Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Про що не мав змоги розповісти історик Владислав Гриневич

Ігор Бурдяк | 4.11.2013 09:04

5
Рейтинг
5


Голосов "за"
7

Голосов "против"
2

Якою мала б бути модель історичної пам'яті другої світової війни?

Про що не мав змоги розповісти історик Владислав Гриневич
В п'ятницю на телеканалі "інтер" гості студії дебатували щодо історичної події, яку Україна буде відзначати в середу, 6 листопада. Згадували щоденник Довженка: "Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних. "Один генерал дививсь на них у бою і плакав", -розповідав мені Віктор..." Сперечалися щодо доцільності "за всяку ціну звільнити Київ до річниці жовтневої революції". Говорили про безглузді жертви. Ішлося про цифру від півмільйона до мільйона чоловік. Точно порахувати, кажуть, неможливо. Нібито Верховне голокомандування нерозважливо не прислухалося до пропозиції К. Рокосовського наступати на Київ не з півдня, а з півночі. Тому втрати були невиправдано величезні. Обурений таким "блюзнірством" комуніст Голуб хотів комусь "набить морду". Зрештою, прихильники бачення події версій радянської і "переписувачів історії" залишились на діаметрально протилежних позиціях. Як завжди зваженим і толерантним був перший президент Леонід Кравчук. Єдине, з чим, як на мене, важко погодитися – це його пропозиція щодо історичної пам'яті про другу світову війну в сучасній Україні.

Історик Гриневич каже, що у світі є така практика: модель пам'яті про війну формують інтелектуали, вчені. Кравчук зразу ж заперечив йому: "Ніякої моделі нав'язувати не потрібно. Поки є живі ветерани, нам потрібні їхні спогади. Вони й будуть пам'яттю про війну".

Ну, по-перше, живих ветеранів залишилося небагато. Та й із тих, котрі залишилися, далеко не всі можуть адекватно через сім десятків років згадати, як воно було насправді. Їм важко чи неможливо відрізнити власні спогади від пізніших інтерпретацій. Набагато більше є спогадів тих, які уже відійшли. Того ж Солженіцина, Копелєва, Довженка, зрештою, Брєжнєва ("Малая земля"). І спогади ці дуже різні. Одні вважають Сталіна чи Жукова великими полководцями, інші нікчемами. Одні із них щирі, інші ні. І ставлення до самої війни у її учасників дуже різне ("власовський рух" – це теж війна). А в Україні тим більше. Тому, безумовно, факти і спогади треба опрацювати, очистити від суб'єктивних нашарувань...

На жаль, Гриневичу так і не дали висловити свою точку зору.

Але його праця на цю тему є у загальному доступі.

Гриневич: Друга світова війна та (від) творення історичної пам'яті в сучасній Україні:

"Понад 60 років по тому, як закінчилася Друга світова війна, історична пам'ять про цей конфлікт залишається досить болючою. Кожна країна прийняла власні "офіційні" спогади та пам'ять. Демократичні суспільства загалом виявили неприйняття помпезного, грандіозного святкування 8 травня як "Дня визволення" – натомість вони вшановують пам'ять усіх жертв війни та засуджують війну як антигуманну подію. Це ставлення знаходить найочевидніше вираження в "Дні пам'яті", що його традиційно відзначають 11 листопада в Канаді та інших країнах Британської співдружності. Червона квітка, яку носять на верхньому одязі в цей день службовці та пересічні громадяни, стала символом пам'яті й суму за жертвами кількох воєн.

Більшість країн Центральної та Східної Європи також намагаються, з одного боку, відійти від традиції роздування героїзму та демонізування ворогів у минулих війнах та встановити загальну картину й розуміння Другої світової війни як величезної трагедії. З другого боку, під час цього процесу встановлення офіційної політики пам'яті стосовно останньої світової війни в низці країн, які належали до колишнього блоку "соціалістичної дружби", з'явилася тенденція вважати цей день визволення від нацистських окупантів військами Червоної Армії водночас "днем зміни одного тоталітарного режиму іншим".

У сучасній Росії перемогу над фашистами у "Великій Вітчизняній війні" 1941-1945 років розглядають як одне з найважливіших загальнонаціональних свят. Російська практика й традиція трактування 9 травня як Дня великої перемоги й наповнення його політичним та ідеологічним змістом відрізняється від підходу багатьох європейських націй. Насправді це можна вважати серйозною спробою російської держави здійснити політичну та ідеологічну реабілітацію Сталіна та сталінізму, а також відзначати російський націоналізм й пропагувати ідею потуги Росії як нації та держави.

Офіційну політику України щодо пам'яті про Другу світову війну можна загалом схарактеризувати як спробу об'єднати складники "старої" (радянської) та "нової" (західної) традиції в новій моделі. З одного боку, Україна інколи схиляється до надмірної ідеалізації попередньої війни та створення міфів шляхом конструювання нових символічних систем для опису "героїв" та "ворогів". З іншого – в офіційних оцінках війни з боку найвищого українського керівництва помітні антикомуністичні та антиімперіалістичні мотиви. У цьому плані українська модель історичної пам'яті для опису попередньої війни дуже нагадує моделі пам'яті, вироблені в низці посткомуністичних країн Європи.

До того ж, цілий процес встановлення офіційної політики України щодо пам'яті про Другу світову війну ускладнює низка інших чинників. Серед них – внаслідок конкретного впливу радянської пропаганди – різні переживання й різне сприйняття цієї війни активними її учасниками; надмірна політизація питання війни; активне використання цієї теми різними політиками для задоволення власних потреб. Одним із основних негативних чинників впливу на згаданий процес є неодноразові спроби офіційних осіб Росії накинути Україні її "власне" бачення історії Другої світової війни як одного "спільного й єдино прийнятного" тлумачення для України й Росії.

Немає сумніву в тому, що негативний вплив радянської пропаганди не зникне й зачепить кілька поколінь українців. В офіційній політиці колишнього СРСР щодо пам'яті про Другу світову війну "міф про Велику Вітчизняну війну" спирався на ідеологічні принципи, як-от морально-політичну єдність всієї радянської нації (людей чи народу), провідної ролі Компартії, єдність радянського суспільства, єдність провідної партії та народу, єдність фронту й тилу під час війни, палкий радянський патріотизм та масовий героїзм, дружбу всіх народів Радянського Союзу. Всі ці міфічні складники, на додачу до створення символічної системи "героїв" та "ворогів", було перенесено в нове українське суспільство. Коли в 1991 році було проголошено незалежність України, коли прагнення свободи й демократії було висловлено аж так сильно, постала гостра й нагальна потреба дистанціюватися від радянських історичних версій Другої світової війни. Потрібно було створити нову модель історичної пам'яті, яка могла би об'єднати українське суспільство. Зокрема, Президент України Віктор Ющенко активно пропагував ідею примирення між колишніми солдатами Радянської армії та вояками УПА на могилах жертв війни. Постав ще один важливий елемент політики пам'яті – практика вшанування всіх солдат, які боролися за визволення України від нацистського режиму, і тих, які чинили спротив режиму Сталіна. Зрештою, ми мали змогу спостерігати за недавніми спробами найвищого керівництва України створити багатоетичну версію історії України часів Другої світової війни. Найчіткішим виявом цієї спроби став заклик Віктора Ющенка вважати Голокост не лише трагедією євреїв, а катастрофою для всіх українців.
"

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua