Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
національно-культурна самоідентифікація

Усвідомлення свого місця у світі: мій шлях до національно-культурної ідентичності

Киянка | 31.08.2008 23:14

11
Рейтинг
11


Голосов "за"
19

Голосов "против"
8

З книги, написаної насамперед для власної дитини "Усвідомлення Джерела, місця у світі, Покликання: Розповідь про Київ та старих киян, Рід, Україну, Європу, і як вони співвідносяться:) "

Усвідомлення свого місця у світі: мій шлях до національно-культурної ідентичності
Я зростала в родині, де мені передалося/де я виробляла дуже позитивне, оптимістичне, і, сказати б, доцільне в цілому світосприйняття, сприйняття себе, рідних, і – переважно – всього, що оточує. Ясно, що в самоідентифікації кожного присутній і момент відрізнення своє-інше, рідне-чуже, споріднене-вороже. Так, від мене, мабуть, не ховали, що є й останнє.

Як це все "вирулило" до "устаканення" у свідомому віці? Думаю, природнім чином (звісно, тут на першому місці – наше родинне виховання). Тому для мене, власне, і не дивно, як змогли батьки мене виховати такою, як я стала, в часи тоталітарного совка. Ось список різних цінностей (та їх протилежностей і інших бяк), що на цих цінностях вибудований Наш світоглядний стрижень. Що шанується та практикується: цілеспрямованість, організованість, відповідальність, творчість, послідовність, оптимізм, раціональність, дієвість, корисні емоції, справедливість, розум, добрі відносини в родині, спілкування із собі подібними, активна життєва позиція. Це – основне, цьому ще багато було супутнього (наприклад, як з'ясувалося для мене пізніше, Наші цінності цілком "укладалися" в християнські у їх найбільш конструктивному втіленні).

Відторгалися – все бидляцьке, розхлябаність, неуцтво, безвідповідальність, безалаберність, скандальність, малахольність (це останнє – колоритне бабусине словечко, означає ніякість, тюхтійство, нерішучість). Добро і зло, людяність та черствість й були виражені в перерахованому. Й такі координати восходять з глибини нашого Роду, вони настільки для нас ясні та операційні (корисні в застосуванні), що ніхто й не думав їх міняти, тільки – розвивати. Зрозуміло, сподіваюся, що такі ціннісні підвалини вічні, на відміну від влад і мод, і їх втілення залежить більше від майстерності втільників, ніж від примх із-зовні (правда, за совка їх передача призводила до більшої кулуарності реципієнтів, тобто – молодшого покоління в першу чергу, хоч і старшого – також).

От згідно таких якостей – про і анти – й відбувалося усвідомлення свого місця у світі. Свого було, прямо скажемо, довкола не так вже багато, особливо якщо говорити не стільки про місця, скільки про людей. Ну, треба визнати, що я рано зрозуміла, що таких, як ми, взагалі навряд чи може бути багато, але так само рано зрозуміла – що може, й хотілося б, щоб було більше, і що для цього треба старатися щось робити. Тому навколишнє сприймалося все ж не як вороже (а це дуже важливо), а як рідне, яке взагалі прекрасне, але місцями занечищене, і яке треба робити кращим.

Хто такі я, ми, свої, друзі, інші, чужі й вороги? Себе я, коли починала усвідомлювати, то, крім як щасливою донькою й онучкою, частиною цікавої родини, напевно усвідомила насамперед як тутешню. От я часом бачила інших, які, якщо й не приїхали звідкись, а жили недалеко від нас, були неначе в приймах або як в черговому гуртожитку (пізніше ідентифікувала перших як закомплексованих приїжджих або киян без тутешнього глибокого коріння, а других – як перекаті-поле "мой адрес не дом и не улица") – і це незалежно від занять та рівня достатку. У нас родина як на ті часи була досить заможня, але справа не в тому – пізніше я прочитала в Агати Крісті про визначення справжньої англійкі, яка так ходила по землі, наче вона належала їй, так от – я відчувала, що ця земля, по якій я ходжу, належить мені, нам, а я, ми – належимо їй.

Розумієте, можна побудувати на займаній землі персональний палац з озером-басейном та злетним майданчиком нагорі, можна жерти в найдорогших ресторанах, упакуватися найкоштовнішими речами, але нерідна земля не грітиме сама по собі, не будитиме рідних рефлексій, не лікуватиме, треба увесь час доводити собі що земля вже твоя, що ти її завоював (а напевно гризтиме все одно, що це не зовсім так). Тобто, не бути вповні щасливими на даному місці, яке все одно не є Рідним. То ж бути тутешнім – це бонус, який неможливо купити, і не завоюєш його, бо зайди запізнилися на багато поколінь, їх предки не розбудовували тутешній Дух, з ним можна хіба більш-менш "співпасти", якщо уникнути згаданого комплексу.

Ми, тутешні, спілкувалися по-дружньому в колі своїх, подібних, в основному теж – киян, де була помітна частина теж старих киян. Я б охарактеризувала їх як, також, не-бидло (ну, це як мінімум, по скромному:) – співробітники й хороші знайомі батьків та їх діти. Я відчувала спорідненість з ними (вже у школі з однокласниками були інші стосунки, напевно, типовіші дитячі). Сформувалася самоідентифікація як не-бидло (ну, насправді;) вживалося інше визначення, не від зворотного, але воно нині заїжджене й ним називають часто людей зовсім інакших).

І от тут є цікавий момент. Він стосується не стільки, можливо, змісту того, що мені передавалося, скільки – форми передавання. Родина в нас була російськомовна. Мама приїхала вчитися в Київ з Кенігзбергу, вона росіянка (її варіант – один з малочисленних типових, мабуть це новгородсько-псковський, тому й не суперечив батьковому українському), батько і його батьки спілкувалися російською. Під час совка, як я пізніше зрозуміла, було не так небезпечно і складно підтримувати й передавати (не всіма і не всім, звісно) не-совкову ідентичність (яку можна охарактеризувати ще як типову європейську), ніж ідентичність національну, бо остання, коли це робити відповідною мовою, відразу стає вразливим легким об'єктом переслідувань. Культурна матриця ж бо ширша за мову.

А щодо української мови – мені старалися давати українські книжки, в тому числі українські переклади кращих, не-бидляцьких творів (в їх частих обговореннях звертали мою увагу, можливо не в лоб, на ідеологічно викривлені місця заангажованого совкового перекладу), ми слухали й дивилися українські хоч би за мовою передачі, серед яких були й елементи сміливого чи завуальованого частіше, відповідного просвітництва. Дуже значимими для мене-підлітка були походи в різні дорослі клуби, які по суті, а часто й за мовним спілкуванням, були українськими (це були зібрання творчих людей, науковців, які прямо чи непрямо були причетні до шестидесятництва та пізніших спроб національного відродження).

Завжди, скільки пам'ятаю, була гордість за своє, що Київ – кращий за Москву (а москвичи – зарозумілі, неприємні, не-наші), що в суперечці, що краще – Ленінград чи Одеса – кращий (ясна річ, після Києва) Львів:), і що Україна – наша, вона – старша за те, що відбувається наразі з нею... В совковому світі, навіть пізніше з комсомольським комітетством – вибиралося все з огляду на фундамент, на Наш стрижень. Як я пізніше зрозуміла, діяв принцип – якщо не можеш щось відразу подолати, то бажано не згнити під п'ятою, а краще очолити й по-можливості використати для ліпшої перспективи...

То ж я пам'ятаю і розбудову тутешньості до націєідентифікації в Дусі, так і те вражаюче впізнавання спорідненого у храмах, замках, міській забудові та акуратних сільських краєвидів не тільки Львову та західної України, але й у Прибалтиці, в гостинах у німців (натомість навіть приземкуваті склепіння храмів, показні Потємкінські дєрьовні музеїв та сіре скотство задвірків Московії викликали відчуття чужого, аж до відрази). Я природно й радісно для себе усвідомила себе європейкою, будучі можливо неявно, але однозначно, спрямованою в українство. Те і друге було гармонійне й нерозривне, і саме як таке – для мене саме собою зрозуміле, притаманне, невід'ємне, таке, що мені належить. Так і мало статися, інакше бути не могло.

І слава Богу, й подяка всім (і всьому) до цього причетним!

На українську перейшла після університету, відразу, легко та назавжди. З батьками (теж українськими націоналістами) продовжую спілкуватися переважно російською, з усіма іншими, як правило (крім як з парою старих приятельок, яких агітувати нема потреби) – українською. Переконувати тих, хто не розуміє української – не моє покликання, в мене інше краще виходить:)

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua