Підходжу поближче. Бачу, – якась дебела жіночка підкликає Володимира Петровича до себе.
- Поруч! – командує мій знайомий, і разом з собачкою направляється до цієї жіночки.
- Ви какую команду дайотє? – запитує вона якось здивовано.
- "Поруч!", – відповідає Володимир Петрович.
- А что ето значіт?
- Те, що він і виконує.
- Но я жє нє понімаю...
- А хіба я вам цю команду подаю?
- Понімаєтє, на сорєвнованіях члени жюрі должни понімать, какую команду дайот хозяін собакє.
- Не думаю, що члени жюрі будуть менш розумними, ніж мій пес.
- Нє нада так...
На жаль, не зміг бути присутнім до кінця цієї цікавої розмови: заспівав мій мобільний – внучка терміново викликала додому: "Є важлива справа-сюрприз".
Дома дійсно чекав сюрприз: гарненька кліточка з хвилястим папугою.
- Мені його подарували, – заявила внучка. – Хай трохи побуде у вас, поки маму з татком підготуємо... Добре?
- Та добре... А хто ж тобі його дав?
- Подружка.
- Надоїв?
- Не знаю...
- А як же його звати?
- Гоша, звичайно, – повідомила внучка. – Мені сказали, що може розмовляти.
Вона проінструктувала мене, як, коли й чим годувати папугу (хоч це я робив ще замість її мами) й пішла додому.
Вийшло так, що внучка довго вмовляла своїх батьків щодо Гоші, і він жив у нас. І на щастя!
Якось зайшов до мене Володимир Петрович. Був він радісно-схвильований.
- Мій Бровко зайняв четверте місце! – заявив з порога. – З такого приводу маємо право та можливість трішечки розважитись. І виставив на стіл пляшку з пивом.
Гоша, який за ці кілька днів свого перебування в нашій квартирі, ні разу не те що не вимовив ні слова, – навіть не пискнув, – зараз стрепенувся й почав щось викрикувати. Спочатку ми не звернули на нього уваги. Але потім все ясніше й чіткіше почали вирізняти з його лепету знайомі буквосполучення...
Почали прислухатися... Не буду повторювати того, що наговорив нам Гоша, але відзначу, що він дуже обізнаний зі всіма дітородними та діторобними органами людини – всі перераховував в найрізноманітніших комбінаціях з іншими матюкливими словами однієї з найматюкливіших мов світу.
- Напевно твій Гоша жив у "нових русскіх" на території України, – висловив припущення Володимир Петрович, намагаючись перекричати папугу. – Як тільки побачив пляшку й склянки – зразу ж заговорив... Та ще й як...
Щоб не вислуховувати цього язикатого папугу, перенесли його у сусідню кімнату. Там він заспокоївся, видно, відпочивав, чи то "подразника" не було...
- Попробуй його перевиховати, – порадив Володимир Петрович. – Мій же пес також був "язикатим", але, бачиш, вистачило "ізвілін" щоб перевчитися. Може й папуга зможе.
Що тільки не робив, щоб Гоша запам"ятав хоч кілька нових слів – нічого не виходило. Якось навіть цілу лекцію прочитав йому про культуру та мову... Результат: почав лаятись вже й буз натюрморту з пляшкою.
- Даремно час тратиш, – усміхнувшись, сказала дружина. – Цей папуга з тих, кого вже не перевиховаєш. Їх культура – в матє родного язика.
Внучці прийшлося купити нового папугу. А Гоша ще деякий час "радував" нас своїми матюками. На днях виповнюється рівно рік як наш язикатий папуга виконує дуже важливу виховну функцію в одному з реабілітаційних центрів.
Потрапив він туди після того, як Володимир Петрович розповів про нього знайомому психо-терапевту. Той зацікавився цим "феноменом" й попросив віддати його. Віддав з радістю.
... Зараз Гоша "виступає" перед групами колишніх алкоголіків. Їх намагаються вилікувати не тільки фізично, а й культурно-морально. Розповідають їм, як повинна поводитися культурна людина, що крім відбірних матюків існують ще й нормальні людські слова. І, як приклад негативного впливу алкоголю на психо-культурний стан людини, приносять Гошу, ставлять перед ним пляшку... Кажуть, дехто з його теперішніх слухачів навіть червоніє...
Так Гоша став "затребуваний" суспільством.
