Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Про "Полный люстрец" та "Непобежденную номенклатуру". Спроба виправити помилки

В. Безымяный | 24.09.2008 23:42

-2
Рейтинг
-2


Голосов "за"
2

Голосов "против"
4

Автори публікацій по "люстрації" не врахували запровадження кооперативів і появу буржуа, обрання керівників і інше.
Власне люстрація – це правовий казус, що заперечує конституційний принцип верховенства права.
Принцип люстрації – "мета виправдовує засоби" – аморальний.


01.08.2008 та 21.08.2008 Валерій Семиволос, Михайло Павленко в УП опублікували статті "Полный люстрец" і "Полный люстрец – 2", в яких, мабуть спираючись на свою високоморальність, взяли на себе тягар дещо і декого осудити.


Павлик Морозов (Pavlik Morozov), (14.11.1918 года – 03.09.1932 года)

Дивлячись на фото авторів, я зробив висновок, що це досить молоді люди (вибачаюсь за дещо не коректну оцінку), яким у перебудову, 20 років тому було не більш 20 років. Спочатку я хотів написати коментар до статей. Але, оскільки висвітлена авторами проблема досить складна, вирішив неспішно підготувати статтю-відгук після появи першої статті цих авторів. Їх друга стаття в мої плани коректив не внесла. Але з появою у "Дзеркалі тижня" (N31 (710) 23 – 29 серпня 2008) статті доктора історичних наук, професора М. Дорошко "Непобежденная номенклатура", а також інших авторів (у тому числі і закордонних) у різних виданнях із схожою тематикою за цей досить короткий проміжок часу, я вирішив прискорити із висвітленням своєї оцінки. Але спочатку, до обіцяного виправлення помилок, хочу дати загальну оцінку позиції перших двох авторів. Вона мені імпонує і вельми подобається.

По-перше, – автори заслуговують на повагу своєю свідомою громадянською позицією. В наш час це не таке вже й масове явище.

По-друге, – нам запропонований шлях виходу із того тупика, у якому опинилось суспільство, заведене оскаженілим від боротьби за владні повноваження нашим політикумом. Навіть два шляхи. Інша справа, чи прийнятні вони.

По-третє, – статті досить виважені (деякі образливі висловлювання авторів я списую на молодість авторів), написані доступною мовою, що особливо цінно для матеріалів у інтернет-виданнях. Просто ніде дітися від того мату-перемату у форумах, блогах, коментарях, навіть таких елітних видань, як "Дзеркало тижня" (мається на увазі електронний варіант). Та і у Хайвеї в останній час це стає нормою.

Четверте і головне, – висвітлені у статтях питання самі по собі є на сьогодні найактуальнішими.

Для продуктивності аналізу і розуміння про що йде мова треба визначитись із термінологією. Це потрібно і з причин більш банальніших: для багатьох не зовсім зрозуміла постановка питання. Так от, під словом "люстрец" автори розуміють люстрацію. Цей термін означає заборону функціонерам високого рангу, які скомпрометували себе співробітництвом із тоталітарним режимом, протягом певного часу займати посади в державному апараті, спецслужбах, балотуватись в представницькі органи, бути суддями і т. д.

Докладніше визначення терміна подає Юридичний словник: "люстрация (лат. lustratio – очищение) – в ряде восточноевропейских государств (Венгрия, Чехия, Эстония, Латвия, Румыния) особая процедура проверки лиц, занимающих ответственные государственные должности, а также кандидатов на эти должности на предмет их принадлежности (в прошлом) к руководству коммунистических партий, службам государственной безопасности или сотрудничества с этими службами. Л. проводится на основании специальных законов (приняты в 1990-1993 гг.), как правило, особыми органами (напр., в Венгрии это комитеты, избираемые парламентом в составе трех судей). Если в ходе Л. устанавливаются факты сотрудничества с тоталитарным режимом, лицу предоставляется выбор между добровольным уходом в отставку (с сохранением тайны выявленных фактов) и принудительной отставкой (с публичным оглашением компрометирующей информации) ".

Далі Вам пропонуються витримки із статей курсивом у лапках, після яких подані мої коментарі. Той матеріал, що не коментується, можна поділити на такий що:

1) не заслуговує серйозного аналізу;

2) чисто емоційний, який має незначне відношення до теми (наприклад: "Оте саме очікує і нас в разі досягнення Тимошенко її мети – вселенської влади: державокерування її буде бурхливим, але не тривалим, після чого трапиться гаплик як Україні, у теперішньому її вигляді, так і нашим віруванням в сакраментальних осіб");

3) співпадає повністю, або частково з позицією автора аналізу.

"Нам вже доводилось якось говорити про те, що держава без громадянського суспільства може існувати, а от навпаки ніяк.

Але це з одного боку, а з іншого – саме в процесі поборювання держави та її чисельних інституцій і відбувається становлення і гартування громадянського суспільства з одночасним реформуванням та трансформацією цих самих інституцій до вимог суспільства".


Маленьке зауваження щодо тексту – автори, напевно, мали на увазі виборювання (побудову) держави, а не "поборювання". А до основної тези авторів ми іще повернемось, тільки одна ремарка – аби щось будувати треба потурбуватися про підвалини забудови. А на наших підвалинах було поголовне лицемірство (не тільки правлячої верхівки).

"Скрізь панує вселенський кучмізм. І справа тут не в Ющенкові, точніше не лише в ньому, а і в інших головних персонажах так званої великої української політики, а попросту глобального політичного класичного лохотрона.

Тут все, як у банальній розводці, – верхові, низові і група підтримки. Просто вони час від часу міняються місцями та при нагоді позбавляються від партнерів-конкурентів – от і все.

І триває цей лохотрона не з 2004, як це декому здається, а як мінімум у двічі довше, освячений ще діючим на той час президентом Кучмою. Змінюються лише гасла-завлєкухи до електорату, тобто лохів, щодо їх залучення до цієї нечесної гри".


Тут я тільки зауважу, що неможливо було стовідсотково сфальсифікувати на виборах лохотронщиків керівниками двох найбільших міст України. Як Вам оце: "В 1992 г. Кернес привлекался к уголовной ответственности по ст. 141 ч. 2 (разбой), Судебная коллегия по уголовным делам Харьковского областного суда приговорила к 3 годам лишения свободы "в исправительно-трудовой колонии строгого режима с конфискацией всего имущества, являющегося его личной собственностью". Невже наш електорат (ну і назва голосуючого народу!) не знав за кого він голосує? Запитання більш риторичне, але все одно дам відповідь на нього. Знав наш народ про це і не тільки це, обираючи керманичами села, міста (мого, Вашого, їхнього), держави колишніх злодіїв, рекетирів, наперсточників.

"Так може не будемо доводити країну до цього експерименту, а почнемо процес лікування нашої політичної еліти від політичної імпотенції шляхом її кастрації?"

Тут виникає одне маленьке запитання. Хто ж буде "лікувати", чий не заплямований "фейс" ми побачимо, і хто буде обирати "лікаря"?

"Люстрація, або розвідка щодо кадрової "напряжонки"

Про заборону на професії балакають вже не один рік. На нашій пам'яті це питання гостро поставало двічі. Вперше, коли руйнувалася "страна совєтов" та компартія СРСР. Чи скоріше навпаки – компартія та її страна совєтов?"


Ось тоді, "вперше", як подейкують, мудро висловився В'ячеслав Чорновіл: "У нашому демократичному загалі немає стільки фахівців, щоб замінити всіх керівників у державі". Та й реальна ситуація була зовсім не такою, як вважається авторам. Але про це трохи пізніше.

"Вдруге, опісля Майдану. Коли виникла потреба будувати на руїні щось нове, постало слушне запитання – а чи можуть бувалі кадри, вимуштровані під цільові специфічні завдання, перебудуватися так, щоби приносити бодай якусь користь?

Чи зможуть вони очолювати усілякі державні структури, суспільні організації та підприємства, щоби вдало ними керувати? Чи краще люструвати їх, щоб не мучилися?"


По-перше, під "суспільними організаціями" автори (скоріш за все, як і я, руськомовні), розуміли громадські організації. По-друге, автори явно належать до симпатиків майдану, тому кому, як не їм відомо про фіаско післямайданної люстрації. Тут опоненти "майданників" – регіонали не помилялись, називаючи числа у десятки, а то і сотні тисяч звільненних за політичними мотивами фахівців. Помилка авторів тут виникла тому, що вони не врахували реалії буття із часів перебудови, про що свідчить їх наступна теза.

"В спадок від совка нам залишилася розгалужена та відлагоджена система розподілу та призначення посад за єдиною схемою. Тому незрозуміло було, як розподіляти та призначати, скасувавши схему? Таке питання виникло не випадково і головне – не вперше в історії".

Ось тут автори не тільки двох названих статтей, але і інших на "задану" тему, помиляються, забуваючи про дві історичні, доленосні (чи якось інакше) "точки біфуркації", які у часі відбулись майже одночасно і у підсумку призвели до зламу комуністичної системи та розпаду Радянського Союза. Автор їх всім відомий – це Михайло Сергійович Горбачов. Перша точка – це запровадження кооперативів і поява підприємців, а із ними – соціального классу буржуа. До нашої теми цей факт має тільки опосередковане значення. Друга – це, всупереч практиці призначення керівників і обрання депутатів, профспілкових лідерів тільки за рекомендацією партійних комітетів, був запроваджений експеримент по реальному їх обранню трудовими колективами і представницькими органами. Так що "схема" уже була скасована. Що ж ми отримали? За моїма оцінками (буду вдячний тому, хто зможе привести інші, позитивні приклади) в результаті до влади прийшли не кращі, а значно гірші за своїх попередників керівники. Звичайно, були і поодинокі виключення із цього правила – "до влади приходять найгірші" за Фрідріхом Августом Хайєком (див. його "Шлях до рабства"). А економіка держави переживала нелегкі часи. Поява на керівних посадах дільниць, цехів, підприємств, установ, організацій людей, професійні здібності котрих навіть не бажається коментувати (шофер Вася – директор багатотисячного колективу автотранспортного підприємства) призвела до прискорення економічного падіння, а у підсумку – до колапсу економіки. А "народні обранці" – депутати, профспілкові активісти почали хапати всілякий дефіцит: автомобілі, квартири, дачі, посади і т. інш. Один такий профспілковий активіст (за критику котрого могли й побити) позичив у мого товариша 5 тисяч доларів та й зник десь у Москві, чи Підмосков'ї, не повернувши борг. Але це вже мене захльостнули емоції. То ж подовжимо аналіз.

"Суттєвий момент. Питання про люстрацію виникає, коли йдеться про докорінні зміни. Чого ми бажали після здобуття Україною незалежності? Певна річ, крім високих і світлих цілей, ми ще дуже хотіли люстрації. Нас переповнювало гаряче бажання, щоби уся та комуняцька сволота, що паскудила наше життя, усі ті люди, яким вільна Україна була наче кістка в горлі, щоби усі вони залишили нас назавжди.

Щоби зникли та не відвідували нас навіть у спогадах.

На суто емоційному рівні хотілося лишити їх усього, заробленого неправедним шляхом, тобто шляхом приниження особистості та народу.

Здавалося, що треба було волею суверенного українства винести вердикт, згідно з яким екс-комуняки решту життя мусили прожити у брудній канаві під парканом.

А щасливі та вільні ми ходили би повз той паркан, зверхньо дивилися на бувших володарів світу і казали б їм без особливої злості: "Тьху на тебе. Щоб ти здох, зараза". Отака була мрія. Та не судилося".


А тут вже авторів захльостнули емоції. Я роблю вигляд, що вираження "комуняцька сволота" мене, колишнього комуніста, не стосується. Знов я списую це на молодість авторів. Вони, мабуть, не знали, що напередодні проголошення незалежності України, в ній було близько 3 млн. членів партії коммуністів, а разом із комсомольцями ця "комуняцька сволота" налічувала близько 10 млн. чоловік. Інакше кажучи, до "сволоти" належала кожна п'ята людина, або кожен третій дорослий. Не вірю щоб хтось із найблизькіших родичів авторів не належав до, так званої, "сволоти". Нагадаю, що напередодні проголошення незалежності Верховною Радою, в ній налічувалась абсолютна більшість комуністів, так звана "група 239", очолювана О. Морозом аж до 1994 року. Невже слава Павліка Морозова таки невмируща? Невже у авторів повернеться язик сказати близьким людям "Тьху на тебе. Щоб ти здох, зараза"?

І ось тут на мене нахлинули спогади. Згадаймо недавню нашу історію – 40-50 років тому. Сполучені Штати Америки усього лише за крок від проголошення власного фюрера. Розгул маккартизму 50-х років тільки почав вщухати. Чесна, аполітична людина, геній свого часу – Чарлі Чаплин тікає із "оплоту демократії". Мій любимий письменник Е. Хемінгуей, котрого (всього-навсього за любов до кубинського народу) навіть у сортир супроводжували агенти ФБР, вимушений був застрелитися. Замисліться! Нобелівського лаурета довели до самогубства. А що ми знаємо про трагедії мільйонів пересічних американців у ці часи?

Велика ядерна держава у 1963 році починає ганебну війну проти маленької свободолюбивої держави – В'єтнаму, котра тільки 15 років до цього звільнилася від французьких колонізаторів. У 1968 році палають негритянські гетто у десятків міс і містечок "демократичної" Америки. На боротьбу із темношкірими американцями, "співвітчизники" кинули мільйони національних гвардійців (згадайте непереможну "Залізну п'яту" Джека Лондона). Лунають заклики: "Тікай ніггер, тікай".

А у нас – хрущовська "відлига". Що б Ви вибрали? Особливо враховуючи Вашу необізнаність. Згадайте, що про інформаційну політику тоталітаризму написав доктор Хайєк: "Когда все средства информации находятся в одних руках, речь идет уже не просто о том, чтобы пытаться посеять в людях те или иные убеждения. В такой ситуации искусный пропагандист обладает почти неограниченной властью над сознанием людей и даже самые из них разумные и независимые в суждениях не могут полностью избежать пропагандистского влияния, если они отрезаны от других источников информации". Знайомлючись із новинами у інтернет-виданнях, наштовхнувся на найсвіжіший афоризм "Дня" на цю тематику: "Сила тоталитарной пропаганды заключается в ее способности отделять массы от реального мира. Анна Арендт".

Але об'єктивності заради, слід відзначити, що письменники у США писали романи, кінорежисери знімали фільми які у нас називали неореалізмом. І це дійсно була правда американського життя. У нас в ті ж часи "заборонили" (після тріумфальної ходи "Одного дня Івана Денисовича") А.І. Солженіцина, Даніеля, Руденко та інш. Це їм за те, що "искажали нашу советскую действительность". Так що, у США демократія, навіть після "караючого меча маккартизму", і близько не нагадувалу нашу радянську. Стан справ із суспільною моралью у США у 60-ті добре ілюструє фільм "Покидьки". А у 1982 році з'явився забороненний у нас фільм "Рембо. Перша кров". Трохи пізніше я до нього повернусь.

Це вже потім Америка вжахнулась, дивлячись на саму себе. Вбивство президента (замислитесь: президента!) Дж. Кеннеді, потім його брата Роберта, правозахисника Мартіна Лютера Кінга, массова відмова від служби у армії та втеча за кордон десятків (якось називалось число у сотні тисяч) призовників від ганебної війни у В'єтнамі (здається, серед таких був і попередній президент США Уільям Джефферсон Клінтон) – ось маленька частка правди про американську демократію у ті часи.

Аристократа, борця за національне визволення Фіделя Кастро Рус США на початку 60-х "кинули" у обійма комуністів (ця партія на Кубі налічувала декілька десятків людей і не користувалася популярністю у кубинців) та Радянського Союза. А потім сталася ганебна війна, інспірована величезною ядерною державою супроти маленької непокірної країни. А вже у 70-ті відбулася іще ганебніша окупація Гренади. Головне, про це писала та мовила не тільки наша пропагандистська машина. На руській мові про ці події, як про "перемогу"? демократії розповідали Бі-бі-сі, "Голос Америки", "Німецька хвиля".

"Із усіх видів мистецтва найважливішим для нас є кіно!" Ці слова належать Ульянову-Леніну. І дійсно, у руках талановитого пропагандиста той неореалізм, про який я згадував, став би могутнішим за термоядерну зброю. Американські, французькі, італійські, мексиканські та інш. фільми із того переліку неореалізму могли б бути вбивчими для західної демократії. Але у рядах бездарної та безталанної партеліти талановитих ідеологів не було. У популярному анекдоті початку 60-х Ніна Петрівна Хрущова дає відсіч настирливій незнайомці такою "знаменитою" фразою: "Микита Сергійович ніде, ніколи і нічому не навчався!"

Компартійні ідеологи боялися навіть своєї тіні. Ось чому ми майже не бачили фільми "загниваючого капіталізму". А уявіть собі таке, що сотня друга західних шедеврів типу "Покидьок", "Рембо" та інш. безперервно демонструються у кінотеатрах, де на початку фільму виступає штатний лектор парткому (а таких були тисячі у райкомах, міськкомах, обкомах та ЦК) із коментарями, котрі камня на камні не залишають від хвалькуватої (у "голосах" із-за бугра) демократії західних країн. Нижче я пропоную прочитати коментарі до "Рембо" із одного "кіношного" сайту.

"Джон Рэмбо – родился 7 июня 1947 года в Боуи, штат Аризона, индейсконемецкого происхождения. Поступил на службу 8 июня 1964 года. Получил подготовку в войсках специального назначения, владеет всеми видами легкого вооружения, параллельно обучался, как медик. 59 подтвержденных убийств, две Серебряных звезды, четыре Бронзовых, четыре пурпурных сердца, награжден Крестом за выдающуюся службу и Почетной медалью конгресса.

Когда читаешь послужной список Рэмбо, невольно говоришь себе – этот парень герой. Да, он герой и это у него не отнять, но то была война.

Во Вьетнаме ему доверяли водить танки, вертолеты, любую технику, стоимость которой оценивается миллионами. В родной стране для него нет даже работы на автопаркинге. Столь печальная судьба ждала на Родине не только нашего героя, но и всех тех ребят, что вернулись оттуда освистанными, униженными и ненужными миру.

Герой 'Первой крови ' как бы фокусирует в себе те чаяния, которые не дают покоя участникам боевых действий.

Джон бродит по дорогам Америки в поисках своего угла и боевых друзей. Но и их уже никого не осталось: кто отошёл в мир иной от ранений, кто от депрессии, кто от "оранжевых" дождей, которыми Пентагон умерщвлял всё живое на земле Вьетнама. 7 лет обывательского равнодушия и скитаний! Былые заслуги перед родиной теперь автоматически помножены на ноль. И никому нет дела до проливавшего – вроде бы за "интересы государства" – кровь вьетнамского ветерана. Особенно шерифу из небольшого городка в Орегоне, куда временно направился неприкаянный путник в надежде перекусить в каком-нибудь кафе.

Когда в полицейском участке начинаются издевательства "именем закона" арестант устраивает бунт. Словно проснувшись от многолетней спячки и издав отчаянный крик бывшего морского пехотинца, в мгновенье ока вспомнив своё военное прошлое, он превращается в оружие массового уничтожения. Иными словами – в само ВОЗМЕЗДИЕ враждебному обывательскому эгоизму и банальному хамству в законе.

Так начинается многодневное сражение затравленного вьетнамского ветерана с многочисленными отрядами полиции штата и солдат национальной гвардии (вызванными на подмогу неугомонным шерифом) ".

Додам і я свій коментар. У містечку не знайшлося нікого, хто став би на захист героя-ветерана. На підмогу шерифу піднялося все місто: батьки сімейств, мисливці із собаками. Травили його неначе хижого звіра.

Але компартія СРСР не змогла використати цю потужну пропагандистську машину. І сталося те, що сталося. А можливо б перебудова і не відбулась.

Тому за наявність партквитка не можна засуджувати всіх підряд. У партапараті КПРС налічувалось 210 тис. робітників. Це разом із водіями, секретарками, бібліотекарями, прибиральницями. Відповідальних працівників, котрі могли приймати якісь рішення було не більше 30-40 тисяч (це без урахування зав. парткабінетами, лекторів, інструкторів, які тільки надували щоки, а реальної влади не мали, хоча належали до "касти недоторканих"). У апараті міністерств, відомств, виконкомах рад народних депутатів, налічувалось більш 100 тисяч відповідальних працівників. Уся "так звана" еліта, чи по М. Восленському "номенклатура-пануючий клас СРСР", яка приймала злочинні рішення, знала про них у минулому та була поінформована щоденно, разом із "караючим мечем": судами, прокуратурою, міліцією і, звичайно "гебістами" (КДБ) налічувала значно менш півмільйона осіб. 300 тисяч номенклатури на 300 млн. жителів – це одна тисячна. Дж. Оруелл у романі "1984" називав названих функціонерів "внутрішною партією". Але ж повернемось до аналізу.

"Чому, спитаєте, знову пощастило Польщі, країнам Балтії, а в нас усе склалося, як завжди"?

Я, наприклад, не хочу такого щастя, за котре заплачено неймовірно дорогу ціну. І ціна ця – Батьківщина. Офіційна державна статистика Польщі просто вбивча. За офіційними данними за останні роки на "захід" із країни виїхало більш 2 млн. молодих талановитих поляків (більше 5 відсотків). За таке "щастя" можна заплатити втратою генофонду нації. Я б не хотів, щоб мої діти і онуки назавжди виїхали за кордон.

Хоча у нас ситуація іще плачевніше. Я довго не вірив у повідомлення про число наших "заробітчан" 5, 7 іноді навіть 9 млн. осіб. Вважав, що таких у нас не більше 1-1,5 млн. постійних (проживаючих більше року за кордоном) та до 1 млн. тимчасових. Але ситуація значно гірше. Десь на початку року я зустрів офіційну сумму грошових переказів (системою Western Union та подібних їй) за 2007 рік 24 млрд. доларів. Якщо кожен із "заробітчан" направляв на Батьківщину 500 доларів США (6000 за рік), то і тоді кількість "шукачів щастя" дорівнює 4 млн. чоловік. Але ж є іще і інші канали відправки коштів додому (у тому числі і особисто). Вибачаюсь за цей "ліричний відступ.

"Це, шановні, надто глибоке питання, щоби відповісти на нього двома словами, та ми все ж таки спробуємо.

Ну, перш ніж знімати ворожий елемент з усіх посад, слід було мати відповідну кількість тих, хто гідно замінив би звільнених. А в Україні, де все без винятку підкорялося комуністичній ієрархії, не знайшлося адекватної заміни численним старим посадовцям.

Так, дійсно, номенклатурних посад налічувалося дуже багато, штати були роздуті безмежно. Діюча система існувала лише в такому спотвореному вигляді, але іншої ми не мали. І ця система нехай поганенько, але таки працювала".


За останні 20 років на "ці граблі" наступали так багато разів, що вже соромно виправляти помилки. Уявіть, машина часу повертає нас у минуле. Іде засідання З'їзду народних депутатів СРСР. На трибуні М. Горбачов. Із місця йому задають запитання: "Ось Ви назвали число управлінців у нашій державі – 18 млн. А зовсім недавно Ви повернулись із США. Чисельність населення у них трохи менша,аніж у нас. Скільки у американців управлінського персоналу?" На це запитання М. Горбачов відповів так: "Дійсно, у нас 18 млн. управлінців на 300 млн. населення. А у американців на 270 млн. – (тут М. Горбачов зробив паузу. Зал притих, чекаючи відповіді.) 42 млн. "так званих бюрократів". Треба було бачити обличчя делегатів з'їзду!

"Аби не розвалити все остаточно, слід було, поскидавши старі шкідливі кадри, не гаючи часу, призначати нові. Тоді система, шкутильгаючи, продовжувала б якось діяти, а згодом нові розумні та відповідальні посадовці вдосконалили б її на ходу.

Проте... Непоганих людей в Україні завжди вистачало, а от щодо дієздатних – то з цим у нас століттями відчувалася "напряжонка".


Тут автори забувають (або, скоріш за все, не знають) про масову заміну старих кадрів у процесі виборів керівників до початку проголошення незалежності України. М. Горбачов теж провів "чистку" серед вищих посадовців держави, замінивши не згодних із його курсом сталіністів.

"Отже, головна причина, через яку в нашій країні не вдалося впровадити люстрацію – це елементарний брак кваліфікованих управлінських кадрів за умов існування надто розгалуженої та ускладненої системи управління. Ця державна вада виправляється тривалий час, і ремонт здійснюється у двох напрямках.

Перше – спрощення, скорочення та осучаснення усіх ланок управління поряд з діями, скерованими на вестернізацію схеми управління в цілому.

Друге – впровадження реально діючої багатопартійної системи, яка гарантує у подальшому, що на кожну посаду вчасно знайдеться щонайменше два гідних претенденти.

А вже тоді настає повна свобода – люструй досхочу! Ви самі розумієте, що в цих напрямках вже зроблено багато, але ж і лишилося не менше. А про головне гальмо в цьому сенсі вже казалось неодноразово – це сучасна так звана політеліта".


Дорогії мої! Головна причина у цьому питанні не просто банальна, а найбанальніша. Тут один до одного повторилася історія другої россійської революції. Пам'ятаєте, що революційні маси зробили найперше після розгрому самодержавія? Вони знищили, спалили охранні відділення, іншими словами – архіви політичної поліції. Чому? А тому, що більшість "революціонерів" була "стукачами". Таке саме було і у Польщі. Як "гебісти" палили свої архіви добре показано у фільмі "Пси" (у тому числі, і люстрацію). Величезна кількість нових людей (в основному безпартійних) у владі наприкінці перебудови та на початку нашої незалежності виявилася просто галасливими крикунами. Скільки відсотків із них було "стукачами" спецслужб мені не відомо. Але колись давно мені випадково стала відома сума беззвіткової готівки на місячну оплату інформаторів у начальника карного розшуку. Якщо ту статистику за теорію подібності розповсюдити на все суспільство, то стає дуже сумно. Тому і стає зрозумілим те, що палких прихильників люстрації у новій хвилі демократично обраних депутатів не знайшлося. За м'яку люстрацію виступала незначна частина "старих" дисидентів.

"Нам вже доводилось писати, що якщо трапиться ще один Майдан все мусить відбуватися за НАШИМ, а не за ЇХНІМ сценарієм.

І якщо для цього потребується заперти їх усіх гамузом: парламентарів, президента із секретаріатом, прем'єра із Кабміном, Верховний та Конституційний суди – в одному місці, то так і зробимо.

І будемо стояти на тому Майдані до тих пір, допоки вони не узаконять усі, і якщо знадобиться то й конституційною більшістю, висунуті НАМИ, а не НИМИ гасла та вимоги.

А однією із найголовніших з них мусить бути повна і беззаперечна відставка усіх їх без права повернення у велику політику назавжди. Туди мусять прийти інші. Як і які? Про це якось наступного разу. Але, що не ці – напевно".


Не бачу відповіді на простеньке, "дитяче" запитання про НАС та ЇХ. Як поділити суспільство на ці дві категорії? Де "демаркаційна лінія" поділу? Хто буде суддею, якщо до ЇХ зарахують Павленка та Семиволоса?

Взагалі останні абзаци – це із фантастики. Але не наукової, а, скоріше, жанру фентезі. Цей жанр, як основний, на озброєнні авторів у другій статті теми люстрації.

[I]"Полный люстрец – 2 (21.08.2008, Валерий Семиволос, Михаил Павленко, для УП) [/I]

Можливо, минулого разу невиразно пролунало, що головною перешкодою на шляху до зламу та руйнації посткомуністично-кучмівської системи в Україні є так звана "вітчизняна політеліта". Вона, наче заяложена колода карт, вже друге десятиліття поспіль тасується у грі під назвою українська політика".

Ця теза помилкова. Ситуацію не така, точніше, зовсім не така. На узбіччі "великої" політики залишилось чимало відомих прізвищ. Вказані діячи неодноразово створювали "під себе" массу партійок, створювали блоки та приєднувались до більш потужніших (на їх думку) блоків. А у підсумку вийшов "пшик". Де зараз Марчук, Пустовойтенко, Кравчук, Медведчук, Супрун, Тигіпко та ціла низка їх менш відомих (у регіонах добре відомих) поплічників?

"Теоретично, відправити у небуття теперішню українську політеліту (комуняцьку, за своєю суттю) можна двома шляхами. Або ввічливо, тобто еволюційно, або ж ганебно, революційно. Але в обох випадках зміна правил гри обов'язкова".

"Примара бродить по Європі – примара комунізму!" Пам'ятаєте ці та більш пізніші (ленінські, троцкистські, брежнєвські) передбачення марксистів? Що із цього здійснилося? Класики марксизму помилилися. Вони не передбачили, що мають справу із класом буржуазії, який, як самокерована та саморегульована система у кібернетиці, навчився пристосовуватися до любих умов існування. І вижив у ціх умовах! Не здійснилися передбачення Ульянова-Леніна про швидкий крах імперіалізму. Майдан – це буржуазно-демократична революцію. Вона була замислина, організована та здійснена під проводом буржуазії та на її користь. А коли постало питання про вихід із "тіні" та перехід від надприбутків до їх європейської величини, та ж буржуазія (а не Ющенко, він її ставленник) і зрадила Майдан. У наш час готових на новий Майдан, а тим більше, взяти зброю у руки за ідеали комунізма та соціалізма навіть серед вітренковців та симоненковців не знайдете. А вдруге за інтереси буржуа народ на Майдан не вийде. Він підсвідомо відчуває, чиї інтереси прийдеться захищати.

Не можу утриматись від своєї оцінки Майдану. Не бачити величезних досягнень та перетворень у державі після Майдану може тільки сліпий. А все ж мета революції (буржуазної, буржуазної!) не досягнута. Більшість перетворень – половинчасті. І причина тут більш ніж банальна. Згідно із характеристиками нашого менталітету "спрацював" людський фактор – не знайшлося у нас власного Бісмарка, де Голля, щоб скористатися зрілим плодом буржуазно-демократичної революції.

На превелику жаль, зрадництво та жадібність буржуазії вдарили бумерангом по їй самій. Але це тема іншої оповіді.

"Тепер щодо революційності, тобто, яка вона у прикладному сенсі та із чим її, таку, на перший погляд, непривабливу, їсти. Насправді, лякатися нема чого, бо різниця між "ево-" і "рево-" полягає лише у швидкості.

Початок ХХ століття пройшов під гаслом, що революція – тобто, швидкість – це добре. А в подальшому людей почали привчати, що поспішати якраз не слід".


Не бачу я шляхів прискорення процесу зміни політеліти. Далі автори досить переконливо агітують за революційні зміни. Але ж бажати не шкідливо.

"Ви ж розумієте, що таким чином – еволюційно – жити не можна. Так еволюційно тільки бомжами стають. І якщо майже за два десятки років ми не дісталися місця призначення, не виключено, що ми взагалі нікуди не їхали. Як отой "чєловєк рассєяний".

Цікаво, чи звернули ви увагу на грайливу риторику, з котрою останнім часом найхитромудріші "нові" – різнобарвні представники парламентського племені та екс-нардепи, боси партій-лузерів – віщають про необхідність термінової зміни вітчизняної політеліти?"

Цікаво, чи звернули Ви увагу на протиріччя у доказах авторів? Трохи раніше вони нас переконували, що політеліта у нас – це "заяложена колода карт". Виявляється, є лузери-невдахи. У фізиці є термін – "потенційна яма", вибратись із якої неможливо (точніше, майже неможливо). Так от, я у змозі назвати більш сотні прізвищ політиків, котрі потрапили у таку "потенційну яму" і не можуть, попри "геройські зусилля" вибратися із неї.

"Нам пропонують змінити гру, а не правила, які забезпечують хоча б умовну рівність двох суперників, тобто – нас сердешних і нерухомої влади. На рівних ми зможемо грати у нескінченну виборчу гру із державою лише за наявності реального механізму відкликання виборних посадовців.

Ефективною така процедура стане тоді, коли обранця можна буде законно позбавити посади у спосіб, не складніший від того, у який його обирали.

Але, в будь-якому випадку, навіть зі зміненими правилами, еволюційна люстрація потребує купу часу, якого Україна вже, на жаль, нема".


З цього приводу хочу нагадати відоме руське прислів'я: "Простота хуже воровства". Завжди я із підозрою розглядаю прості рішення найскладніших проблем. За приклад я візьму простіший та більш наочний спосіб обрання народних депутатів за мажоритарною системою. Нюанс тут такий: обирає його населення регіону, а вважається він представником усього українського народу, тому і працює він не на потреби регіону, а задля всієї України. А якщо "обранця можна буде законно позбавити посади у спосіб, не складніший від того, у який його обирали", то виборці працювати таким обранцям не дадуть. Інші держави таку "школу" проходили. Перш ніж щось простеньке рекомендувати варто вивчити проблему, благо інтернет для цього дає купу можливостей. Але це вже інша неосяжна тема, яку зачепили автори.

Закінчуючи аналіз двох статтей про "люстрец", хочу зауважити, що,взагалі, журналісти можуть емоційно, застосовуючи епітети та метафори, дещо перебільшуючи проблему, роздмухати полум'я із однією єдиною метою – закликати суспільство до обговорення найважливіших питань, залучення для їх вирішення фахівців.

Але такий спосіб не доречний для фахівця. Навіть у тих випадках, коли він пише не наукову, а науково-популярну статтю. Про це піде мова у нашому подальшому аналізу.

"Непобежденная номенклатура ("Зеркало недели", N31 (710) 23 – 29 августа 2008, Николай Дорошко (доктор исторических наук, профессор) "

Далі я, аналогічно попередньому, виділяю текст статті курсивом у лапках.

"Почти 85 лет назад, осенью 1923 года, секретариат ЦК Российской Коммунис-тической партии (большевиков) направил всем народным комиссарам правительства СССР и руководителям госучреждений сборник с перечнем должностей, замещение которых происходило исключительно с санкции центральных партийных органов – политбюро, оргбюро, секретариата ЦК РКП (б). Этот список, значительно расширенный впоследствии за счет включения в него всех руководящих должностей всесоюзного, республиканского, губернского и уездного масштаба, назвали "номенклатурой". Со временем этот термин стал самоназванием прослойки руководителей компартийно-государственных органов власти, а с начала 70-х годов, после выхода в свет научной монографии М.Восленского "Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза", – общеупотребимым".

Праця М.Восленського "Номенклатура. Пануючий клас Радянського Союзу" за кордоном була вперше опублікована у 1982 році, а на руській мові ця книга була опублікована у Радянського Союзі у липні 1991 року, напередодні ГКЧП та розпаду СРСР. Витримки із неї трохи раніше опублікував журнал "Новый мир".

"Придя в себя от шока, вызванного распадом СССР, и перелицевавшись в "политико-административную элиту" независимой Украины, прежняя номенклатура, как и в советские времена, остается господствующей прослойкой общества. Почему так случилось и в чем заключается феномен номенклатуры? Чтобы ответить на эти вопросы, обратимся к истории становления коммунистической номенклатуры".Для вченого такі посилання неприпустимі. Номенклатура настільки була бездарною, про що я вище тільки маленьку частку фактів привів на підтвердження цього, наскільки ж і самовпевненою у своїй вічній історичній міссіі. Тому до січня 1992 року у владі від неї майже нічого не залишилось. А якщо автор статті стверджує інше, то він був зобов'язаний привести статистику. Наприклад, скільки секретарів ЦК КПУ, обкомів, міськкомів, райкомів, завідуючих відділами цих комітетів залишились у якихось владних кабінетах після 1991 року та липня 1994 року. Останню дату я вибрав навмисно тому, що тоді закінчила своє існування компартійна "група 239" у Верховній Раді першого скликання (і останнього для Радянської України). Тобто, після цього компартійна еліта вже не могла напряму впливати на кадрову політику держави.

Мені відомі зовсім інші факти. До 24 серпня 1991 року "перебудувалась" (точніше, перефарбувалась) незначна частина тієї еліти. Тому-то маловідомий керівник району на дніпропетровщині П. Лазаренко став "губернатором" великої промислової області, а потім прем'єр-міністром. А 5-ти мільйонну Донецьку область (державу у державі) очолив заступник директора магазину! В. Щербань. Таких фактів можна привести сотні.

"Система отбора и расстановки кадров, "отцом" которой считают Сталина, крайне усложняла процесс выдвижения на руководящие должности самостоятельных, компетентных и энергичных работников. Ведь кадровый каркас был полностью закостенелым. Отдельные перемещения происходили в рамках одной и той же кадровой "колоды". Знаком аттестации работника становилась его принадлежность к номенклатуре, которая, в свою очередь, зависела в основном от политической благонадежности, преданности "вождю" и своему патрону".

Тому-то вони із такою легкістью і втратили владу і майже всі важелі впливу на кадрову політику на початку 90-х.

"Вместе с властью номенклатура получила огромные привилегии. Материальный достаток руководителей высших эшелонов обеспечивался не только высокой зарплатой, но и полускрытыми привилегиями: доступом к закрытым спецраспределителям, возможностью получать дополнительные услуги социально-культурного характера и т.д".

Це дійсно так. Але все це сприймається не з погляду вічності, а з точки зору маргінального, напівголодного, малоосвіченого та малокваліфікованого працівника – породження радянської системи. А у мого знайомого, власника 2-х магазинів весь перелік вказаних пільг визиває гомеричний сміх. Перший секретар міськкому КПУ навіть у мріях не міг би уявити всіх тих благ цивілізації, котрими користуються нові українські буржуа.

"В целом номенклатура была явлением, присущим однопартийной системе, когда в стране действует политическая партия, фактически руководящая государством, его гражданами и всей политической системой общества. Номенклатурность как одна из характерных черт командно-административной системы управления непосредственно связана с непрофессионализмом и неквалифицированностью управления, поскольку главным был не отбор кадров в результате конкуренции знаний и талантов, а номенклатурный отбор, при котором на первое место всегда ставилась преданность партии и коммунистическому строю".

Це не зовсім відповідає дійсності. Коли "клював" той самий півень і у те саме місце, то навіть Й. Сталін повернув талановитих військових командирів із ГУЛАГу на фронт. Атомна зброя теж залучила найталановитіших вчених і керівників.

"Восстановление государственной независимости Украины 24 августа 1991 г., казалось, положит конец многолетнему господству номенклатуры, и Украина наконец-то займет достойное место в современном мире. Однако прежняя колониальная кремлевская администрация в УССР, отличавшаяся преимущественно усердием в исполнении руководящих указаний центра, сплотилась и, воспользовавшись эйфорией в стане национально-патриотических сил, возглавила... процесс перестройки Украинского государства, поскольку готовность возглавлять любой участок работы заложена в номенклатуре на генетическом уровне".

Ці твердження вчений просто зобов'язаний підтвердити посиланнями на статистику, відомі прізвища. М. Горбачов прийшов до влади у березні 1985 року. Вперше про перебудову він сказав у Ленінграді десь у кінці серпня 1985 року. Наскільки мені відомо, із вказаного часу до 24 серпня 1991 року (заборони КПРС) в Україні змінилось щонайменше три чверті партійних керівників.

"Сохранив власть и воспользовавшись дезорганизацией системы управления экономикой в результате распада СССР, вчерашние партийные и комсомольские функционеры реализовали тайную мечту номенклатуры – стали обладателями общенародного имущества. В процессе передела собственности и привилегий произошло слияние политической и административно-хозяйственной номенклатуры, снятие каких-либо ограничений на финансово-экономическую деятельность. Управляемая постсоветской номенклатурой Украина, как и большинство бывших республик СССР, вступила в фазу экономического, политического и социального регресса, из-за чего была отброшена в своем развитии на десятки лет назад".

Цікаво, кого це має на увазі вчений? Можливо, Ріната Ахметова, Віктора Пінчука, Ігоря Коломойского, Володимира Щербаня? А може Фірташа, Рабіновича, Порошенко, Кернеса, Жеваго? Так вони партфункціонерами не були. Можна назвати іще десятка зо два-три прізвищ "нових українців", чиї статки та власніть становлять десятки, сотні мільйонів доларів. Але майже всі вони збагатились, не маючи відношення до номенклатури. Про більшість із таких пошепки кажуть, що їх капітали тіньового, а інколи і прямо кримінального походження.

Честолюбство багатьох із цих малоосвічених людей, невігласов призвело до появи їх на політарені, серед керівників міст, областей і держави. Була і більш банальніша причина. Про неї колись сказав політолог Дмитро Видрін. Для цих бізнесменів у політиці дивіденди були значно більшими, аніж безпосередньо у бізнесі.

"Результатом "руководства" стало не только обнищание большинства населения Украины, но и перманентные политические кризисы в государстве, рост угрозы ее территориальной целостности и государственному суверенитету.

Этот результат является закономерным, поскольку современная "политическая элита" Украины является продолжателем традиций номенклатуры коммунистической эпохи. Родовыми признаками руководителей постсоветской Украины являются все те же непрофессионализм, некомпетентность, несамостоятельность в принятии решений, безудержная жажда к обогащению, отсутствие патриотизма. Как и их номенклатурные предшественники, нынешние власть имущие являются самыми влиятельными и зажиточными членами общества, а также крупнейшими коллекционерами государственных наград и премий, ученых званий и научных степеней... Как и в советские времена одним из самых больших наказаний для современного функционера является "почетная ссылка" на дипломатическую работу за границу. С такими "дипломатами" Украина для многих в мире остается terra inkognita или, как показал недавний саммит стран – членов НАТО в Бухаресте, территорией российского влияния.

Позитивные изменения в Украине произойдут лишь тогда, когда от власти будет отстранена посткоммунистическая номенклатура – уродливое безнациональное творение большевистского тоталитарного режима".


Перший абзац – це констатація відомих фактів. Два останні абзаци потребують серйозного і тривалого вивчення. Навіть у достатньо великому коментарі не можна оцінити ситуацію у нашій державі у історичному аспекті. Посилання автора аналізуємої статті на номенклатурних попередників сучасної влади просто не серйозна. Спробую фрагментарно прояснити ситуацію, і, одночасно – помилки вченого. Хоча, одну обмовку дозволю собі. Це те, що товариш Сталін не пішов у вічність, а крокує поруч із нами, навчає нас і повчає, а ми до нього, сердешного, дослухаємося. Інакше все було б значно краще.

До влади у нашій країні прийшла компрадорська буржуазія. Цей термін не має однозначного визначення. Існує декілька визначень. Два із них найбільш поширені. Інші – просто похідні від цих двух. Перше визначення можна знайти майже у любому політичному словнику, Великій радянській енциклопедії. Я користуюсь Філософським словником 1987 року видання. Це – марксистське визначення. Друге визначення належить політологам не марксистського спрямування. Точніше, його у загальноприйнятному (короткому, логічно побудованому із одного або декількох речень) вигляді не існує. Існує описування притаманних сучасній компрадорській буржуазії рис та характеристик. Я використовую цей термін у останньому значенні. Нагадаю, що неомарксисти (наші, білоруські, казахстанські, російські, азербайджанські, сербські та інш.) національну буржуазію називають компрадорською, а компрадорську – національною. Національна буржуазія своєю появою завдячна тим "човникам", які заробили початковий капітал на поїздках у Польщу, "туалетним" та іншим виробничим кооперативам (але не тим, що існували при держпідприємствах, та "перекачували" безготівкові гроші у готівку), частині "цеховиків" Радянського Союза. Компрадорська буржуазія своїй появі завдячна стовідсотково – корупції (блат выше Совнаркома). Її капітали густо замішані на крові (кримінальний характер) та сльозах (спочатку – передача у керування держпідприємств, потім – прихватизація, рейдерство і т. інш.). Не міг і не мав права бути підприємцем за нашими законами держслужбовець П. Лазаренко. А його зарплата ніяк не могла дорівнювати 1 млрд. доларів за декілька років. Ну ніяк не міг на свою редакторську зарплату побудувати палац у "царському селі" колишній головний редактор парламентської газети "Голос України" С. Правденко. Це має відношення і до десятків тисяч інших держслужбовців. Нагадаю, як цей соціальний клас народжувався ще у радянські часи і тому, без великих зусиль, почав захоплювати "командні висоти" у економіці із перших часів незалежності. Для цього я використовую відомий багатьом приклад "блата". У 70-80-ті роки минулого століття сотні тисяч мішечників курсували від своїх голодних міст і сел до столиць. У цей же час у Києві на вулиці Червоноармійській був відносно невеликий магазин, у якому майже щодня були у продажі м'ясо та ковбаси, у тому числі і делікатесні, риба і рибні вироби, вершкове масло, цукерки у коробках та багато іншого дефіцитного товару. Все це було, завдячуючи колишньому директору-пенсіонеру, котрий щодня навідувався до "свого" закладу та допомогав діючому директору у добуванні дефіциту. Про існування цього магазину, вистоявши у черзі котрого декілька годин можна було придбати вказані дефіцити, знали як кияни, так і більшість постійних відрядженців. Як відомо, магазини першими почали приватизовувати. Хто став власником ось таких магазинів, як я вважаю, не загадка. Незалежність дала поштовх для зрощування корумпованих чиновників із вказаними власниками, паралельне зайняття бізнесом і держслужбою.

Оце і є компрадорська буржуазія. Хоча, це для наочності дещо спрощенний, вульгарний погляд. У наших реаліях, як у графа Толстого: "Все смешалось в доме Облонских". Доволі часто досить скромні (за капіталом) підприємці із національної буржуазії у 1994 році і, навіть у наступних 1998, 2002 р.р., профінансувавши власну виборчу кампанію у мажоритарному окрузі, ставали нардепами, мерами. І ось вони перероджувались у компрадорську буржуазію, за два-три роки ставали гривневими і доларовими мільярдерами. Є, звичайно, факти, котрі свідчать про протилежне. Скинуті із владного Олімпу компрадорські буржуа вкладали кошти у реальний бізнес і ставали тією самою національною буржуазією.

Іще раз повторюсь, що вказані приклади спрощенні. Основна відзнака компрадорської буржуазії від національної полягає у тому, що остання створює робочі місця, платить майже у повному обсязі податки та відрахування у пенсійний і інші фонди. Компрадорська буржуазія, як правило, всім вище вказаним не може похвалитися. Але це правило має і виключення. Наприклад, створюються робочі місця, платяться майже у повному обсязі податки та відрахування у пенсійний і інші фонди, але розширене виробництво відбувається (і постійно відбувалось) за рахунок придбання за безцінь "Криворіжсталі", або іншого підприємства. Якщо всі будівельні кампанії у 90-ті "лежали", а одна (Вам всім відома) отримувала надприбутки за рахунок заказів московського уряду – це компрадорська буржуазія. Якщо директор комунального підприємства – ринку "Темп" із окладом 230 грн має 4 "крутих" авто вартістью 200 тис. доларів,а для обрання депутатом райради обласного центру вибрав мажоритарний округ у спальному районі, де проживає 60 відсотків пенсіонерів, та за рахунок свого (комунального!) підприємства облагодіяв їх, то знайте – це компрадорський буржуа. Подивіться повідомлення журналу "Форбс", щотижневиків типу "Файненшл Таймс" про щорічне збільшення власного капіталу найбагатших людей України та порівняйте ці їх доходи із декларацією. Це і є компрадорська буржуазія.

"Класичне" визначення компрадорської буржуазії – посередник поміж метрополією і населенням колонії (напівколонії), який безпосередньо впливає на призначення місцевої адміністрації і,звичайно, має на неї вплив. У сучасному розумінні цього терміну – це теж посередник між владою (найчастіше і сама влада) та населенням. Але цей посередник експлуатує не тільки трудящих, а і інші верстви населення за рахунок доступу до бюджетних соціальних коштів. І що найцікавіше, компрадорські буржуа експлуатують національну буржуазію. Компрадорська буржуазія існує при будь-якій владі, але повний контроль суспільства вона здійснує у тоталітарних та авторитарних державах. Для неї справедливий дещо переінакшений марксистський вислів про буржуазію, яка породжує свого могильника – пролетаріат. Ось ця "віртуальна" буржуазія породжує свого могильника – національну буржуазію. І тоді щороку відбувається по дві буржуазно-демократичні революції (або ж еволюційні перетворення), про які я згадував, посилаючись на Дж. Буша.

Іще раз хочу попередити, що останні абзаци – це фрагментарний опис відомого політологам явища. Сама тема сучасної компрадорської буржуазії заслуговує не на одну монографію.

Аргументи проти люстрації1) Принцип верховенства права у нашій Конституції, котрий, на моє тверде переконання, виконав вирішальну роль у призначенні переголосування другого тура виборів президента у 2004 році (про це я писав тут), аж ніяк не узгоджується із люстрацією. Аргументів на підтримку моєї позиції досить багато у юридичній літературі (див., наприклад, "Юридическая практика", N7 (373) от 14/02/05). Але максимально сконцентровані ці аргументи у руськомовному варіанті Вікіпедії. Ось вони: "С точки зрения права, люстрационные законы представляют собой сложный юридический казус, так как:

они имеют обратную силу, то есть признают возможность осуждения за преступления, которые были совершены до принятия этих законов;

они признают возможность осуждения за действия, не считающиеся преступными сами по себе (например, работу в спецслужбах, журналистику и т. п.);

они имеют сходство с методами, практикуемыми тоталитарными режимами по отношению к своим политическим противникам.

Сторонники люстрации обычно обосновывают её необходимость:

преступностью и незаконностью свергнутого политического строя как такового (из чего следует, что всякое добровольное сотрудничество с государственными органами являлось преступлением);

прагматической необходимостью "защищать завоевания молодой демократии" (которые могут быть саботированы усилиями "бывших");

историческим прецедентом – а именно, благотворным влиянием, которые оказали на общество аналогичные послевоенные процессы денацификации в Германии и демилитаризации в Японии.

Противники люстрации указывают на:

сходство этого процесса с пресловутыми запретами на профессии, применявшимися в той же Германии в 1970-е годы против активистов левых партий, а также с "охотой на ведьм" в США в 1950-е годы;

тот факт, что смена общественно-политического устройства отнюдь не всегда сопровождалась процессом люстрации – в качестве примера приводятся постпиночетовская Чили, постфранкистская Испания и Греция после свержения режима "чёрных полковников".

2) Про моральний аспект проблеми нам нагадують прислів'я, афоризми: "Не суди і судимий не будеш", "Суди таким чином, як бажаєш щоб і тебе судили".

3) Є загально визнані моральні авторитети. Я посилаюсь на них у уривку статті: "Лех Валенса, Вацлав Гавел, Желю Желев и другие противники люстрации боролись за удержание процесса декоммунизации в узких рамках, предостерегали против сведения счетов с бывшей правящей номенклатурой". Все це Ви знайдете у тій же Вікіпедії.

Непоодинокі випадки, коли у співпраці із спецслужбами звинувачували борців із тоталітарним режимом, як, наприклад, вже згадуванного В. Гавела, котрий половину життя відсидів у в'язниці. Дехто із воїнів УПА звинувачував у співпраці із спецслужбами померлого трохи більше року тому останнього командуючого УПА Василя Кука.

І я б нітрохи не здивувався такій гіпотетичній ситуації, коли б у співпраці із спецслужбами люстраційна комісія звинуватила Валерія Семиволоса та Михайла Павленка. Ви спитаєте, як таке можливо? А я не даремно згадував про беззвіткові кошти у спецслужбах. Передбачимо, що наші автори колись давно (20 років тому) по-душам поговорили із своїм давнім приятелем про життя. А він виявився тим самим агентом спецслужб та й взяв і записав у "стукачі" наших авторів просто так, для плану. Є і інші засоби роботи спецслужб. Пам'ятаєте, якими були привітання головних героїв роману Дж. Оруелла "1984" після того, як із ними "попрацювали" спецслужби? "Я тебе зрадила. Я тебе теж зрадив". Т. Абуладзе у своєму "Покаянні" показав найабсурдніші звинувачення, котрі насправді у 1937-1938 роках висувалися у нашій колишній державі. Як не дивно, але реальні люди зізнавалися у цьому. Врешті решт, і реальна людина на запитання: "За що відбуваєш покарання?", могла б відповісти: "За те, що будував тунель від Лондона до Бомбея".

4) Хтось із моїх колег у вересні передрукував у ХВ матеріали круглого столу у редакції газети "День" на тему: "Эксперты "Дня" о политике и культуре памяти, интерпретации истории и общественных ожиданиях" під заголовком "На историческом нигилизме строится любая оккупационная стратегия". До нашого питання ця тема має досить віддаленне, опосередковане відношення. Посилання на цю дискусію я роблю тому, що нічого не з'являється на пустому місті (хіба що елементарні частки у абсолютному вакуумі при опромінюванні його лазером). Навіть таке потворне явище, як компрадорська буржуазія, існує як у "реальному" соціалізмі", так і у демократичному капіталізмі. Це "суспільна онкологія", тому що при збої "імунітету" суспільства до авторитаризму, тоталітаризму "ракові" клітини цього явища переходять у захворювання. Паростки нового, демократичного суспільства існували навіть у тоталітарному, "реальному" соціалізмі". На них, та на позитиві історії ми повинні будувати майбутнє. Ось як висловився про це один із учасників круглого столу – доктор філологічних наук, професор Національного університету "Києво-Могилянська академія" Володимир Панченко: "Нужно избавляться от упрощенных схем, старых примитивных стереотипов. Например, нельзя весь советский период нашей истории отождествлять с соответствующим политическим режимом".

5) Продовжуючи цю тему, хочу навести приклад із власного життя. Мій батько, коментуючи дискусію про тоталітарне минуле, якось сказав, що якби не соціалізм, то він не отримав би вищої освіти і був би простим робітником. Трохи пізніше, через декілька років у інтерв'ю, здається, "Дзеркалу тижня" академік Шалімов майже дослівно повторив батькові слова: "Якби не радянська влада, то був би я пастушком на Алтаї". Такий збіг думок моїх моральних авторитетів просто вразив своєю логічністю.

6) Час зробити ось таку обмовку, оскільки я знов хочу зробити посилання на моральний авторитет. Досить довгий час свого життя я був нігілістом, не визнаючі авторитети. Чому? А тому що було поголовне лицемірство у суспільстві (і я нічим не відрізнявся від інших). На роботі і у громадських місцях людина говорила одне, ввечері на кухні інше, а думала зовсім інакше. А у пострадянському суспільстві, довго спостерігаючи за людиною (пам'ятаєте, пуд солі разом з'їсти), можна вирахувати homo morales – людину моральну. І у мене склалося враження, що до моральних авторитетів можна віднести відомого дисидента, Семена Фішелевича Глузмана. Нижче його думку про люстрацію, яку він оприлюднив на "Свободі слова", я наведу із стенограми цієї передачі на ICTV. І вибачаюсь перед читачами, що не зумів максимально скоротити цю стенограму, виокремити тільки про люстрацію, щоб не втратити загальне враження та хід думок Глузмана.

"Політичний театр абсурду, 14 липня 2008 року, "Свобода слова", ІСТV, 22:00, прямий ефір"

Куликов: При центральному мікрофоні правозахисник Семен Глузман. Він же ж директор українсько-американського Бюро захисту прав людини.

Глузман: Во-первых, я позволю себе назвать свою настоящую профессию. Я не правозащитник, я врач-психиатр. Это важно, потому что я буду говорить и об этом тоже.

Куликов: Конечно, правозащитник – это не профессия, это призвание.

Глузман: Вероятно. Я отношусь к категории украинских граждан, которые чисто от себя всё-таки оптимисты. Реалисты-оптимисты. Я думаю, что трагическая ситуация на самом деле сегодня состоит только в том, что мы имеем тех, кого мы выбрали. Мы выбрали худших из нас – людей, которые не хотят думать о нас, думать о стране. Они заняты своими властными финансовыми интересами. Я понимаю, что среди них есть исключения. Я знаю некоторых нормальных людей среди высших эшелонов власти, но, в принципе, самая наша большая трагедия – я думаю – в том, что мы не научились пользоваться демократией. У нас есть свобода слова. И не только передача "Свобода слова". Есть просто свобода слова. Хотя несколько дней назад в городе Светловодске мэр запретил присутствовать государственным служащим на моей лекции, посвящённой наркотикам и наркоситуации в Украине. Но я, тем не менее, считаю, что эта проблема была в чём-то другом, не в запрете на свободу слова. Я думаю, что мы выздоравливаем очень медленно, потому что мы как народ – я позволю себе это не первый раз сказать – мы случайно получили эту свободу. Распалась страшная империя. Мы стали свободными. Раб, получив свободу, не становится внутренне свободным человеком. Должна произойти смена поколений. Это печально. Но, тем не менее, мы на этом пути медленно двигаемся. Я полагаю, что сегодня внешних опасностей для Украины всерьёз не существует. Самые большие наши опасности состоят в том, что мы не научились выбирать нормальных сограждан, которых на самом деле в Украине очень много. Я вообще отношусь к украинскому народу гораздо теплее и лучше сегодня, нежели 17 лет назад.

Я плохо отношусь к украинским политикам.

Мне нравится моя страна, но – я повторяю – мне не нравятся те, кто ею руководят.

Глузман: Я не думаю, что существуют какие-то новые идеи, заслуживающие Нобелевской премии. Мир устроен однообразно и демократия эта очень однообразна и скучна. Просто нужно перестать обманывать себя. Нельзя проснуться свободным человеком в свободной стране. Нужно построить эту страну. Извините, банально – место всем известное из Библии: 40 лет пустыни, у нас всего 16-17 лет. Может быть, нам даже понадобится больше чем 40.

Глузман: Попытаюсь ответить максимально честно. Во-первых, они пытаются воспроизводить – и мы это видим – именно таких, как они. Но существует ещё украинский народ – вот те самые люди, которые живут в деревнях, городах украинских, которые говорят по-украински, по-русски. Эти люди должны научиться контролировать. Это общий ответ. Частный ответ – как я себя чувствую: ну вероятно... Во-первых, были выборы. Я помню... Я не буду называть фамилий. Некоторые из высокоинтеллектуальных украинцев моральных – таких как Мирослав Попович – пытался стать членом парламента. Его победил человек, которому я не подаю руку. Я с ним сидел в зоне. Я не буду называть его фамилию. Я стараюсь с ним не общаться. Хотя Попович был членом партии в то время, когда мы сидели. Но понимаете, мир устроен неоднозначно. Мир чёрно-белый бывает у детей и у слабоумных. У всех остальных он непрост.

Глузман: Я не думаю, что Украина может впасть опять в тоталитаризм. Я думаю, что для народа Украины эта опасность исключена. Но я полагаю, что это попытки... Это даже не рецидив. Это глупость. Это абсолютное неумение тех людей, которые называют себя политиками, быть политиками. Я даже не говорю о моральной стороне, о правовой. Я плохо, очень плохо сегодня отношусь к нашему президенту. Я не хочу подробно об этом говорить. Я думаю, что сегодня вот то, что произошло, о чём вы говорите, – это ещё один гвоздь, который он вбивает в тот ящик, на котором он сидит.

Куликов: Володимир Скачко.

Скачко: Можно, к вам вопрос как к врачу-психиатру?

Глузман: Это приятнее.

Скачко: Как вы оцениваете вот такую удивительную взаимосвязь, когда высшее должностное лицо Украины страдает манией величия и может своим вернейшим сотрудникам и союзникам сказать, что он нашёл их на помойке, они были никто? Это одна часть вопроса. И как вы можете расценить поведение этих людей, которые боролись за независимость Украины, некоторые даже преследовались, и они стерпели от этого вождя это прямое оскорбление и не встали, и не вышли из зала? Может, вот в том, что у людей есть мания величия, но нет чувства собственного достоинства – может быть, в этом собака порылась на украинских теренах?

Глузман: Во-первых, как врач я не имею права ставить диагнозы. Тем более врач-психиатр ограничен ещё больше, чем остальные врачи. Я думаю, что речь идёт, конечно, не о психиатрической болезни того или иного человека, о котором вы говорили, а о каких-то моральных дефектах. А это не сфера психиатрии. Это совершенно другое. Я полагаю, что всё это – я не буду прямо отвечать на этот вопрос. Я просто хочу сказать, что это выходит гной. Вот выходит гной – и это очень хорошо, с точки зрения медицинской. Когда гной выходит наружу – это отвратительно, это плохо смотрится, это плохо пахнет, но это процесс выздоровления. Я думаю, что ещё много гноя мы увидим. Это наш гной. Это не московский гной, не румынский гной, не американский гной. Это наш украинский гной. Так выздоравливает тело человек, так выздоравливает народ, вероятно.

Куликов: Михайло Ратушний.

Ратушний: Я приєднуюся до цих аплодисментів. І думаю, до слів Кості Матвієнка. Напевно, ви і Євген Сверстюк з тих людей, які дуже багато долучилися до демократії, до української незалежності, свідомо не пішли у владу і маєте моральне право говорите те, що ви тільки що казали. Але, напевно, кожен з нас, хто причетний до політики чи аналізує її, чи навіть громадянин, починає з точки відліку: чи ті люди, які сиділи з вами, які боролися, які гинули... Якби на початку незалежності вони, а не комуністична номенклатура видозмінена, взяли б кермо влади... Чи ситуація на сьогодні... Ми б говорили про інші проблеми, в іншій якості? Як ви думаєте з вашого досвіду?

Глузман: Вы настаиваете, чтобы я ответил и ответил честно?

Ратушний: Ну, я вже бачу відповідь, але я хочу, щоб її побачили інші.

Глузман: В первом Верховном Совете, по-моему, 10 или 12 было бывших политзаключённых. Одно из последствий – это разочарование значительной части народа в демократии. Я понимаю, что это не так. Я сгущаю немножко, но дело в том, что мы ведь... Мы сидели в тюрьмах не потому, что мы были какими-то революционерами, политиками. Мы были персонажами сказки Андерсена о голом короле: каждый говорил о своей правде, которую он видел, и это всё была правда о голом короле. Все знали, что король голый: что Брежнев плохой правитель, что происходит русификация на Украине. И многие-многие боли каждый переживал по-своему. Мы жили в стране, где Комитет госбезопасности занимался отловом вот таких вот мальчиков, которые говорили правду. Когда возникла независимость, когда возникает вот такая новая социальная ситуация, обществу необходимы строители, а не протестанты-диссиденты.

Большинство из нас... Мы все были очень разные. Во-первых, я не хочу говорить до конца, но давайте забудем о том мифе, что в зонах сидели высочайшего класса интеллектуалы и моралисты, как Альберт Швейцер, а с этой стороны находились только отбросы и негодяи. Все были стукачами, все работали в КГБ...

На самом деле всё не так. И когда всё это закончилось, и мы вернулись – те, кто выжил... Вдруг оказалось, что подавляющее большинство вернувшихся совсем не были с интеллектом Василя Стуса. Это плохо или хорошо? Это и не плохо, и не хорошо. Мы такие же, как вы все. Мы были такими же, как вы все. И мы такими и остались. Кто-то из нас захотел сатисфакции, пошёл в политику для того, чтобы вернуть себе потерянное. Потерянное вернуть невозможно. Несколько лет назад умер мой товарищ лагерный, который был отсидельцем. Он отсидел 37 лет в лагерях за неньку Украину. Василь Пидградецький – УПА. 37 лет за Украину. Когда я попросил Олю Герасимюк сделать передачу о нём, умирающем уже, это было страшно по результату, потому что просил я, чтобы кто-то из богатых или среднего богатства людей, помог этому несчастному старику, отсидевшему 37 лет. Просто помог ему, потому, что пенсия очень маленькая, чтоб он мог покупать лекарства. "1+1" тогда смотрела вся страна. Не было ни одного звонка на телевидение. Я понимаю, что я отвечаю не так, не прямо на вопрос. И мы разные, и вы разные. Мы все вместе и есть украинский народ. Слава Богу, что не было люстрации, потому что ничего хорошего не было бы. Я не буду дальше".
Вважаю, що у Глузмана проти люстрації ті ж самі мотиви, що і у мене.

Зовсім інший погляд на проблему люстрації у іншого дисидента, Левка Лукьяненка, котрий "заявлял, что взял за основу "чешскую модель" люстрации: "Поляки провели так называемую мягкую люстрацию. Однако в польском обществе никогда не было такого количества разных стукачей и "внештатных сотрудников", как в бывшем СССР. И нам нужно не церемониться с этими людьми, а поступать максимально жёстко. Только в таком случае мы сможем очистить страну от метастазов коммунистической заразы, как это сделали чехи".

Іще один аргумент проти люстрації. У мене великий сумнів щодо архівних данних на тих людей, котрі могли б попасти в перелік посад, починати процедуру люстрації яких передбачав би закон, якби такий був прийнятий. У польському фільмі "Пси" (ще раз повторюсь) добре показано, як "гебісти" знищували архіви, спалюючи їх на очах демократів. Не виключаю, що наші найцінніші архіви, починаючи із 24 серпня 1991 року до 25 грудня були вивезені у Москву. Ось найсвіжіші факти із "Дня": "Историк из Славянска Донецкой области Александр Добровольский: "многие документы из архивов Донецкого СБУ были уничтожены, в том числе и в последние годы. В Донецкой области происходит зачистка архива – документы сжигают. Особенно после оранжевой революции. Потому что когда я попал в архив Донецкого СБУ в 2007, а до того работал там в 2001-2002 годах (во время премьерства Януковича меня оттуда выгнали), то дела были сильно "почищены".

Мої аргументи проти люстрації не вичерпались. Я навів тільки деякі із важливих. Ще про один, котрий можна віднести до цього переліку, і про який опосередковано я згадував, це той, що відповідає на запитання – "а судді хто?" Який критерій моральності застосувати, щоб включити у люстраційні комісії таких високоморальних людей?. Красиві гасла панів Семиволоса, Павленко, Дорошко мене не переконують.

Висновки

Гасло Томи Аквінського "Мета виправдовує засоби" у делікатній справі про людські долі не може бути виправдане ні з правової, ні з моральної точки зору. Але ж повинні бути якісь дійові засоби, щоб змінити ситуацію на краще. Вибачте, мої дорогії, швидких я не бачу. Невже "Новий Майдан"? Так на нього немає запалу. Залишається довгострокове терпеливе виховання людей на одних стандартах, а не подвійних. Скинути із себе нашарування тоталітарного минулого.

Історія не допускає трактувати її у умовному нахилу. Але все ж... Якби руки були ті, що презентувались, наша хода була б значно швидшою. Було ж сказано у часи Андропова "Ніззя"! І за короткий термін часу всі зрозуміли, що "ніззя". Всім відомо, що очикує на того, хто кинув недопалок на тротуар у Гонконгу. Ще жорсткіші вимоги до поведінки людей у Сингапурі. Повинна бути невідворотність кари за скоєне. Але це, на жаль, станеться не за моє життя.

Рекомендую почитати рішення Коституційного Суду України, яким він довів що "одна і та ж людина" Л. Д. Кучма не була двічі президентом країни і може обиратися на наступний (і ще на декілька!!!) термінів. Почитайте цей найвидатніший правовий казус. І що ж? Цим суддям (за винятком тих, хто висловив окрему думку) не подають руки? Чи може сотні тисяч людей після цього вийшли на Майдан? Ні! Ми зробили вигляд, що не помітили цей плювок у душу. А "ієзуіти" продовжують виконувати свою чорну справу.

Невже ж все так погано? Невже ж ми не у змозі розірвати це замкнуте коло, коли моральних людей ми не обрали до Верховної Ради і вона не в змозі сама реформуватися. Ось прийняли дуже давно очікуваний закон про спеціальні слідчі комісії. І це викликало таке велике обурення у президентському колі. Це ж звичайний закон із системи стримувань та противаг, котрий застосовується у більшості західних демократій. А ще давно пиляться проекти законів про спец прокурора, імпічмент президента. Чому про це ніхто не говорить у об'єктив телекамери, на "Свободах слова", у газетах? Чому люди дозволяють собі знаходитися у оточенні зрадника-депутата, брехухи-депутатки? Коли ж ми навчимось не подавати їм руки, не привітатися, не знаходитись у одній компанії? Скільки ж у нас втрачених можливостей?

А термоядерною бомбою для всіх можновладців повинен бути Цивільний Кодекс, у якому необхідно передбачити конфіскацію не задекларованих прибутків і доходів. Іншими словами, застосувати основний принцип цієї конституції громадянського суспільства – презумпцію винності.

Ось на що необхідно направити зусилля наших людей, не байдужих до суспільства, у якому живемо, будуть жити наші діти та онуки.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua