Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
больница   внуки   долгожительница   дочь   Николай Сухомлин   поселок Высокий   правнуки   ровесники   столетний юбилей   Харьковская область

Харківська довгожителька: дожити до 115? – не питання


7
Рейтинг
7


Голосов "за"
11

Голосов "против"
4

Напевно, мало вже залишилося в Україні людей, які народилися на початку нашого століття. Тим приємніше, що до їх числа належить і наша землячка Ганна Дмитрівна Комір, якій цього року виповнилося 100 літ.

Харківська довгожителька: дожити до 115? – не питання
Микола СУХОМЛИН, Харківська область

Напевно, мало вже залишилося в Україні людей, які народилися на початку нашого століття. Тим приємніше, що до їх числа належить і наша землячка Ганна Дмитрівна Комір, якій цього року виповнилося 100 літ.

Бабуся Ганна мешкає нині в селищі Високе Харківського району, куди кілька років тому майже примусово забрала її до себе з Таранівки наймолодша дочка Лідія Михайлівна Резніченко. Вона сама вже пенсіонерка і п'ятикратна бабуся. Має трьох заміжніх дочок, які живуть зі своїми сім'ями окремо. Тож і вирішила категорично, що саме їй, добросердечній та енергійній, випала доля потурбуватися про стареньку матір, аби вона хоч трохи наприкінці віку відпочила в теплі та добрі від своїх нелегких повсякденних буднів. Невдовзі після переїзду мами у Лідії помер чоловік, і залишилися жінки одні, ще більше зріднені горем.

Непросто було бабусі Ганні розлучатися зі своєю улюбленою хатою, яку вона з коханим чоловіком в молоді роки поставили над мальовничим Таранівським яром, немов фортецю. Там вона народила, виростила і виховала п'ятьох дочок, героїчними зусиллями вберегла їх в голодні та воєнні лихоліття, навчала добру та розуму, допомагала ставати на ноги...

Звідти, з тієї хати, передчасно провела в останню путь свого Михайлика, колишнього таранівського красеня-гармоніста, до всякої чоловічої справи пригожого.

Овдовівши, Ганна Дмитрівна мудро вирішила віддати частину своєї присадибної землі старшим дочкам – Клаві та Ользі, щоб вони поселилися поруч і були б опорою для матері на старість.

В певній мірі це сподівання виправдалося. Дочки зі своїми сім'ями поруч; хата від хати – рукою подати. Раділа бабуся, доглядаючи їхніх дітей, внуків... Але й про своє господарство не забувала. Не хотіла бути залежною, сумлінно й терпляче тягла свого воза. У всякій роботі успішно змагалася з молодими. Сили додавала впевненість, що рідня поруч, на випадок чогось – допоможуть. І допомагали, звичайно, кожен в міру своїх можливостей та душевних якостей.

Та час іде. Зносилася стара хата, особливо очеретяний дах. Добре зносилася й "десятижильна" бабуся Ганна. Несила вже стало їй вихлюпувати дощову воду та викидати сніг із горища, самотужки обробляти 12 соток своєї грядки, утримувати кілька курочок – мізерне джерельце дотації до такої ж мізерної пенсії, та ще й підгодовувати кішечку Ладу, єдину свою надійну помічницю в скромному господарстві.

Тепер, нарешті, бабуся на заслуженому відпочинку, можна сказати, на курорті у наймолодшої дочки.

А відпочивати є після чого. Працювати ж бо почала з дитинства. Спочатку чужих дітей няньчила, працювала пастушкою... Сім'я ж у батьків була чималенька: четверо дівчат і стільки ж хлопців. Ганнуся наймолодша з дівчат, але старша від наймолодшого хлопця. Щоби вижити, треба було працювати всім. До школи ходили тільки хлопці. Дівчата ж грамоті навчалися уже від хлопців та самотужки.

Роботяща та кмітлива та співуча Ганнуся рано навчилася прясти, ткати, шити, вишивати, в'язати – всю селянську справу жіночу виконувати добре.

Уже багато пізніше, працюючи сумлінно в колгоспі, славилася як краща кухарка.

Кільканадцять років тому, коли мені випало познайомитися з Ганною Дмитрівною, то не можна було навіть подумати, що вона неграмотна. Вразила мене тоді якась її цілком природна мудрість, непідробна доброта, щирість і щедрість, доброзичливість, людяність... Чого вартий лише один такий маленький штрих. Коли я вперше, ще не будучи знайомим з нею, купив за карбованця у неї десяток яєць (така була тогочасна ціна), вона відрахувала мені 12 штук, пояснивши, що яєчка нині вдалися якісь дрібнуваті, на ту ціну не тягнуть. Зрозуміло, що після цього основним постачальником яєць була для нас Ганна Дмитрівна. До того ж вона була цікавою співбесідницею, могла підтримати розмову на будь-яку житейську тему, включаючи навіть політику, де вона, на відміну від багатьох інших людей, не лаялась, а намагалась щось зрозуміти. Для нас із дружиною спілкування з бабусею Ганною завжди були дуже приємними уроками добра.

Неодноразово бабуся Ганна жалкувала, що Бог не послав їй сина, якого вона так хотіла. Тож довелося мені в певній мірі виконувати синівську роль, а вона в свою чергу ставиться до мене та моєї дружини по-материнському. Отже, до її великої родини долучилися ще й названі син та дочка.

А родина у Ганни Дмитрівни нині така. Окрім дочок, є дюжина внуків, п'ятнадцятеро правнуків та двоє праправнуків.

Ще коли бабуся жила в Таранівці і активно працювала, у розмовах наших не раз торкалася питання про життя і смерть. Тоді вона завжди відповідала трохи з гумором:

- Оце думаю собі: скільки ж можна жити? Вже всі мої ровесники, чимало молодших і зовсім молодих людей повмирало, тож час і мені, мабуть, міру знати. Але як подивлюся ото: скільки ж тієї роботи ще не перероблено! А хто ж її буде робити без мене? Ні, треба тягнути...

А нещодавно, коли я запитав, у чому вона бачить секрети свого довголіття, щиро здивувалася:

- Які там секрети? Просто жила, як і всі люди. Тільки й того, що ніколи без діла не сиділа. Завжди хотілося щось робити. І люблю, щоб у всякому ділі бути не гіршою від інших... А ще одне: ніколи ні в чому людям не заздрила, бо кожен живе, як може. Ото хіба що заздрісно бувало, як хтось швидше за мене з роботою справляється.

- А хіба ж то погано? – питаю. – Побільше було б такої заздрості.

- Еге ж... Всяка заздрість буває. Така буває, що людей робить злими, недоброзичливими. А в мене ніколи злоби на людей не було. По-справжньому ніколи ні з ким не лаялась. Жалко людей... Та що там людей? За все життя і скотини до пуття не вдарила.

Цікава то була розмова. Тоді подумалось мені, що ото, мабуть, і є основні "секрети" бабусі Ганни: невичерпне працелюбство, сердечна доброта, любов і повага до людей, до всього живого, оптимістичний настрій, відсутність злоби... Адже саме злоба, немов іржа залізо, роз'їдає людську душу і тіло. А ще – поміркованість в харчах, обумовлена, певно, не свідомо, а постійними нестатками, що випали на її долю. Ніякої дієти не дотримувалась. Часом дозволяла собі навіть випити чарчину чи дві міцної оковитої, але ніколи нічим не зловживала. Все це, безумовно, сприяло довголіттю. Щось подібне спостерігається в усіх довгожителів, з якими мені доводилося спілкуватись.

Але риси характеру, що визначають поведінку людини, очевидно, обумовлені на генетичному рівні. Адже у бабусиному роду, особливо по материнській лінії, було чимало довгожителів. Пригадує бабуся Ганна, що її рідний дідусь по матері у свої 105 років ще молотив ціпом збіжжя разом зі своєю теж 105-літньою дружиною. Щоправда, сміється бабуся, не завжди поцілював по снопу, частенько й землі діставалось. Бо вже поганенько бачив.

А рідна тітка Орина – поки що рекордсменка роду: сягнула 115-річного рубежу. Бабусині сестри теж досягали похилого віку. Отже, як бачимо, генетична "закваска" тут безсумнівна. І запрограмовано, очевидно, такі риси характеру, які сприяють довголіттю. А якщо так, то ці риси у принципі людина може виховувати у собі свідомо, що відкриває певні можливості довголіття навіть за несприятливих умов життя.

Нині Ганна Дмитрівна, хоч і слабенька тілом, постійно все у неї болить, має розум світлий, допитливий. Вона не байдужа до навколишнього світу, слідкує по телебаченню за подіями, намагається зрозуміти причини нинішньої економічної скрути, живе турботами своєї великої родини.

А ще мучить її сумління, що працювати вже не може, а живе, у той час, коли помирають часто молоді та працездатні. І ще досада: могла б якусь хатню роботу осилити, так донька не дозволяє. Натомість щодня, ранком і увечері, приходить знайома медсестра, заміряє тиск, приносить ліки...

На жаль, нинішній ювілей бабусі Ганни був досить захмарений тим, що дочка Ліда нещодавно перенесла дві хірургічні операції, ще знаходилась у лікарні, отже, не могла бути вдома в урочистий день. Доглядала за бабусею внучка Вікторія, котра на певний час перебралася сюди з двома малолітніми дітьми. Вона ж і організувала скромний святковий стіл для нечисленних гостей, хто прибув привітати бабусю.

І ще велика та гірка прикрість: оті операції з'їли всі з таким трудом зібрані багаторічні заощадження на випадок смерті бабусі Ганни.

Та погляд ювілярки, як завжди, на відміну від багатьох молодих та здорових, з надією звернений у майбутнє. Нічого, мовляв, якось воно буде... Аби тільки дочка одужала.

На завершення цієї ескізної розповіді про бабусю Ганну приведу такий маленький епізод. Пригостив якось нещодавно гарними та смачними сливами. Посмакувавши, вона зібрала кісточки і розклала на підвіконні.

- Посаджу в землю, – каже, – може, щось виросте... Добра слива.

І вона не задумується, для кого та слива. Вона просто звикла завжди робити людям добро. Тож хай допомагає їй Бог.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua