Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
УПА   НКВД   пам"ять СПІЛЬНОТА УКРАЇСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Легендарний "Остап"


10
Рейтинг
10


Голосов "за"
11

Голосов "против"
1

- Я поважаю фронтовиків, – то солдати, воїни. Перед ним був ворог, загарбник, його треба було знищити. Але ніякої моєї поваги не заслуговують ті, навіть не нюхав фронтового пороху, – енкаведисти, котрі вели себе як загарбники на території нашої країни. Отруювати криниці, вбивати мирних людей – не геройство, а злочин.

Вдруге за останні двадцять років він на рідній землі. У 1964 його повозили по містах Західної України, по Києву, щоб показати як "расцвєла" Україна. Показували, розповідали й тиснули: покайся!

- У чому? В тому, що воював проти вас? Так ви ж вороги моєї держави. Кожен патріот поступив би так само.

... І ось весна 1966. Йому знову запропонували через пресу покаятись за "содєянноє". Звичайно ж, відмовився. Тоді вирішили, що зможуть заставити покаятись усно перед земляками. Привезли на Батьківщину. Отак вдруге за двадцятиліття він вдихає повітря рідної землі... Правда, в одній з камер тортур у підвалі Тернопільського КДБ. Крізь загратоване віконечко під самою стелею камери пробивається сонечко. Крізь те ж віконце видно як мимо проходять люди. Вірніше – видно лишень людські ноги.

Раптом його охопило якесь тривожно-радісне почуття. Водночас звернув увагу на те, що одні ноги не просто проходять повз, а ходять туди, сюди... Ось хтось зупинився, тінь закрила віконце, і в ньому появилось обличчя якогось хлопчини. Здавалося, він вдивляється в морок катівні, хоче когось побачити.

Загриміли двері, його викликали, приказали поголитися, наділи чисту одежу й повезли у Ярчівці – його рідне село. Обіцяли, якщо покається, то й останні п"ять років "скосят", і дочку в інститут влаштують...

В селі його знали як земляка, старожили – як активного молодого чоловіка, що двічі був арештований ще польською владою. Перший раз – за організацію й втілення в життя величного задуму: поставити пам"ятний хрест на честь битви армії Богдана Хмельницького з польською шляхтою під Зборовом. Відпустили як неповнолітнього. А у 1930 році його запідозрили в членстві ОУН і, звичайно ж, вирішили заарештувати за такий "злочин".

...Жандармів побачили, коли ті вже були на подвір"ї. Тікати нікуди.

- На, замотай голову й лягай, – кинув молодшій сестрі мамину хустку. Та все зрозуміла й шубовснули під перину. Він з головою заліз туди ж.

Жандарми походили по хаті, попитали та й пішли. (Потім його мати розповідала внукам, як чемно повели себе польські жандарми, і як штрикали штиками перини, подушки, підлогу і стіни совєти). Але все ж потім його арештували. Як неповнолітньому присудили 14 діб і три роки умовно.

Дехто з односельчан навіть знав, що він – то легендарний командир УПА "Остап". Тому з тривогою чекали, що він скаже.

- Мені нема в чому каятись, – сказав він перед людьми, яких зібрали в клубі. Хотів ще щось сказати, – не дали, виштовхали й повезли.

... І ось він знову у холодному підвалі червоної катівні. Вже темніє. А хлопчина все заглядає й заглядає у морок підвалу...Очі "Остапа" чомусь заповнилися слізьми. Ні, він не плакав. Це взагалі, можливо вперше за все своє непросте життя сльози зволожили очі. Раніше просто не мав права на слабкість. Намагався тримати себе в руках і не розслаблятися, коли ховали загиблих побратимів – командир повинен бути стійким.

Так, він був стійким, гордим, витривалим. Дехто з побратимів вважав його навіть і гоноровитим: любив їздити на коні, рейди свого підрозділу проводив виключно вдень.

- Ми на своїй землі, нічого ночами ховатися, – казав.

Дехто вважав це зухвалістю, нерозсудливістю, але більшість саме за це його поважали. Бо ні разу не попадали в засаду – ні в німецьку, ні в совєцьку. Розуміли, що то не так просто рейдувати по окупованій території. Треба було мати оперативні розвіддані, точно знати дислокацію ворога, і таке інше. І всі знали, що перш ніж вирушати в рейд, "Остап" все зважив, розрахував, щоб йти вже напевно. Тому вірили, – де командує "Остап", там перемога.

А командував "Остап" у 1943-му Третьою Тернопільською Військовою Округою "Лисеня". У 1944 за розпорядженням Головнокомандувача УПА Романа Шухевича очолив курінь, з яким й проводив численні рейди. Проти нього було кинуто величезні сили військ НКВД, внутрішніх військ і навіть частини регулярної армії. Та збороти не змогли. Вдавались навіть до нелюдських заходів: отруювали криниці, джерела, звідки вояки УПА могли набрати води. "Освободітєлєй" не хвилювало, що з цих джерел можуть напитися мирні жителі, діти.

Застосували навіть біологічну зброю – через зрадника в розположення куреня підкинули пляшечку із зараженими висипним тифом вошами. Багато вояків захворіли, багато померли. Захворів на тиф і "Остап". Але вижив.

Двічі був тяжко поранений. Після того, як вилікувався від другого поранення, на його місце призначили іншого командира, а Головнокомандувач особисто доручив йому виконувати важливе завдання у Львові. Там у 1946 році його й арештували. Присудили найпопулярніший у ті часи вирок – розстріл. Та через три місяці, після скасування в СРСР смертної кари, замінили 25 роками концтаборів.

... Стемніло. Крізь віконце під стелею вже нічого не було видно. Знову заскрипіли двері, його вивели й повезли добувати свій двадцятип"ятилітній термін у Мордовські концтабори. Залишилось п"ять років.

Вже десь й 1972 році, після звільнення, "Остап" все-таки взнав, що то за хлопчина заглядав у підвал Тернопільського КДБ. То був його племінник. Він з мамою – сестрою Омеляна Польового, а саме про нього йде мова, приїхали в Тернопіль, бо отримали невідомо звідки й від кого листа, у якому сповіщалося, що Омелян Польовий такого-то числа буде у Тернополі. Поїхали зранку. Мама пішла просити про побачення, а син залишився надворі. Неважко уявити собі, якими спантеличеними й розлюченими були кадебісти: "Кто сообщіл?!". Протримали її до самого вечора, так і не сказавши, що брат тут, поруч. А хлопець мерз цілий день під вікнами катівні. Дивно, що його не замітили.

- Знаєте, весь день я ходив коло тих вікон, але до одного мене тягнуло, я був переконаний, що ви саме там, – розповів він потім дядькові Омеляну.

Якось, десь у 1993 році, вони йшли містом, коли зустріли групу обцяцькованих орденами та медалями ветеранів ВВВ.

- Я поважаю фронтовиків, – то солдати, воїни, сказав Омелян Польовий. – Перед ними був ворог, загарбник, його треба було знищити. Але ніякої моєї поваги не заслуговують ті, навіть не нюхав фронтового пороху, – енкаведисти, котрі вели себе як загарбники на території нашої країни. Отруювати криниці, вбивати мирних людей – не геройство, а злочин. І боляче, що ті, хто заслуговує на покарання за злочини проти народу, ходять з орденами від неіснуючої держави, та й Україна їх не ображає, а ті, що кров проливали за незалежність нині таки ніби-то незалежної вже держави, – як нелюбі пасинки. Ще довго нас мучитимуть колишні "строітєлі світлого будущєго"...

... Помер Омелян Польовий у 1999 році. У Тернополі одна з вулиць носить його ім"я.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua