Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Подарунки чужинців

Beware | 31.10.2007 02:16

7
Рейтинг
7


Голосов "за"
8

Голосов "против"
1

Приклади інших націй дають змогу подивитися на власну поведінку іншими очами. Саме тому, що наша дійсність така далека від їхньої. Також отримати освітчений погляд того, що відбувається у світі дає нам змогу зняти шори, жити більш свідомо і навіть може дозволити знайти нові ідеї і підходи, щоб зробити наше життя кращим.

Звичайно, представник кожної нації бачить події з переспективи свого виховання, своїх впевнень, своїх передумов. А представник імперії має ще більш специфічне бачення. Люди інших культур можуть не погоджуватися радикально, і це єстовно. Незважаючи на всю об*єктивну реальність і економічну ситуацію, бачення виграє не останню роль у повороті курсу цілих націй. Звичайно, її представник, як би не критикував її, завжди залишається на її боці. Не спішіть судити, почитайте.

Доброта чужинців

Критика. Ессе з Вересневого / Жовтневого номера "Society" передруковане "Harper´s" за листопад цього року (стор. 15-21). Автор, Робін Фокс є професором соціальної теорії у Rutgers.

З тих часів, коли попередження Laocoön-у для своїх рівних троянців було так трагічно не прийнято до уваги, шлях історії був устелений трупами невдячних націй, які, незважаючи на злидні, що народжуються з їхнього невміння керувати своїми власними справами, гірко ображаються і акривно опираються твердій і примусовій допомозі інших. Чужинський подарунок миру, порядку і добробуту є для нас більш неприйнятим, ніж смерть, хаос і бідність стоврені нами самими. Накінець вони наші власні і це є головним для нас. Як дикі підлітки, не хочемо щоб нам казали, як робити речі, або щоб хтось робив їх за нас; ми хочемо робити свої власні, навіть смертельні, помилки. Ми візьмемо що зможемо з того, що нам було запропоновано, але ми хочемо, наприкінець, робити все самі: керувати нашим життям, навіть якщо погано. Головна річ щодо чужинців, після всього, це те, що вони чужинці. Вони не такі, як ми; вони ніколи нас не зрозуміють. Наш найбільших острах у тому, що ця можливіть нерідко є такою спокусливою, що ми перетворимося на них і втратимо себе. Подарунок чужинців ніколи не приходить без кайданів, і ми не хочемо бути зв*язаними. Ми серед пост-Просвітлених Англофонів Заходу є самими заслугованими з давців. Ми не є як середньовічні католичні предки, справжні подвижники крусад і святих війн проти поганців. У нашому серці, ми є протестантськими місіонерами. Ми хочемо нести добрі новини і переваги цівілізації всім неукам землі. І якщо вони того не хочуть, тоді, як протестантські батьки, і звичайно, виключно заради їхнього власного блага, ми повинні строго примусти їх прийняти їх. Звичайно, ми сподіваємося нажитися на тому і добитися політичної влади у процесі, але це є малою ціною що невігласи мають заплатити за непорівняний подарунок, що ми пропонуємо. Критики колоніализму це випускають з виду і все, що вони бачать, це нажива і влада. Наша цівілізаційна місія була, і є такою дорогою для нас, як джіхад для мусульманів. Хоча це не є протестанство саме по собі, що ми пропонуємо, визнаними дітьми Протестантської Етики є демкратія, воля, рівність і вільний ринок. Наші вчені мужи кажуть нам, що ми призначені долею бути носіями такої фундаментальної правди, що з її перемогою історія прийде до кінця, нічого більше не залишиться для людства щоб прагнути. І якщо це так, то як ті неуки можуть бути такими впертими, і навіть агресивними, відмовлятися від нашого подарунку вільного входу на сцену світової історії?

Нема питання у тому що ми прийшли у Ірак щоб захистити наші нафтові інтереси; це, у всякому разі, була раціональна частина. Але святі воїни Білого Дому бачили більш далеку можливість. Вони встановили прапор ліберальної демократії у самому серці арабської тоталитарної землі і таким чином, змінили світ на краще. Щоб це зробити, було співпрацювати з неминучим прогресом людства – напевним переможцем політики. Ми дали невідкладному прогресу дружній поштовх у правільному напрямку. "Іракський Народ" (стільки згадуваний) нас привітає як визвольників і благодарно прийме наш подарунок вільних виборів. Як вони можливо можуть воліти дикість Садаму і брутальну гегемонію Baath? Враз позбавившись від цих монстрів, "Іракський Народ" – як люди звідусіль, як "шанувальники волі" – встановлять власну модель репрезентанивної демократії. Урни для голосування і рожеві чернила будуть їм забезпечені, політичні партії зможуть формуватися вільно, преса стане нестримуваною. Ця демократична модель стане строгим моральним попередженням і прикладом монстровим режимам Середнього Сходу, які поступово окунуться у цю щасливу предназначеність. Ще більше: це буде арабська демократія що врятує арабів від сорому, що Ізраїль є єдиною демократичною державою у регіоні. Тому що демократія є по природі мирною, чим більше її у регіоні, тим краще, не кажучи вже про переваги для нашої "національної безпеки". І, більш за все, як гаранти демократичного раю, ми матимо постійний позитивний вплив у цій зоні, який, разом, захистить наші нафтові інтереси.

Для місіонерів це був шанс занадто добрий щоб його впустити. Режим Садама був зрілим для проколу. Не було шляху щоб його армія вистояла проти наших неперевершених Західних Сил і, враз коли армія була обезшкоджена, злодії пов*язані і "дезбаафікація" завершена, вдячний визволений "Іракський Народ" сам собі дасть лад. Вони потребують допомоги і твердого гіду місіонерів, звичайно. Вони нароблять помилок, і буде цілий багаж диктаторського минулого щоб розпаковувати. Але це було зроблено у Японії і Німеччині з лякаючим успіхом (обидва збиваючі з шляху приклади, як виходить), то чому не в Іраці? Натякати протилежне, як сказав Джорж Буш, це сказати що "Іракський Народ" був природньо нездібним до "волі і демократії". Це було б зверхньо і колоніально. Всі і всюди хочуть цих переваг, і тільки зруйновані режими не дають їм реалізуати ці універсальні людські мети до яких, не будемо забувати, людство еволюціюнувало всюди.

Я не роблю карикатури з цієї позиції. Ті, хто бачить ідеологію як цінічне прикриття для індустрії зброї, Halliburton i Bіg Oil випускають з виду, що саме є проблемою, і наскільки вона набагато страшніша. Колоніальні сили завжди дивляться на свої економічні і стратегічні інтереси; було б глупством з їхнього боку цього не робити. Але вони завжди вірили у "цівілізаційну місію" що є не меньш важливою. Це було виправдано, частково, релігією – нести християнство невірним – але також бачилося як самоціль: вироблення індустріального, мирного, демократичного (деколи соціалістичного) світу.

Як суспільства еволюціюнували від воєнних до індустріальних інституцій, так само мир і демократія розсіялися б по земній кулі. Адвокати вільної торговлі повторюють сьогодні: чим більше ми залежимо один від одного, тим меньш вірогідно ми воюватимо один з одним. Торгівля потребує правил закону, правила закону продвигають демократію, і демократії не воюють одна з одною – ми знаємо цю логіку. Вона є фундаментальною впевненістю місіонерів. Ми маємо цінний подарунок що можемо дати націям світу, хочуть вони того чи ні, ми їм дамо його у любому випадку. Якщо вони думають, що вони його не хочуть, мають бути перевиховані, силою, якщо це необхідно, щоб вони зрозуміли що вони хочуть насправді. Історія скінчиться універсальною ліберальною демократією, так що вони можуть навчитися, до речі, кооперувати з неминучим.

Проблема ліберальних і радикальних критиків Буша на Сході є тим, що вони щиро вірять цьому також. Вже не модно думати, що якась форма комунізму або соціализму стане неминучим завершним продуктом, але якийсь тип демократичного відкритого суспільства бачиться як єдина альтернатива для розколонізованих людей світу. Дуже важко знайти любого завзятого пост-колоніалиста що згодиться з тим що, скинувши все імперіалистичне ярмо, екс-колоніальні люди мали б бути вільними вибрати диктатуру, теократію, племінність, непотизм, або військове управління. Повага до "місцевих культур" йде так недалеко. Ліві ліберали припускають з такою ж завзятістю як і послідовники Буша, що люди всюди претендують на ліберальну демократичну державу, де людські і жіночі права будуть гарантовані і толерантність і релігійні свободи будуть інституцілізованими. Є їхнім постійним соромом, що цього не трапляється, і 50 років поспіль виправданням поразки є те, що злодіяльні наслідки колоніалізму є вирішуючими, хоча самі не вірять цьому виправданню. (Вони міняли на неоколоніализм, неоліберализм, глобалізацію, транс-національні корпорації). Але альтернативу важко винести для прогресивного менталитету, який припускає, що ми повинні написати власний скрипт і виключити всі ті фактори "людської природи" які вперто виглядають і містять опір нашому просвітленому комплиментизму.

Проти цього наівного оптимізму місіонерів любого кольору, можемо запропонувати протилежне бачення, яке є історичним і яке могли б називати натуралістичним. Схоже що інституції, які ми так вихвалюємо, не є продуктом людської вольолюбної натури, але результат вікових зусиль і перевершують людську натуру. Якими б бажаними вони не були, вони не є єствоними для нас. Ми втримуємо їх через постійне сторожіння і підтримуємо важко заробленою економікою, політикою, легальною і соціальною структурою. Зайняло буквально тисячи років щоб їх встановити. У Англії універсалне голосування мало чекати 1928го року, коли жінки меньше тридцяти років нарешті були включені у суспільне життя. У США тільки у 1965у році після Універсального Акту Голосування можна було сказати, що ми нарешті спромоглися отримати справжню демократію. Далеко від того, щоб бути фактом людської природи, добровільна передача влади після виборів, базова характеристика ліберальної демократії, нарешті стає перед лицем природи. Це є самозрозумілий абсурдом. Наші політичні опоненти завжди мають погану репутацію і їхній доступ до влади буде руйновним для країни. Послухайте риторику виборчих кампаній: дозволити опонентам взяти верх є просто вбивствено, і навіть так, ми це робимо після простого підрахунку голосів, віддаємо контроль бандитам і некомпетентним.

Цинік скаже що ми дозволяємо це робити тільки тому, що справді нема реальної різниці між політичними партіями у цій системі, і тому ми приєднуємося до конспірації дочекатися нашої черги. Навіть так, ця воля яку ми вбачаємо само собою є така дивацька, незвичайна і тендітна річ. Наші західні демократії продовжують хворіти на непотизм і корупцію, енергічна настирливість яких нам має щось казати. Як ми могли повірити тоді, що ввійшовши в таку країну, як Ірак і пробувши там декілька місяців, або навіть декілька років, або навіть декілька десятиріч, можемо еволюцінувати те, що тисячі років не змогли еволюцінувати спонтанно? Тому що "Іракський Народ", як і інші, "любить свободу"?

Для початку, нема "Іракського Народу". Ця фраза – це чиста риторика. Ірак це "нація" (як і "нація" Кувейту), була поділена можливості і мускули Гертруди Бел, коли британці і французи поділили Середній Схід після першої світової війни. Ми знаємо досить добре етничний розподіл на Курдів, Суні, і Шиітів. Але те що ми не розуміємо, що Ірак, як і інші країни регіону, стоять на рівні соціальної еволюції коли родини, клани, племя, і секта нав*язують найбільші коаліції, і ідея індівідуального анонімного голосувальника, необхідне загальне місце в нашій власній системі, є повністю чуждим, і не має ніякого сенсу для "середнього Ахмеду".

У 2003у році мені зателефонував репортер "Н*ю Йорк Таймс", Джон Тірней, який був вражений тим, що він побачив у багдадському готелі. Кожного тижня там відбувалася розкошна свадьба. Все виглядало дуже по західному, поки він не взнав, що молодята були завжди двоюрідними сестрою і братом, і крім того найчастіше, вони були кузинами по батьківській лінії, як то казали, вони були дітьми рідних братів і, коли вони не були такими близькими, тоді невіста була з того ж самого батьківського клану що і жених. Деколи одружувалася дівчина з батьківського клану матері, як у випадку Садама Хусейна. Коли їх про те запитали, молоді люди відповіли журналисту: "Звичайно ми одружуємося з кузинами. Що ви хотіли щоб ми робили: одружувалися з чужаками? Ми не довірямо чужинцям." Така система близьких родичів у одруженні, є найприйнятішою формою у арабському суспільстві. Араби, буквально, втримують одруження у родині. Такі групи мають внутрішнє сприйняття і чужинці є підозрілими для них. Це є "мафіозним вирішенням" життя: ніколи не йти проти родини. Довіра, остаточно, є між найближчими родичами, і переважно, з батьківського боку. Ідея щось по власній волі зробити для чужинця має бути ще опрацьованою. Це ще одна річ яка в західних демократіях робиться щодня без особливих роздумів. Це "людська натура" для нас. Ми віддаємо великі суми грошей незнайомим щоб розповсюдити серед інших чужинців з невідомими нам метами. Це є виплата податків. Всі ненавидять це, але це необхідно щоб регулювати складне суспільство. Ми довіряємо чужим виконувати речі абсолютно життєві для нас і нашого добробуту. Ми сприймаємо як належне, що вони виконають їх, тому що вони виконують свою роботу. Але це є чуждим для більшості світу, як наше странне відношення до спадкоємства влади. І для цього іншого світу все це межує з аморальним, або просто божевільним. У цих місцях, де державі неможна довірити добробут індівідумів, вони звертаються до старішої і мудрішої впевненості родства. Коли не було електрики у Багдаді, причина була у тому, що як тільки прокладався мідний провід, іракці приходили вночі і крали його. Мідь має добру ціну. Коли армія впіймала тих, хто крав і спромоглася щоб ті побачили, що їхня крадіжка виступала проти "Іракського Народу", обурені крадіжники вимагали знати, хто є цей "Іракський Народ" що стоїть між ними і годуванням їхніх вмираючих з голоду родин. Вони відповідали не за якийсь міфічний "Іракський Народ" але за свою родину: їхніх двоюрідних сестер що були їхніми дружинами. Декілька Швидких Допомог не могли працювати щоб довести жертв бомбардирування до госпіталів. Озброєні родичі раненого командиру зупинялися і викидували нерідних поранених. Перестрілки часто починалися серед озброєних груп як битва за Швидку Допомогу. Пам*ятаєте графічну сцену з "Lavrence of Arabia" коли шефу племені Ауда, зіграного Антоні Квин, сказали, що той має приєднатися до атаки турків у Акаба для захисту "арабів". "Що це за племя?" питає той. Він перечислює всі племіна що знає, але вимагає знати, що це за племя "араби" за яких він має жертвувати. "Англічан" він знає як племя з яким він може об*єднатися щоб воювати з своїми ворогами, навіть з турками, якщо це йому вигідно. Так деякі шікс об*єдналися з американцями проти Ал Каеда тому що це їм стало у нагоді. Але їхній непокій відноситься єдино до безпеки власного племені. Це їхній найвищий моральний імператив. І Ауда любив волю більш за все.

Якщо цей племіний менталитет є ближчим до людської натури по визначенню, ніж наша індівідуалистська демократія, тоді ми ігноруємо його привабливість на наш ризок. Одруження близьких родичів може здаватися нам застарілим, не гігієничним і аморальним, але це еталон що домінував світ до недавнього часу. Якщо ми доберемося до пам*яті Бога, знайдемо, що більшість шлюбів через всю історію відбувалися з близькими кузинами. Якщо на Заході ми передвинулися від трибализму, через імперію, феодализм, меркантильний капітализм, і Індустріальну Революцію щоб опитинится у нашому хрупкому стані демократії (відкинувши комунізм і фашизм по дорозі). Нам допоміг у тіні домінантних царських груп відносний індівідуализм англів і саксонів з їхнім акцентом на незалежність родинного ядра, і потім християнська моногамія і заборона одруження серед родичів церквою. І ми мали прикладати власні зусилля, щоб підтягнути себе по соціальній драбині, щоб все це прижилося. Ми бачили на прикладі Німеччини, Італії і Іспанії, яке насправді хрупке є це все. Росія ніколи того не добилася. Франція завжди є проблематичною. Латинська Америка – це вічне безладдя. Але щоб виробити цей рух ми мали поміняти все комунне, ритуальне, царе-владне суспільство, на те, яке є таким єстовним зараз для нас. Ми маємо перетворити "непотизм" і "корупцію" з племіних цінностей у кримінальні образи, і так маємо їх втримувати весь час.

Майбутнє є гіпотетичним. Стара формула "без буржуїв нема демократії", втримує свої позиції. Цей незалежний професійний клас був у Іраку, з його потребою у правилах закону для гарантування контрактів, був зруйнований Садамом. Це щось таке що ми не можемо відновити любою кількістю допомоги або хірургій, ні також примусово нав*язати "Іракському народу". Ціна поразки, каже Буш, занадто висока. Але поразка була написана скрізь все це починання. Встановлені мети, окрім перевершення Садама, були неможливі, і і реальна загадка в тому, чому насамперед наші лідери гадали, що можуть впоратись. Адміністрація може, через побільшення сили і підкупу ("Іранський народ" розуміє обидві речі дуже добре), залатати якийсь тип порядку на певний час. Але не може створити цілої цівільної інфраструктури і поміняти цінності щоб приклеїти функціональність ліберальної демократії. Щоб це зробити, треба перетворити людей племін на громадян.

Ті Діти Протестантської Етики з Білого Дому мають зрозуміти, як важко виграти відкрите суспільство у якому ми живемо, як сильно те вікове зусилля бореться і потерпає, яке тендітне воно є, і як ми маємо все робити САМІ. Наші опоненти з фундаментального ісламу мають на своєму боці атавістичну привабливість зачиненого суспільства, і ми маємо сприймати їх не меньш серйозно ніж вони нас. Раніш ніж спромогатися перевершити їх у нашому облиці, ми маємо пам*ятати яким справді новим є наш ремонт, і діяти з скромністю і обережністю. Рука допомоги може не бути лишньою там чи сям, але ми маємо ніколи не бути здивованими коли відштовхують подарунок чужинця.

Переклад з анлійської Beware для НП

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua