Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Зона відчуження   евакуація   Чорнобиль

"... тиша кричить в мертвих селах – в чорнобильській зоні"

Анастасія | 10.05.2007 00:07

0
Рейтинг
0


Голосов "за"
0

Голосов "против"
0

Скільки написано книг, складено віршів і пісень, билин та казок про батьківську хату – не розказати. У кожного з нас рідна домівка викликає найсвітліші спогади, вона близька всім: і старенькою лавочкою у доглянутому садку, і скрипінням хвірточки, і ластів'ячим гніздом під стріхою, кукуріканням півнів...

Отча хата є таким собі куточком раю в наших серцях. Ліс та річка, такі знайомі тополі й дорога, неосяжна небесна блакить та зелений луг, тиша і спокій до виднокраю. Як цю землю, що рідна до болю, можна не любить? Як в одну мить викреслити з життя все найдорожче, наймиліше та найрідніше?

Ох, як же нелегко залишати отчу хату назавжди!...

Страшне горе спіткало всіх, хто жив у тридцятикілометровій зоні – евакуація.

Ось як про це нам говорить стаття – розповідь із старого журналу.

"Невимовний біль і тяжка скорбота проймала душі і серця людей, котрі після аварії на Чорнобильській АЕС вимушені були покидати батьківщину – невеличке поліське село на узліссі. Тамтешні краї на такі села густі, а тому й не називаємо його. Воно – типове. Добротні цегляні будиночки зі скляними просторими верандами щорік продовжували прикрашати село. Поміж них – біленькі традиційні хати потопають у гущавині садків. Бляшані та шиферні покрівлі вже майже геть витіснили солом'яні.

І раптом – біда. Наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, наче шквал, докотилися й до того села.

Розпочалася евакуація.

Отчі хати залишили з пекучим болем, хоча й не вагалися з часом повернутися до них. Повернутися – обов'язково...

Військові – народ мужній, але й у них видавило сльозу те, коли сива бабуся, віку на вісімдесят дев'ять літ, упоравшись із замком на дверях і перехрестивши хату, спираючись на кленовий ціпочок, підійшла до вкритої біло-рожевим цвітом яблуні, обійняла її, потім довго стояла так, врешті глянула на хатні вікна, як в очі найсправедливішій людині, та й заголосила, ніби на похороні...

Молода красива жінка з немовлятком на руках усе оглядалася й оглядалася від автобуса до будинка з різьбленими наличниками, аби ще хоч якусь хвильку постояти біля нього, аби ще хоч якусь мить подивитися на рідні стіни. Щораз молоду матір душили сльози...

Хлопчик, школяр молодшого класу, з великим рюкзаком на спині та новеньким учнівським портфеликом у руках печально прощався з улюбленим другом – капловухим каштановим песиком, який, жалібно скімлячи, повз на череві до самого автобуса, викидаючи наперед лапи так, як навчив його пестливий господар. Вологі очі песика кричали німим, усім зрозумілим проханням:

- Не лишайте-е ме-не!

На стіні одного з будинків хтось написав крейдою: "РІДНА ХАТО, МИ СКОРО ПОВЕРНЕМОСЬ!!!"

Радіо, телебачення, преса тоді часто сповіщали: евакуація пройшла організовано. Це було одне з найкоротших та найточніших повідомлень про ті сумні події. Серед евакуйованих не було ні паніки, ні нарікань на випробування тим непередбаченим лихом, хоч як на тепер, то не таким уже й невідворотнім...

Люди, прихопивши з собою тільки те, що лише б годилося "про всяк випадок", не поспішали сідати в машини. Навіть за таких екстремальних обставин залишати отчу хату, скоріше поїхати од неї – ой як же нелегко!...

ПИШУ Я ВАМ ЛИСТА З ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ЗОНИ...

Пишу я вам листа з Чорнобильської зони,

Роз'їхались давно сусіди майже всі.

І світять у селі лиш три віконця сонні,

Лиш три живих вогні у мертвій полосі.

З криниці воду п'ю, трушу свої ренети.

Є кури, та яєць немає вже не несуть чомусь.

Ой, ноги так болять – це, може, ті рентгени,

Та в місці іншому я вже не приживусь.

Пишу я вам листа, синочки та внучата.

А де адресу взять? – не знаю і сама.

Схилилася набік дідівська наша хата

І хоче вас позвать, та голосу нема.

Не весело одній – лиш образи на стінці

І ваші фото теж в нерівному ряду.

Я з вами говорю, лишившись на одинці

Із каганцем сльози, що стишує біду.

Пишу я вам листа... Чи відішлю? – не знаю,

Не знаю, хто б то вам його довести зміг.

Я материнський біль, печаль усього краю

В молитву заплету за все і за всіх.

Якщо тривожна вість до вас колись прилине,

То знайте, діточки, минаючи жалі:

Між дорогих хрестів, де спить уся родина,

Знайшла я спокій свій у батьківській землі.

Дрижить чомусь рука – хитаються рядочки,

У шибку загляда тужава гілка слив.

У Бога лиш прошу, сини мої, синочки,

Щоб він вас поберіг, щоб вас благословив.

Вадим Крищенко

Люди, що були евакуйовані – то наші брати, яких чорнобильське лихо зачепило своїм смертоносним крилом найболючіше. Смертельна туга за рідним краєм ятрить їхні серця й досі...

Невимовний біль... Ранене серце... Покалічена душа... Це не жахливий сон, а страхітлива реальність, це той "мирний атом", який сколихнув життя тисяч, перевернув усе догори дном, в одну мить понівечив мир і спокій, збудований протягом життя прип'ятчанами.

Тиші слід на всі боки проліг,

На деревах принишкло і листя.

Тиша стала у зріст на поріг,

Як сторожа, пильнує обійстя...

Тихий спокій. Та це тільки зовні.

А ви чули, як тиша кричить

В мертвих селах –

в чорнобильській зоні?!

Петро Федорченко

Після евакуації ще донедавна веселі та повні сміху краї Полісся перетворилися на пустелю. Села обезлюдніли, опорожніли – не чути більше ні радісного дитячого гомону, ані співу пташок, не загоряється більше світло у віконечках – ні душі, лише тиша, голі поля і ниви. Від самотності брязнув і тисячолітній дуб, а навкруги ні звуку, лиш час від часу крук зловісно каркне. Там, де буяло рясним цвітом життя, тепер все неначе завмерло, зупинилося, почорніло від біди. Грізна тридцятикілометрова зона...

Печаль і пустка – на віки.

Мов сльози, роси серебріють.

І страшно, хижо, дико виють

В безлюдній Прип'яті вовки.

Микола Луків

Зона... У тисяч людей це слово викликає паніку та тремтіння. В нашій уяві воно асоціюється з чимось чорним, смутним, старезним і занедбаним.

А що ж являє собою тридцятикілометрова зона насправді?

Тут падають вниз на ліси і поля

Дощі, наче сльози, гіркі і пекучі,

Тут криком кричить наша грішна земля

І в небо летять наші душі.

Володимир Шинкарук

За лісом, за полем, за мохом -

В Заліссі, в Запіллі, в Замошині.

Над Ушею, там, де Розсоха,

Лиш звірі живуть неполошені.

Ні звуку, ні скрипу. Лиш вітер

Гуляє в порожніх оселях...

Що треба й таке пережити –

Безлюдні покинуті села.

Данило Кулиняк

Бачу сон: крізь почорнілі таблички "Заборонена зона", "Заражено", та густі віття дерев ще пробиваються на багатостраждальну Чорнобильську землю лагідні промінці сонця... А навкруги – запустіння, не чути ні розмов, ні сміху. За парканами садиб гілки гнуться від яблук, груш, слив, а подвір'я позаростали бур'янами. І коли бачиш ці пусті простори, невимовно гнітить душу незвичайне, незнане досі безлюддя, важко дивитися на спорожнілі села, поля, ферми, квітучі сади, здичавілих тварин. І – відчуття безсилля перед стихією...

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок –

ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий припічок оббила сльота.

Хто там квилить у цій хаті ночами?

Може живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами?

Ліна Костенко

Численні кадри з кінофільмів показують нам, з якою розпачливою любов'ю обнімають стіни своєї хати люди, що повернулися до зони відчуження. Немов живу істоту, пестять вони своїми натрудженими руками рідні стіни.

Коли згадуєш пусті села тридцятикілометрової зони, то на думку спадають рядки Станіслава Зінчука:

І ні слідочка, ані звуку.

Мов прокотилася чума.

В селі, у лісі та на луках

Луни – на відгомін – нема.

Ген хмара, як пухнаста хустка,

Тополі впала на плече.

Перепустка. Чи пере – пустка?...

О, як нестерпно сніг пече!

А варто лише згадати, що зовсім недавно ця багата Поліська земля жила повним життям: колосилися ниви, топилися печі, люди зростали у праці та любові, ходили на полювання, із задоволенням рибалили, збирали щедрі дарунки природи – і раптом...

А ЩЕ НЕДАВНО РАЄМ ЗВАТИСЬ ВАРТІ...

Мовчазно дивиться на мене різнотрав'я,

А з-поміж нього – знищені хати.

Що б не робив і як би не шукав я –

Тепер мені тут казки не знайти.

Поліським селам більше не до казки,

Не до русалок у густих житах,

Хати безлюдні, мов дитя без ласки,

А я між ними, як безкрилий птах.

Стою, мов у пустелі всохла ружа,

Пелюсткою сльоза спадає з віч.

Мов полісянка на могилі мужа,

Голосить сивий вітер день і ніч.

А ще недавно раєм зватись варті.

Та лихо атомне промчалось хижо вскач.

І багатьох не знайдеш вже на карті...

Плач, моя скрипко яворова, плач!

Корнелій Кутельмах

Чорнобиль привертав увагу не лише письменників, а також творчих людей інших професій. Зокрема кінорежисер-документаліст Роллан Сергієнко зі своєю знімальною групою побував у Чорнобилі та відзняв документальний фільм "Дзвони Чорнобиля". Він часто бачив людей, що таємно пробиралися до забороненої, але такої рідної зони. Ось як Сергієнко згадує ці події: "Местные жители, вернувшиеся на землю предков, и таким образом ставшие предвестниками самоселов, были движимы на удивление прозаическими мотивами. Они пришли посмотреть, как там их куры, есть ли у них вода и зерно, нужно ли прополоть картошку и помидоры. Для них было не важно, можно ли будет убрать урожай, важно было другое: жизнь продолжается несмотря ни на что. Пусть та речка, знакомая с детства, в которой они, стоя по пояс в воде, втихаря ловили зараженную рыбу, уже стала радиационной ".

Летять іздалеку до рідних гнізд

лелеки,

Вертають люди до своїх осель,

Нехай вже буде те, що буде.

У ріднім краї, кажуть, легше й смерть.

Тетяна Глинська










© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua