Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
чужа перемога   ветерани   Макіавеллі   настанови   висновки

Анатолій Зінченко: Бєрі шінєль – іді домой!

jurko | 24.04.2010 23:51

0
Рейтинг
0


Голосов "за"
11

Голосов "против"
11

Щорічні бучні святкування в "незалежній" Україні "побєди" росіян у німецько-російській війні 1941-1945 років наводить на певні роздуми.

Анатолій Зінченко: Бєрі шінєль – іді домой!
Гомосовєтікуси України гарячково готуються до чергового вшанування ветеранів окупаційної російської армії. "До празніка Побєди осталось... дней!" – щасливо повідомляє остаточно здеукраїнщене телебачення. У зв'язку з цим варто нагадати, що вищезгадані люди не заслуговують на почесті від українців, бо є звичайнісінькими російськими воєнними колоністами, поселеними на нашій землі із завданням виконувати поліцейські функції щодо корінного народу.

Зрештою, спосіб закріплення за собою чужої території шляхом поселення на ній воєнних колоністів – один з улюблених способів багатьох загарб¬ників. Застосовували його ще древні семіти. Так, ассірійський цар Тіглатпаласар ІІІ-й (744 – 727 рр. до н.е.), проводячи політику переселень ветеранів ассірійської армії на землі підкорених народів, ставив собі за мету:

а) ліквідувати постійні вогни¬ща повстань у підкорених облас¬тях і створити собі там міцну опору в особі власних переселенців;

б) позбавити різноплемінні народи опори і єдності у боротьбі за свою незалежність.

Прадідусі та прабабусі нинішньої повії – демократії – громадяни грецького міста Афіни теж не цуралися подібної практики. Так, відрядивши п'ятсот воїнів-добровольців для захоплення острова Саламіна, афіняни постановили, що в разі успіху, ці воїни отримають на острові землю і будуть брати участь в управлінні островом. Такі воєнні поселенці (клерухи) утримувалися за рахунок місцево¬го населення; вони творили надійні форпости афінської рабовласницької держави у басейні Середземного моря, відіграючи своєрідну роль "стримуючої сили". Коли у 427 р. міста-держави острова Лесбос зробили спробу вийти з Афінського морського союзу, афіняни жорстоко придушили це повстання. А на Лесбос вислали клерухів, які здійснювали поліцейський контроль над островом. Лесбосці платили їм данину (по сучасному – пенсію).

Римляни, завойовуючи якусь країну, теж засновували у ній воєнні колонії з ветеранів-легіонерів, які були бастіонами римського впливу в багатьох районах античного світу і разом з постійними гарнізонами римських військ тримали у покорі місцеве завойоване населення.

Досвід античних правителів у насадженні на завойованих тери¬торіях воєнних колоністів-ветеранів узагальнив відомий філо¬соф, драматург і політолог епохи Відродження Нікколо Макіавеллі (1469- 1527). У своєму творі "Государ" він пише:"...якщо завойована країна відрізняється від успадкованої мовою, звичаями і ладом, то тут втримати владу важко, тут треба і великої удачі, і великого мистецтва.

...прекрасний засіб – заснува¬ти в одному-двох місцях колонії, які б зв'язували нові землі з державою-завойовником".

"Колонії не потребують вели¬ких витрат, влаштування та утримання їх майже нічого не коштують государю, і розорюють вони лиш тих жителів, чиї поля та житла відходять новим поселенцям, тобто горстку людей, які, збіднівши і розсіявшись по країні, ніяк не зможуть нашкодити государю. Всі ж інші залишаться збоку і тому швидко заспокояться, злякавшись, що виявивши непо¬кору, розділять долю розорених сусідів".

Теорія Макіавеллі сподобалася московським самодержцям і перше, що вони зробили після укладення Переяславського договору 1654 року з Козацькою Державою – це збудували у Києві острог (т. зв. "Печерська фортеця") і поселили в ньому та його околиці воєнних колоністів – стрільців і солдатів з сім'ями. Невдовзі ці, нинішньою мовою, "ветерани-визволителі" (тоді – України від Польщі), дістали змогу відзначитися.

Під час українсько-російської війни 1658-1659рр., коли гетьман І.Виговський зробив спробу розірвати спілку з Москвою і розгромив московські війська 28 червня 1658 р. під Конотопом, "ветерани-визволителі" з Києва придушили виступ повсталих киян і втримали місто під московським контролем. Після цього вони влаштували справжнє полювання на місцевих козаків, вішаючи та рубаючи всіх спійманих по навколишніх селах та шляхах "хохлів", про що воєводи Шереметєв і Баратинський хвальковито доносили у Москву.

Такий успіх заохотив мос¬ковську адміністрацію до більшого. За новим українсько-російським Переяславським договором 1659 р. Москва виторгувала собі право поставити російських воєнних поселенців гарнізонами не лише у Києві, а всіх найбільших містах України.

Врешті-решт "визволення українських земель від польсько-шляхетських окупантів" закінчилося ліквідацією росіянами Гетьманщини та анексією, насильницьким включенням України до складу Російської імперії зі всіма наслідками: кріпаччиною, рекрутчиною, національним і соціальним гнобленням. "Да что же вы так!? Ведь мы вас освободили!" Це правда. Українців "освободілі" від...власної національної держави. І попали наші предки, як у тій російській приповідці "з огня да в полимя". Та під нагляд російських воєнних колоністів -"вєтєранов-освободітєлєй".

Комуністичні партійні бонзи, починаючи від Леніна, теж захоплювалися "макіавеллізмом". Особливо у тій частині, що стосувалася колоніального питання. Так, винищивши голодом у 1933 році десять мільйонів українців, на їх місце завезено переселенців з Росії. Ще однією з форм ввезення росіян-колоністів в Україну були т. зв. "всесоюзные комсомольские стройки". Наприклад, нинішнє зросійщене Запоріжжя – результат саме такої акції.

Яскравим прикладом колонізації є російщення Західної України.

Перший етап цієї акції відбувся у 1939 – 1941 рр., коли з новопридбаних у результаті змови з нацистською Німеччиною, окупованих Червоною Армією, а потім анексованих СРСР земель вивезено депортовано вглиб Росії місцеву еліту, а завезено "на розплод" кацапів.

Другий етап розпочався у 1944 р., коли Червона Армія прилізла вдруге, поховавши надію місцевих українців на відновлення незалежної від Польщі й Росії Західно-Української Народної Республіки.

Того року почалося масове завезення у Західну Україну десятків тисяч росіян і "русскоязычных", котрі мали стати опорою окупаційної російської радянської адміністрації. Робилося це часто під гаслом "братньої допомоги кваліфікованими фахівцями". Правда, в архівах збереглося чимало особових справ та анкет цих "фахівців", з яких виходить, що і їх освіта і кваліфікація, м'яко кажучи, бажали бути кращими. Що ж поробиш! Роки партійних міжусобних чисток в СРСР не пройшли безслідно для дипломованих інженерів, педагогів, працівників культури. Котрі вижили – пиляли ліс в Сибірі, працювали у табірних "шаражках". На їх місце прийшли з освітою в чотири класи, чи в кращому випадку з "робфаком". Зате з червоною книжкою і "большевістской ненавістью к врагам совєтской (читай – російської) власті". Саме їх і прислали колонізувати Західну Україну. Як свідчить "Справка о выдвижении местных кадров в отделах народного образования, здравоохранения, искусства по Львовской области от 19.03.1947 р." для тов. Л.Кагановича, в керівництві львівською медициною місцевих було з 151 лише 14 осіб (9,2%), в керівництві освітою обласного рівня – 0, районного – 3 особи (8,3%). З 5826 учителів, місцевих – 1725 чол. або 29,7%. З 732 працівників мистецтв місцевих – 162. На керівній роботі з 69 осіб, місцевих – 7 (10,1%). Приїжджих "освободітєлєй" селили у стратегічних населених пунктах Західної України. Будинків для них на перших порах і не будували. Вистачало квартир та домів репресованих "украінскіх націоналістов". Багато прибульців з майна невинних жертв і капіталець нажили. Зокрема сумнозвісний "колекціонер" антикваріату Островєрхов, великий друг Пушкінського музею у Москві. Як і поляки, нові окупанти теж обсаджували своїм технічним персоналом ключові об'єкти західноукраїнських міст, заклади зв'язку, транспорту тощо. Навколо ж будувалися військові містечка, бази, аеродроми. В них теж служили і жили росіяни, а не галичани. Російське керівництво СРСР не забуло науки Н.Макіавеллі. Після закінчення у 1945 р. війни, демобілізованих "вєтєранов-освободітєлєй" масово поселяли в Україні, перш за все там, де міг пригодитися їх воєнний фах: у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Чернівецькій, Волинській, Рівненській, Київській, Одеській областях, а також у Криму. Дехто з новоспечених воєнних поселенців бойовий досвід здобував на місці. Як от т. зв. "вєтєраны послєднєго призыва, котрих у квітні-травні 1945 р. мобілізували в армію, а війна закінчилася. Багато з них, як самі признаються, "был танкіст – стал чекіст". Тобто взяли участь у придушенні національно-визвольної боротьби українців. Кожного року до них додавалися воєнні пенсіонери з усіх куточків Росії, чи то пак "СРСР", яких навмисно скеровували на поселення в Україну.

У сім'ях воєнних колоністів-ветеранів Червоної Армії та інших каральних структур СРСР виростали діти, а потім і внуки. Як їх виховували батьки і діди-карателі – не важко здогадатися: в ненависті й зневазі до уярмленого українського народу. Так формувалася п'ята колона Росії в Україні. На далеку перспективу розраховувала Москва. І її розрахунки справдилися. Всі роки, що минули з часу відновлення незалежності України, воєнні поселенці Росії в Україні т.зв. "вєтєрани-освободітєлі" і їх нащадки невтомно копають яму під українською державою.

Зрештою, мають для цього "законні" підстави. Адже після проголошення незалежності України обміну населенням між Україною і Росією не відбулося. Мільйони українських політв'язнів, депортованих росіянами у Сибір, на Далекий Схід і Крайню Північ Росії були у 1991 р. кинуті напризволяще державою, керованою перефарбованою в синьо-жовті барви російською адміністрацією УРСР. Українці були змушені проти власної волі залишитись у місцях заслання, та ще й прийняти російське громадянство, щоб не опинитися в становищі апатридів – осіб без громадянства, а значить позбавлених всіх політичних і соціальних прав. Про їх повернення в Україну ніхто з проросійського керівництва України і не згадує. Російським же воєнним поселенцям – ветеранам і членам їх сімей в Україні негайно і безумовно даровано українське громадянство, не спитавши навіть місцевих українців, чи хочуть вони, щоб у їхній хаті жили ці конвоїри чи ні.

За воєнними колоністами Росії збережено всі пільги та пенсії, встановлені ще урядом СРСР. За цими клерухами закріплено право володіння українською землею та участі в управлінні державою. Як вони ці, подаровані їм авансом, права реалізовують, видно з їх практичної діяльності.

Свого часу після чергової антиукраїнської провокації в центрі Києва один з лідерів "Русского движения на Украине", замполіт Житомирської обласної організації "Союза советских офицеров", полковник у відставці І.Нєумивакін признався: "Среди нас были люди, которые родились в России, жили там, служили, а сейчас живут на Украине. Многих военных переводили на Украину из других республик СССР, они здесь ушли в отставку, остались на пенсию... Я сам родом из Воронежа... Здесь, на Украине, мои дети, жена... И она тоже родилась в России. Мы свидетельствовали о преступной сущности ОУН-УПА." А чому б цим "свідєтєлям Єгови-Сталіна" та не зайнятися своїми землячками? Скажімо, власовцями. Але ж ні! Ці нахаби-мігранти у нашому домі сміють нам вказувати, хто для нас має бути злочинцем, а хто – героєм. Герої, у їхній хворобливій уяві – це буцім вони самі та Русская Красная Армія мародерів і насильників.

Отже, вкотре переконуємося у справедливості давньої сентенції: "скільки вовка не годуй – він у ліс дивиться". Давно пора, як у байці Крилова "спустити на вовка гончих зграю" і російських сіроманців, які так і не змогли прижитися в українській господі, відправити у любі їм тамбовські ліси. Там, очевидно, їм буде краще. Хай там будують пам'ятники Сталіну і Жукову, виють на Бандеру і Шухевича, п'ють водку і закусують її щами. Сало їм шкодить на мізки.

А для початку слід домогтися скасування Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і позбавити ветеранів – окупантів виборчих прав. А далі – "Чемодан. Вокзал і на Хутір Михайлівський". Українці не зобов'язані годувати знахабнілих до краю ветеранів чужої армії, на руках яких запеклася українська кров. Українці зобов'язані провести об'єктивне розслідування їх "діянь" і покарати винних у геноциді українського народу. Оце і буде дійсним святом Перемоги, української перемоги!

Анатолій Зінченко

м. Полтава

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua