Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
водка   Дубковецкий   коньяк   Никита Сергеевич   Николай Сухомлин   наркомовские   самогон   село   Тальновский район   Хрущев

Федір Іванович сердиться...


6
Рейтинг
6


Голосов "за"
10

Голосов "против"
4

У колгоспному музеї, певно, і до сьогодні зберігають сотні і тисячі газет з журналами, де на першій сторінці – його портрет. Круте чоло, виразні очі дивляться твердо, над верхньою губою красується щіточка вусів. Такі вуса у нас носив Клим Ворошилов, а на "протилежному" боці – Адольф Гітлер. Така була мода...

Федір Іванович сердиться...
Микола Сухомлин, Харківська область

У старожилів Харківщини у закутках пам'яті ховається одне славне ім'я. Молодші можуть його і не знати, але люди старшого віку, впевнений, щось та чули про двічі Героя соцпраці Ф.І. Дубковецького – голову колгоспу "Здобуток Жовтня". У колгоспному музеї, певно, і до сьогодні зберігають сотні і тисячі газет з журналами, де на першій сторінці – його портрет. Круте чоло, виразні очі дивляться твердо, над верхньою губою красується щіточка вусів. Такі вуса у нас носив Клим Ворошилов, а на "протилежному" боці – Адольф Гітлер. Така була мода...

Федір Іванович, чого гріха таїти, любив славу. На честь простих журналістів банкети давав, а коли приїздив до нього сам Микита Сергійович... Весь Тальнівський район стояв, як кажуть, на вухах. На урочисту лінійку звозили піонерів з навколишніх сіл. Сотні дітлахів тримали тремтячу руку у салюті, а від захвату у багатьох з них у горлі щось тисло. Деякі, правда, пам'ятають інше: тоді чи не вперше їм вдалося вволю напитися ситра і поласувати солодким морозивом.

На той час склався подвійний образ Федора Івановича: той, що було виліплено на сторінках газет, і той, реальний.

Організований у 1922 році, цей колгосп спершу називався "Вулик і бджола", "Здобутком Жовтня" він став згодом, на честь якихось роковин. Господарювали добре чи погано, на разі судити важко. Відомо ж одне – здобутківців на базарах упізнавали по кожухах. Отже, жили заможно, і це факт. Навіть воєнне лихоліття не дуже й позначилось на господарських справах. Правда, була висаджена в повітря гребля, але чи то партизани постарались, чи випадкова бомба влучила, не знає ніхто.

А після війни в колгосп посунули фронтовики. Мало того, що потребували роботи, роль важило й те, що мав Федір Іванович дочку на виданні, портрет якої поряд з батьком красувався у московській газеті. Особливо ж людям запам'ятався приїзд одного моряка – красеня хлопця, у якого на парадному мундирі від бойових нагород було тісно. А героїв, як відомо, треба вітати і шанувати.

Накрили стіл, як завжди влітку – в саду. Виставили пити-їсти, що мали, Дубковецький сказав пару слів, стали наливати горілку. Чарок тоді не мали, послуговувались склянками. Повна – 200 грамів, а "наркомівські" 100 грамів – половина. Як угледів моряк отой самий "розлив", не витерпів. Попросив поставити посуду у чотири ряди, зав'язати йому очі. Взяв у дві руки по дві пляшки, провів над склянками, і люди зойкнули – у всіх було порівну.

Моряк переможно глянув на майбутнього тестя. Як?

- Випиймо, товариші, – сказав Дубковецький, – та й побажаємо нашому гостеві щасливої дороги. Великий ти, хлопче, спеціаліст, та не нашої галузі. На цьому і бувай здоровий.

Та найпам"ятніше – приїзд М.С. Хрущова. Чи не всім районом дорогу мели, аби куряви літньої було менше, а він взяв та зі всім почтом і поїхав польовими шляхами. А ми, юні піонери, зайву годину стояли в почесній варті, у повній формі і на сонці.

Столи були накриті, як і завжди, в саду. Людей – чи не весь колгосп. На почесному місці сиділи Хрущов з Дубковецьким, пообіч начальство з Москви та райцентру, тоді – менше "чиновні", і так далі, за рангом і ступенем заслуг.

Тракторист Іван Фещенко прибіг прямо з поля, ледь встиг пилюку змити. Йому знайшли місце "серед голоти", де він і випив склянку самогону, припасеного для простих. А тоді захмелів, осмілів і став вигукувати:

- Микито Сергійовичу, хочу з вами поцокатися!

Хрущов простим людом не гребував, гукнув:

- Ходи, хлопче, сюди.

Іван і попхався межи односельців зі склянкою в руці.

- Ні, так не годиться, – обурився Микита Сергійович. – У мене он яка маленька чарочка, а у тебе? Давай мінятися!

Запала пауза. Всі ж розуміли, що то за напій у трактористовій склянці. Видно, він уже і сам був не радий своєму такому сміливому кроку, але ж куди відступати?

Ковтнув Іван одним духом чарку коньяку, як собака муху, та й дивиться, що ж воно далі буде. Микита Сергійович підняв склянку, подивився на світло, тоді відпив добрячий ковток і промовив:

- Нічогенька. Але у Марії Демченко ми кращу пили. Правда ж, козаки?

Його "свита" радо закивала головами.

Наступного дня ранок почався з того, що Дубковецький зізвав усіх своїх "командирів". Не вітав з врученням перехідного прапора, що його з Москви привезли високі гості. Був чорнішим чорної землі. Поставив питання руба:

- Чий самогон вчора пив Микита Сергійович? Негайно розшукайте і приведіть сюди.

Знайшли і привели. Стоїть тітка Секлета, слова зронити боїться. Руки тремтять, ніби курей крала.

- Бурячиху женеш? Людей травиш?

- З цукром, Федоре Івановичу, їй-Богу! – ледь не на коліна стає, так проситься. – А бурячка – то для кількості продукту добавила.

- На що нас націлюють документи партії і уряду? – гнівно зводить брови Дубковецький. – На якість. А ти мені про кількість тут розводишся. Не годиться так. Беру тебе під свій контроль. А пробу зніматиме отой розумник, що з Микитою Сергійовичем чаркував, Іван Фещенко. Запитання є? Запитань нема. Бувай, молодице, та начувайся...

Іван Захарович Фещенко з тих часів зробив кар'єру, на пенсію пішов бригадиром тракторної бригади. Мав чимало звань і нагород, та найміцніше до нього приліпилося прізвисько "експериментатор". Бо ж першу чарку з кожної нової партії самогону тітка Секлета пропонувала саме йому. Від нього залежало, що з ним робити – чи залити в дубове барильце і закопати під грушею для дальшого настоювання та ледь не перетворення на коньяк, чи просто випити або навіть вилити. Але про те, щоб колись тут щось вилили, історії невідомо. Певно, злякалась молодиця гніву Федора Івановича і перевагу віддавала якості.

А Хрущов і надалі заїжджав до Дубковецького, навіть без попередження. Одного разу господар Кремля застав свого приятеля у льоху, де той знімав пробу, чи то пак дегустував молоде вино. В одній руці Федір Іванович тримав літрову кружку, в другій – пиріжок з гарбузом, що їх так смачно готувала дружина Явдоха. Відламав половину пиріжка для Микити Сергійовича, простягнув посудину:

- Якщо вгадаєте, з чого вино, здам ще один план хліба.

Після п'яти невдалих спроб Хрущов здався. У колгоспі залишився хліб, а вино було з ревеню. До речі, Хрущов не знав, що воно й за штука така – ревінь. Але перед журналістами, яких завжди вистачало в його оточенні, вино похвалив, наказав продукт і сам ревінь пропагувати.

Що й було виконано. Невдовзі з усіх усюд посипалися замовлення на насіння цього диво-ревеню. Прямо на адресу контори колгоспу йшли конверти з грошима, а школярі на зворотну адресу відправляли насіння. Аж доки не одержали листа з Алтаю, де писалося, що у них цього бур'яну у самих досить, не знають, як з ним боротися.

- При чому тут я? – не розумів Федір Іванович алтайців. – Для них, може, і бур'ян. А ми всьому лад даємо. Нам навіть бур'ян служить.

На той час у "Здобутку Жовтня" вже не залишалося колгоспників без державних нагород. Дружина Дубковецького Явдоха на вирощуванні кукурудзи заробила орден Леніна. Подали її на Героя. Але часи вже змінилися, і щоб колгоспник став Героєм, треба було, щоб господарство вкладалося в певні рамки. Приїхала комісія, все обрахувала і кандидатуру забракувала – не вистачило в колгоспі... двох коней. Трагедія...

- Коли б знав, у циганів за свої гроші купив би, – не приховував свого розчарування Федір Іванович.

Та справа, певно, не в тім. Раніше міг просто зняти трубку і зателефонувати своєму вельможному другу. Тепер же той уже перейшов у розряд пенсіонерів.

Дубковецький довго і тяжко хворів. Люди згадують, що останніми днями він молився, просив у всіх, хто приходив його провідати, пробачення, плакав. Певно, вже прощаючись з цим світом, щось збагнув, зрозумів те, до чого нам ще йти та йти. Зрештою, його шлях був довгим, як зараз кажуть, від Ілліча до Ілліча – починав керувати колгоспом ще при житті Леніна, а розпрощався з ним вже при Брежнєві.

Люди на нього зла не тримали, а чого в його житті було більше, зважиться вже на інших терезах.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua