, що стало даниною водній стихії, а також скіфські кургани на горизонті наочно підтверджували давнішнє існування людства на наших теренах.

Друга місцева назва водоспаду – Водоспад Калнишевського. Саме кошовий отаман Петро Калнишевський першим почав заселяти землі навколо Дніпра, що нижче порогів. Багато переселенців, почувши про вільні землі, прибули в наш край із Чернігівщини, Київщини, Полтавщини та іншої місцевості. Люди, оселившись на цих землях, перетворили випалений сонцем степ на родючі лани і сади. Ще сьогодні, в наших селах можна почути стародавню приказку: "Як був кошовим Лантух – не було що сипати в лантух, а як став кошовим Калниш, то з'явились паляниця, корж і книш". Старожили розповідають, що на території нинішнього Червоного Току у Петра Калнишевського був маєток, поряд з яким було викопано глибокого колодязя із найсмачнішою в околиці водою, і про те що біля колодязя зупинялися ночувати чумаки, прямуючи з Криму до Чигирина та Києва. У нинішньому Михайло-Заводському був ще один козацький зимівник, де розводили породистих коней, таких, що високо цінувалися самими козаками та за кордоном. Поблизу Мар̒янського є урочище яке теж має назву Урочища Калнишевського. Хоча ці назви не відображено на географічній мапі країни, народна пам'ять свято зберігає ім'я славного кошового отамана Запорозької Січі.

Свідомому громадянину стає зрозуміло, що російська імператриця Катерина II під час свого правління побоювалась не стільки військової потужності запорозького війська, скільки можливого розповсюдження імперією нових форм політичного правління, започаткованих запорозькими козаками, їх подальшого неминучого економічного розквіту та можливих народних бунтів в межах великої імперії з вимогами отримання тих же прав і свобод, що мали на той час запорозькі козаки та населення на їх землях. Будемо сподіватися на те, що сьогоднішня молодь, коли отримає державні посади, буде встановлювати пам'ятники Петру Калнишевському, а не Катерині II, з власного наказу якої була зруйнована козацька вольниця і довічно ув'язнено останнього кошового отамана Запорозької Січі.

Наступною зупинкою подорожі для нас став Мальовничий Каньйон тієї ж річки Кам'янка, що має територіальну приналежність до Токівської сільської ради. Милуючись цією красою, треба щиро дякувати матінці-природі за її ландшафтні космогонічні витвори та дивовижного поєднання гранітних брил із живою барвистості степового різнотрав'я. Також треба щиро дякувати місцевим мешканцям за додержання цієї краси у відмінній чистоті. Саме завдяки ініціативі місцевих вчителів і школярів не одного покоління, їх наполегливій 15-річній науковій праці з дослідження, захисту та збереження рідкісної флори і фауни нашого краю, яка проводилась за наукової підтримки вчених Дніпропетровського відділення Малої академії наук, вдалося спочатку своєчасно призупинити розбудову нового кар'єра по видобутку граніту, а потім усім миром добитись винесення узаконеного рішення про надання Кам'янському прибережно-річковому комплексу статусу ландшафтного заказника загальнодержавного значення з відведенням під охорону понад 2600 гектарів. Саме цим простим громадянам повинні завдячувати наступні покоління людства і сама матінка – природа. Будемо, знову-таки, сподіватись, що наступні покоління політиків перестануть так безсоромно нагороджувати один одного, а звернуть, нарешті, увагу на маловідомих героїв з простого народу, у яких в свій час вистачило розуму, совісті та мужності відвоювати у системи право на збереження первозданної краси рідної землі.

Третьою зупинкою нашої подорожі стало село Усть-Кам'янка. Привело нас сюди бажання на власні очі побачити архітектурне минуле українського народу, а саме – 160-річну хату-мазанку під справжньою очеретяною стріхою. Такого приголомшливого почуття захвату від побаченого витвору зодчих у нас не спостерігалася за всю довготривалу подорож. Враження від внутрішнього огляду, немовби "лялькової хатинки", було таким, неначе кожен входив не в одчинені двері української хати, а особисто занурювався в казку, полюблену в далекому дитинстві.

Усть-Камянка подарувала нам можливість спілкування з живою легендою краю – одним із перших козаків сьогодення, хорунжим Війська Запорозького та незмінним головою місцевої організації Української Народної Партії Дмитром Олексійовичем Подольським. Його нескінченні розповіді про звичаї та культуру наших предків, перекази місцевих легенд стали для учнів справжнім зануренням в історію Вітчизни. Саме завдячуючи почуттю власної гідності, принциповості, безграничній любові та відданості рідній історії і культурі, а також природній кипучій енергії цієї людини, ще за часів проголошення незалежності України, у нашому районі почалося відродження українського козацтва. Для нас зостається незрозумілим, чому новоспечені генерали та отамани місцевого козацтва до сьогоднішнього дня не поцікавились у шанованої в краї людини, його баченням шляхів подальшого розвитку місцевого козацтва, його точкою зору в питаннях патріотичного виховання молоді та принциповим ставленням до неодмінної підтримки козаками саме Помісної Української Православної Церкви. Видно правду кажуть в народі: "Багато званих, та мало обраних"! На наше щастя в районі ще є достатньо ентузіастів-аматорів, чия завзятість у відроджені національної культури слугує прикладом для інших і є достатня кількість молоді, що здатна у подальшому відстоювати ідеали власного народу та спрямовано довершити формування довгоочікуваної національної ідеї. Перед нашим від'їздом ми вдивляючись в глибокі блакитні очі діда Дмитра і вбачали в них непохитну впевненість вже старої людини в неминуче щасливе майбутнє нашої держави і цю надію подарували йому ми. Саме з дідом Дмитром у підлітків зостануться назавжди спогади про першу в житті справжню козацьку шаблю, яку довірливо дав подержати. Від нього ми забрали з собою місцеві перекази про побудову гетьманом Петром Сагайдачним на Тихому Уступі козацьких чайок, про здійснення козаками безстрашних морських походів та про природну мужність наших прадідів, яка неодмінно живе в кожному з нас.

Останнім і найголовнішим об'єктом нашої подорожі стало старе покинуте кладовище неіснуючого сьогодні на географічній мапі села Грушівки. Територіально уціліла частина колишньої Грушівки входить до села Ленінського. І багато хто із сьогоднішніх мешканців Ленінського пишаються величавою назвою села, бо їм багатьом, за короткий вік одного людського життя, поталанило не постраждати від комуністичного лиха. А тим, кому довелось в повній мірі відчути владний кулак радянської влади за часів шаленого вихору революції, під час насильного впровадження колективізації, винести усі жахи спрямованих голодоморів, гідно перенести обтяжливі випробування другої світової війни – майже всі вони вже спочили на погості. Нам же, тим "хто сам не сьорбав солоного", немає чого "ламати списи", сперечаючись один з одним про доречність рішень попередньої імперії. Але в кожного з нас є святий обов'язок перед власним сумлінням, щоб заглянути правді у вічі, зробити для самих себе відповідні висновки стосовно історії свого народу і головне постійно поминати безвинно загублені душі наших предків. З цими невеселими роздумами багато хто із дорослих представників нашого екологічного десанту підходив до східної частини колишнього Грушівського кладовища, колишньої Грушівки. Що стосується учнів, вони на власне щастя не "перевантажували" свої голови гіркими роздумами про лихоліття, а по-молодому, завзято, відразу почали прибирати від різноманітного сміття давно покинуті могили. Всі вони, як один, сумлінно збирали сміття в мішки і зносили його у відведене місце, одночасно використовуючи можливість вивчати історію краю за надписами, що збереглися на могильних плитах та кам'яних хрестах. Разом з ними, подаючи особистий приклад, працювали вчителі та батьки. До тієї душевної атмосфери, що панувала серед працюючих, процесу додавала строгості і важливості присутність православного священика отця Степана, настоятеля храму Святого Василя Великого Української Православної Церкви Київського Патріархату, який був присутнім серед нас за велінням серця і виконуючи свій священицький обов'язок. Окремо треба висловити слова вдячності Миколі Лукашову, який прибув цього дня із Дніпропетровська для надання зазначеному заходу організаційної підтримки та особистої участі в цій богоугодній справі. Коли Микола здійняв над східною частиною Грушівського кладовища державний прапор України, всі зрозуміли, що з нашою екологічною акцією не все так просто і що наші старання набирають державної ваги. Воно і не дивно, бо наступним етапом привернення уваги громадськості до подальшого існування стародавнього Грушівського кладовища стане візит розширених делегацій громадських та партійних організацій багатьох областей України. Головною метою приїзду яких стане подальша побудова на зазначеному місці кладовища Козацької Каплиці. Рішення про створення в нашому районі місця духовного поклоніння було прийнято активом учнів Зеленодольської ЗОШ N2. Саме вони сьогодні за особистим бажанням приїхали до покинутого кладовища, привезли з собою друзів, вчителів та батьків і разом здійснили прибирання на могилах, організували проведення поминальної панахиду по вшануванню загиблих і померлих. Таким чином учні говорять нам, дорослим, про соціальну відповідальність у питаннях відновлення історичної справедливості, пов'язаних з появою, існуванням та героїчною загибеллю українського козацтва. На нашу думку, забутий прах колишніх мешканців села Грушівка заслуговує на нашу подальшу повагу, вдячність та молитовне служіння. Бо саме грушівці за часів заснування Базавлуцької Січі складали те саме братерське козацтво і в багатьох поколіннях мешканців цього села були безпосередніми учасниками всіх військових походів українського козацтва. З історією існування Базавлуцької Січі (1593 -1652 р. р.) пов'язані імена таких славетних гетьманів, як Петро Сагайдачний, Марко Жмайло, Іван Сулима, Петро Дорошенко. За даними останніх історичних досліджень, саме з наших теренів Богдан Хмельницький у 1648 році розпочав Визвольну війну українського народу. І кому, як не нам, мешканцям цього славетного району, першими підтримати ініціативу нашої молоді, забувши на час побудови Козацької Каплиці про свої політичні розбіжності, а своїми злагодженими діями показати всім, що ми – діти одного незламного роду. Сьогодні висловлюємо подяку за особисті внески для проведення зазначеної акції Максиму Миколайовичу Сидоренку – члену виконкому Всеукраїнської громадської організації "Наша Україна", Олегу Михайловичу Мироненку – координатору Громадського Активу Дніпропетровська, Михайлу Басію, Володимиру Бондарчуку, Майї Васильченко, Віктору Гаврику, Сергію Некрасову, Івану Мусі, Віктору Фандюшину. Загальна кількість учасників заходу перевищила 50 чоловік.

М. Павлюченко.

Коментарі









© 2007 - 2020, Народна правда
© 2007, УРА-Інтернет – дизайн і програмування

Передрук матеріалів дозволяється тільки за умови посилання на "Народну правду" та зазначення автора. Використання фотоматеріалів із розділу "Фото" – тільки за згодою автора.
"Народна правда" не несе відповідальності за зміст матеріалів, опублікованих авторами.

Технічна підтримка: techsupport@pravda.com.ua