Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
мораль   дівоча цнота   Шевченко   толерантність

Про толерантність у "Катерині" Т.Г.Шевченка


5
Рейтинг
5


Голосов "за"
6

Голосов "против"
1

Читайте Шевченка. Кожний раз читаючи знайдете щось нове.

Катерина. У кожного читача у звуці цього імені свої відчуття. Для когось це ім'я рідне, бо це ім'я його мами. Або ім'я сестрички чи коханої. А хтось згадає Катерину Білокур – талановиту художницю.

Тим, хто переймається славою минулих часів, славою запорожців, ім'я це – осоружне, ім'я властолюбної хтивої цариці.

Християни ж пам'ятають духовний подвиг віри і чистоти Катерини Єгипетської. У кожної з них "своя доля і свій шлях".

Я б хотів поговорити з вами, шановний читачу, про Катерину з одноіменної поеми Т.Г.Шевченка. Так це ж літературний образ, скажете ви, такої дівчини насправді не було. Чому ж не було? Були обмануті дівчата. Були діти -безбатченки. Багато з них пропало, як і в наш час пропадає, комусь волею судеб вдалось вибитись в люди. І геній поета воплотив долі цих бідолашних в образі Катерини і, сина її, Івасика.

Катруся, Котик, Катрусенька! Хто-зна як в дитинстві звала її мама. Росла донька на втіху батькам, виросла і покохала.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Простодушні, щирі люди сприймають навколишній світ, всіх людей такими ж, якими є вони самі – чесними, відкритими, порядними. Мабуть шепотів той вояк Катерині солодкі слова кохання, клявся їй, що вона для нього єдина, що ніколи її не забуде і, як біг-дасть, вернеться з війни, то побереться з нею. Аякже інакше? Казав, мабуть, що це не надовго вони розлучаються. Казав все те, що дівчина хоче чути од того, кого кохає.

І не вся біда в тому, що віддалась пристрасті без шлюбу. От якби то був парубок із їхнього чи сусіднього села. В ті часи порядок був такий, що батьки того парубка, коли дівка через нього вже і не дівка, та ще й при надії, засилали б до тієї сватів. Відмовитись хлопцеві від сватання: перед богом – гріх, а перед людьми – сором.

Але ж покохала Катерина чужого, що на службі і собі не належить, живе невідомо де, невідомо яких батьків син, невідомо: чи приймуть в свою сім'ю її та їх дитину. Як люди кажуть? – Знайся віл з волом, а кінь з конем.

І Ви, читачу, думаєте, що матері своїм донькам та цього нічого не казали? Не знаю, як це сталося, може ходили чутки серед дівчат про щасливий шлюб селянки з бравим вояком. А може лиш через те, що Катруся у батьків одна, а значить любима мазунка. От і злегковажила.

А коли пішов коханий у похід, у Катерини почав рости живіт, а з ним щоразу більше ріс і людський осуд. А вже коли родила, то й тюкали-клювали і проходу не давали. Вдень хоч не показуйсь.

Возьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Отож сиділа бідолашна в хаті: в запечку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї ночують.

І над батькам Катерини і прямо в очі і позаочі насміхалися. І батьки звичайно лаяли доньку:

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

"Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Несила батькам терпіти той моральний тиск від односельців і батько став виганяти Катерину. І як не просилась дочка, таки вигнав.

Подальша доля тієї вигнанки залежить лише від її совісті і віри в справедливість. Наша Катря до останнього вірить, що коли знайде свого коханого, той виконає свою обіцянку. І через те всі сили вона віддає на пошуки батька їхньої дитини. І таки ж найшла:

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом... Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала...

Покриткою... Який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?... Серце моє,

Не втікай од мене...

Я винесу тобі сина".

А у відповідь: "...поді прочь!".

Могло бути інакше: навіть в ті часи молода жінка могла підкинути комусь дитину. Могла найнятись десь служницею. Ледача і безсоромна у місті могла стати повією.

В наш час все те простіше і гидкіше в своїй різноманітності. Нагулюють не кохавши, з п'яного ума. Мало того, що аборти не є проблемою, бо лікарям подвійна вигода: плата за операцію і (кажуть) те нещасне тільце нерожденного йде на дорогу косметику (чи ліки?). А яка роззява все ж виносить, то прямо в роддомі пише бомагу: мовляв, не хочу бить матерью, а хочу бить морською царицею чи ще якою скотиною.

Тепер бо обов'язок бути мамою не є обов'язком для багатьох жінок Європи. Прикриваючись правами "человека", вони відстоюють своє право розпоряджатися своїм тілом на свій же розсуд. Щоб сказали ті люди, що осудили свою односельчанку Катерину, коли б почули про те, що жінка живе з жінкою.

Але зараз те нікому не пече, бо поступово світ людський перевертається з ніг на голову. Толерантність виставляють як вершину людських взаємин. І правами человека тицяють з будь-якого приводу тим, хто посмів би перед Європою захищати свою точку зору.

Але ж при цьому граються з нами в подвійну мораль, замовчуючи те, що права без обов'язків – ніщо. Уявіть собі за кермом водія з правом керувати авто без обов'язку дотримуватись правил дорожнього руху. І тоді репетують наші очільники про війну на дорогах, про підвищені штрафи, про реформування ДАІ. А війна якраз лише в їхніх головах, хворих на толерантність і інші західні штучки.

Як бачимо із поеми Шевченка, тодішнє суспільство терпимістю не відзначалось. Це що? Природна жорстокість? Так ні, бо не дали дитині замерзнути, пристроїли поводирем до сліпого кобзаря. Як мені здається, це лише захисна реакція суспільства: не потворствувати негативним явищам. Через те страх бути осміяною, бути наказаною батьками, страх презирства навколишніх допомагав дівчині не піддатися виру почуттів. Піддавшись почуттю дівчина втрачає розум, забуває мамині застороги і чує лише голос пристрасті.

Але, слава богу, в часи Шевченка сільський люд (а його було більше ніж міського) не переймався толерантністю і через те багато дівчат зберігали цноту та виходили благополучно заміж, родили діток примножуючи рід людський.

А ще з появою толерантності зникла така, як виявляється, дорогоцінна звичка виходити заміж дівчиною, зберігши цноту до вступу в шлюб.

Зв'язок цноти з якістю потомства змогли пояснити генетики, які 150 років тому відкрили явище телегонії: вирішальний вплив на потомство жінки її першого в житті чоловіка. Саме він, а не майбутній батько дитини закладає генофонд (біологічну основу) потомства кожної жінки незалежно від того, коли й від кого вона народить своїх дітей. Він, котрий порушив цноту дівчини, стає ніби генним батьком майбутніх її дітей.

Телегонія довела, що дівоча цнота – поняття морально-генетичне і виняткове як для чоловіків, так і для жінок, котрі бажають і можуть мати та виховувати СВОЮ, а не чужу дитину, котрі хочуть мати сина чи доньку, які люблять та розуміють своїх батьків і не ставляться до них як до чужих.

Дівоча честь та подружня вірність – генетична основа сімейного благополуччя і щасливого майбутнього батьків та їхніх дітей. Вона – основа не лише сімейних підвалин, а й генетичної спадковості сім'ї, нації, держави.

Саме тому в українській культурі існувало надзвичайно трепетне ставлення до дівочої цноти. Наші предки не знали йому наукового пояснення, а керувалися прикладами народження від не цнотливої дівчини поганого потомства.



Ось такий витяг з інтернету.

Можна багато сперечатись: існує для людей явище телегонії і, якщо існує, про його важливість. Але в українському суспільстві часів Шевченка, а, кажуть, навіть напередодні другої світової існували тверді звичаї виходити заміж дівчиною. Мабуть у людей на підсвідомому рівні були закладені поняття: що є добре, а що є зле.

Жалко ту нещасну Катерину, що наклала на себе руки. А дитина осталась жити.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе...

Панське личко, чорні брови...

Нащо? Щоб пізнали!

Змальовала, не сховала...

Бодай полиняли!

Пройшло роки три-чотири. Син Катерини, Івась, ходить поводирем сліпого кобзаря. Один раз хлопець підходить до багатої модної (крутої) карети і коли пані давала йому грошенят, не відаючи причин особливої доброти і замилування, батько впізнавши риси свої і Катерини, відвернувся від своєї дитини, бо тих байстрюків сіяв де тільки була змога.

Їде шляхом до Києва

Берлин шестернею.

А в берлині господиня

З паном і сем'єю.

Опинився против старців -

Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця

Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув... Одвернувся...

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята...

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua