Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Недолю співаю козацького краю (до Шевченківських днів)

Peter | 9.03.2009 21:30

6
Рейтинг
6


Голосов "за"
9

Голосов "против"
3

Слухайте ж, щоб дітям потім розказати,
Щоб і діти знали, внукам розказали
Як козаки шляхту тяжко покарали
За те, що не вміла в добрі панувать
Т.Г.Шевченко (Гайдамаки)


Недолю співаю козацького краю (до Шевченківських днів)
Недолю співаю козацького краю

Слухайте ж, щоб дітям потім розказати,

Щоб і діти знали, внукам розказали

Як козаки шляхту тяжко покарали

За те, що не вміла в добрі панувать

Т.Г.Шевченко (Гайдамаки)

Чому гнилі плоди приносить, колись могутнє, а нині зубожіле Дерево -України. Чи може коріння слабе, та ні; такою славною і звитяжною історією не кожен народ може похвалитися. Чи може перекрив хто живлячий сік від кореня, так що до гілок вже не доходить.

Попробуємо почерпнути розуміння Українського Дерева з Кобзаревої Криниці, а допоможе нам в цьому відомий український філософ, ідеолог та публіцист Дмитро Донцов. Він у своїй праці "Ідеї Шевченка про Бога і націю" роз'ясняє – "Причину цієї національної катастрофи знаходив Шевченко насамперед в деґенерації нашої провідної верстви, в дегенерації пастирів. Від голови-бо риба смердить. Проти цієї верстви і звертається поет своїм картаючим словом. Звироднілі нащадки панства козацького, які за миску сочевиці продали займанцям право первородства у своїй землі, право правити нею, – ось хто завинив, на думку поета, за політичний, економічний і моральний занепад України." (http://dontsov-nic.org.ua/index.php?m=content&d=view&cid=16)

Як ми бачимо, що головна біда в тих, які називають себе провідною верствою, але ведуть народ не по шляху спасіння, а по шляху духовного, а потім і фізичного загнивання і в кінці кінців вимирання.

Господь наш Ісус Христос вчить,що "коли сліпий сліпого веде обоє в яму впадуть". У чому ж їх провина " У тому, що "занапастили Божий рай" на Україні. У тому, що в країні, де кожного призначення було: "людей любити і Бога хвалити", розвели пекло. У тому, що насміялися з Христа і з Правди його. Червоною ниткою через усю поезію "Кобзаря" тягнеться ідентифікація двох понять: Євангелії Правди і Правди Євангелії. Згадує про одну, то зараз і про другу: "скрізь неправда, скрізь Господа лають"; "правдою торгують, Господа зневажають". Правда – це коли Йому одному: "жива правда у Господа Бога". Навчає – "путями добрими ходить, Святого Господа любить". Шукати людей, шукати правди – це у нього те саме, що "шукати Бога", Слово у нього є водночас – "кадило Істини" і "Божеє кадило". Наказує "молитись Богові одному, молитись правді"... Обидва ці поняття завжди йдуть у "Кобзарі" в парі. Іншої Правди, як християнської, він не знає. У "Кобзарі" поняття Бога є наскрізь органічне, як у Ста рокиївській державі або в державі козацькій. Без тріумфу Правди Божої не уявляє собі Шевченко ні національного відродження України, ні життя в світі. Правда Євангелії – це для нього Євангелія Правди нашої, його правди, за яку карався, мучився, а не каявся. Під тим оглядом справа нації тісно пов'язана у нього зі справою тріумфу тієї Правди. Бог Шевченка – це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, Провидіння якого керує життям окремих людей і народів."- так бачить Кобзаря Дмитро Донцов (http://dontsov-nic.org.ua/index.php).

Власне за те й упали всі нещастя на Україну, що відцуралася її провідна верства тієї християнської правди, з неї насміялась, її розіп'яла. За те, що члени провідної верстви тієї – "чужим богам пожерли жертви, омерзились", за те, що "жили лютими звірми, а в свині перейшли". Звірі і свині, або, як казав Сковорода (а його знав і вивчав Шевченко) – звірі і скоти, – ось у кого перемінилась колись блискуча старшина козацька на Україні, а, властиво, її здрібнілі душею нащадки, які в своїй душі "занапастили образ Божий, багном осквернили".

Може хтось з нинішньої влади образиться, скаже – "Ми не сліпі! Ми знаємо куди йдемо і куди народ ведемо!" Але це все в Євангелії говорили фарисеї і Господь дав їм достойну відповідь – "Якби ви були сліпі, то не мали б на собі гріха, але як ви говорите, що бачите, то гріх лишається на вас" (Іоана 9,41).

Забули українці свого Доброго Пастиря – Ісуса Христа, забули Його голос, пішли за чужими вченнями. Не шукали вони ні князівської держави, ні гетьманської булави, захотіли чужої демократії.

А "демократія – за визначенням Бенджаміна Франкліна – це коли два вовка і вівця вирішують, що в них буде сьогодні на обід. Можна не сумніватись, все буде "по – честному", як більшість проголосує.

А коли при владі більшість вовків, то як ми знаємо по байці Крилова, вівці вже винуваті, бо вовки хочуть жерти. І проблема не в тому, яка форма правління,а в тому, як каже наш філософ Донцов, що "нащадки втратили той дух, що одушевляв і окрилював людей козацької доби" (с.27 Д.Донцов. Дух нашої давнини. МАУП. 2005 р.)

Нині тяжко найти пастиря в тому дусі. Нині отари заблудлих овець забули, як світить Божа Правда і все мордуються у темряві і ідуть навпомацки за чужими голосами. Згадаємо Євангеліє, там чітко пояснюється, як відрізнити правдивого пастиря – "пастир добрий душу свою покладає за овець. А наймит, не пастир, якому вівці не свої, побачивши, що йде вовк, кидає овець і тікає..." (Іоана 10.12).

Напевно майже кожен з нинішніх можновладців думав про таку перспективу, що якщо, не дай Бог, станеться біда в Україні, то куди б краще втекти, щоб лиш народне лихо їх обминуло.

Дмитро Донцов говорить – "За гріхи своїх пастирів карається і мучиться Україна не лише через якісь зовнішні причини. Грозив їй і нагадував Шевченко: "Сама розіпнешся, твої сини тебе уб'ють". Бо не були це ті пастирі, не були це ті євангельські ігемони, яким Бог давав меча, щоб допомагали добрим і карали злих. Тому хоч і з болем у серці, але визнає, що "праведно Господь великий кайдани повелів кувать" на цей рід поганий. Чи не так воно було й раніше, чи не впала кара Божа на Єрусалим, коли його провідна верства почала складатися з Іродів, Каяф, фарисеїв або тих, що поробили з храмів вертеп розбійників? Які віддали Боже – кесареві." (http://dontsov-nic.org.ua/index.php?m=content&d=view&cid=16)

Але подивимося правді в очі, хіба ми не бачили, який хрін брали, а тепер чого плакати; хіба знайдеться серед нас такий, який прийшовши до влади, душу свою покладав би за народ. Чи не подібні ми на того впертого барана, якому хоч і доброго пастиря дай, а він все одно не іде за отарою, а вибирає шлях у провалля. Але не треба забувати, що не можна з долею жартувати. Завжди знайдеться на такого впертого барана, сильний і могутній орел, що візьме його в свої міцні кігті і хоч проти його волі, але підніме до неба. Хоча і на орла також мисливець чатує і коли він поцілить, то летить сизокрилий додолу.

А ось баран в нашому суспільстві, чомусь не падає, а лишається вгорі.

Повернемося від цих міркувань до нашого філософа Донцова. "Скажуть: таж каралися на Україні не лише "пани лукаві", а й народ? Певно, так і в Єрусалимі, який узяв невдовзі після розп'яття Христа римський цезар, також терпів народ. За що ж він терпів? За що терпіла вся нація? Пригадаймо, що та нація зродила із себе Юду, скорилася фарисеям, воліла розбійника Вараву а не Христа, коли останнього судили на смерть, ревіла мов несамовита – "розіпни його!". Пригадаймо, що багато у тому народі було тоді нікчем і боягузів... Річ у тім, що самого терпіння народу не достатньо, з точки зору християнства, для його спасіння. Цих терпінь вистачає тільки тоді, коли на них ідуть свідомо, в боротьбі за правду, – "імені Мого ради", з глибокою вірою в правду Христа. У євангеліста Луки читаємо, що у одному містечку привели до Ісуса всіх хворих і біснуватих. Ісус зцілив тільки кількох із них, не всіх! Зцілив тих, які вірували. Вірували в тріумф його правди, в його силу, яка їм допоможе. Ось тоді, коли запанує в народі пристрасна віра в правду, коли закріпиться воля битися за неї, тоді лише впадуть з нього ланцюги рабства. Доки ж цього не сталося, доки дають себе розкрадати шулікам, як овець або як в бур'яні курчат, доти не вийдуть з рабства. Стосується це і тих часів і наших. Не тому терплять люди, що їх гноблять, а тому їх гноблять, що дрібніють вони душею. Тому гноблять нащадків хмельничан, що не в Богдана – "не в батька діти" вдалися – по слову Кобзаря. Жили колись славні діди, що клали голови за правду, та лежать тепер, а над ними могили синіють... А онуки? Жито панам сіють! "Без озву!" Нараховує на Україні Шевченко лише одного козака із мільйонів свинопасів, які на все лихо і зло лише "дивились і мовчали та мовчки чухали чуби, німії підлії раби". Або робили, як той Ярема: "заплаче, та й знову до праці", у ярмо всякого хама, що над ним коверзував. І чого мали для себе "якогось раю бажати", коли вміли лише "в ярмі падати"? Кара впала на Україну – за провину усіх; на одних за те, що були катами, на других за те, що були рабами." (http://dontsov-nic.org.ua/index.php?m=content&d=view&cid=16).

Встане Україна – читаємо в "Кобзарі" – коли ті, що оглухли й похилилися; що нагинались, бо не знали, як той Ярема, що крила у них за плечима виросли, коли вони пізнають, що не рабами створив їх Господь; коли увірять, що "небо дістануть, коли полетять", коли зірвуться до боротьби "за святую правду-волю", за волю Христа. Встане Україна, коли підростуть її малі діти і "на ворога встануть".

Коли таке прозріння, коли така віра спалахне в їх душі, тоді тільки вложить Господь до їх рук караючого меча своєї справедливості. Тільки тоді, коли в обороні нації, коли в обороні гноблених знову стануть Галайди і Хмельницькі. Тільки їхніми руками Господь "кара неправих, правим помагає". Залишиться Україна у рабстві аж доти, доки її "малі діти на ворога встануть". "Сім'ю вольну, нову", нову суспільність, в якій би панувала справедливість Божа, здолають вибороти лише люди вільні духом. Якими є ці люди? Це ті, каже Шевченко, що пізнають Правду Христа: "Пізнайте Істину, і Істина визволить вас!" Це ті, які зі своїх жил вицідять гнилу сукровату кров невільників, а на наллють натомість живої, чистої, святої, козацької крові. Лише за такими людьми майбутнє України.

"Шевченко вживає вираз – "Свята Правда". Тому і вибороти її зможуть тільки люди "святої козацької крові", або, як каже, "лицарі святії". Хочете знищити неправду? То пізнайте правду і борітеся за неї! Це і є сенс його – "борітеся – поборете!". Коли за Його правду, то "вам Бог помагає". Як колись їхні предки, такі люди мають право благати Бога, щоб він "розв'язав наші руки рукою твердою своєю", щоб допоміг їм і тепер "стать на ката знову". Читаємо: "преподобні славлять ім'я Боже, і мечі в руках їх добрі, острі обоюду". Ось до чиїх рук дасть Бог свого меча, до рук"преподобних", або "святих лицарів", які зненавиділи зло і готові битися за його правду.

Лише таким допоможе. Лише тоді з неволі вирветься нація, думає Шевченко, коли з неї народяться вожді, не Юди та Іроди або прибічники Варави, не "донощики і фарисеї", які узурпують право стояти на чолі народу, а ті лицарі святії, які правду Божу проголосять правдою своєї нації. Їм, сильним духом, допоможуть і їх народові – небесні сили. Коло них, та їх справи "сторожа власне з того світу" не дасть розпинати їх країну. На їхній стороні боротимуться, їм допомагатимуть "душі праведних і сила архістратига Михаїла", патрона Києва, що їхніми руками тут на землі знову переможе дракона. Руками тих, душі яких пропечені "огнем Божественного слова", яке у них "пламенем взялось і огнено заговорило". Руками тих, які, коли не можуть "серцем жити й Бога хвалити", мають в собі сили, щоб неправду "проклинать і світ запалити" очищуючим вогнем, – світ, що лежить у злі. Таким та їх нації Бог допомагає. Їх рукою карає неправду і визволяє народи. Їх рукою перевертає поганські ідоли і винищу є власних Датанів та Авіронів, які тужили за мамоною і за рабськими путами. Лише такі люди прищеплюють своєму народові віру у перемогу Божої Справедливості. Їх героїчна душа, їх віруюче серце, їх тверді руки знаходять допомогу вищої сили. Лише їх веде шляхом визволення нації Боже Провидіння." (http://dontsov-nic.org.ua/index.php?m=content).

Ось такою сильною та глибокою концепцією Бога і нації – бачить в творах Т.Г.Шевченка наш філософ Дмитро Донцов. Він закликає "раз і назавжди скінчити з філософією часів упадку, повернутися до правил життя наших предків, їх невмирущої життєвої мудрості, щоб разом з ними в одному дусі ми змогли навернутись до старовинного життєвого Вірую!" (с.27 Д.Донцов. Дух нашої давнини. МАУП. 2005 р.)

І в завершення всього сказаного хочеться побажати, щоб українці знали голос Доброго Пастиря і за ним йшли і щоб вперті барани не лізли догори, а орли нації не падали додолу, бо допоки у нас барани при владі довіряють пасти овець вовкам, а орли ніяк не годні злетіти, то в нас держави не буде.

Автор: ієромонах Савва

(Богдан Дубатовк)

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua