Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Історичні причини наших поразок та перемог

Ігор Бурдяк | 27.02.2011 12:16

4
Рейтинг
4


Голосов "за"
4

Голосов "против"
0

Немає жодних підстав культивування надалі двох духовних цінностей. Існує одна історична пам'ять для всієї України – від Ужгорода і до Дону. Питання лише у вмінні доносити її до жителів Півдня і Сходу України.

Український історик Ігор Гирич написав нову книгу "Історичні причини наших поразок та перемог".

Ігор Гирич – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства, дійсний член УІТ та Наукового товариства ім.Шевченка, член-кореспондент Української вільної Академії наук (США), автор близько двохсот п'ятдесяти наукових й науково-популярних статей, документальних публікацій, історико-публіцистичних статей та рецензій.

Задум видання "Історичні причини наших поразок та перемог" належить визначному науковцю Ярославу Дашкевичу, якого, на жаль, вже немає з нами. Тому ідею свого вчителя втілив історик Ігор Гирич, який виклав на сторінках дослідження власний погляд на історію України: "Проблеми поразок українського народу полягають в тому, що він роз'єднаний. Але в цьому винні не стільки наші сусіди, а ми самі. Нам бракує і віри в перемогу. Тому до наступної перемоги нам потрібно вже йти як зріла спільнота. Адже від малих перемог ми дійдемо до великих, – каже Ігор Гирич. – Основна думка цієї книжки – створити поле суспільної думки, спільної творчості, спільного погляду на своє минуле. А також подати концептуальні моменти, що змінили історію України, і показати, як вони формували українця впродовж історії".

Історик наголошував на тому, що своєю історією потрібно пишатися, позбавлятися комплексу меншовартості, шукати єдиний орієнтир у розвитку. У новітніх дослідженнях слід зосереджувати увагу на проблемах культурологічного характеру, оминаючи політичні перипетії.

Пан Гирич вважає, що українцям потрібно подолати непорозуміння між собою, аби усвідомити спільний історичний простір. Бо єдність думки може бути лише тоді, коли народ має спільну історичну пам'ять. А на своє майбутнє українцям треба дивитися тверезо. "Свою ментальність українці змогли проявити у революції 1917 року, коли держава почала тільки будуватися. – каже історик. – Тоді здобути перемогу ми не змогли через відсутність власної системи освіти, книжки, ЗМІ і суспільного поля, де твориться держава. Нове відродження України сталося вже у 1991 році, тоді як війна за творення нації триває й досі. А головна ідея нашої національної свідомості – це ідея людської гідності".

В зв'язку з намірами нинішньої влади створити спільний російсько-український посібник з історії і з метою спротиву подальшим спробам "повзучої русифікації" України "Зарваницька ініціатива" зобов'язується забезпечити цією книжкою кожну школу.

Уривок з книжки:

Націю формує спільна історична пам'ять, що включає в себе однаковий для кожного члена спільноти позитивних і негативних героїв, спільні героїчні події й чини та спільні трагедії минулого. Наприклад для поляків в різних кінцях країни маршал Юзеф Пілсудський – однозначний герой польської нації, бо спричинився до відродження польської державності новітніх часів. Натомість Фелікс Дзержинський – комуністичний діяч, який хотів цю державність ліквідувати, не може бути в когорті позитивних героїв. В Україні, на жаль, існують дві версії історичної пам'яті – російсько-радянська й українська. В результаті для пересічного мешканця Донбасу Ленін продовжує залишатися героєм, попри те, що він винний у ліквідації Української Народної Республіки, організації штучного голоду 1921 – 1923 рр., масового терору проти селянства й інтелігенції; але як негативного героя донеччанин сприймає Симона Петлюру, який боронив УНР, є уособленням боротьби українців за свою державу й національну гідність. Те саме стосується й постатей Івана Мазепи, Євгена Коновальця, Степана Бандери та багатьох інших.

Поки існує амбівалентність історичної свідомості українського громадянина, говорити про міцну державу й поступ в економічному і культурному розвитку України неможливо. Не зацікавлені в міцній державі політичні сили продовжують плекати цю роздвоєність колективної пам'яті.

...

Твердження про існування двох історичних пам'ятей для жителів заходу і центру України й окремо для мешканців півдня і сходу, між тим, є цілком надумане і штучне. Схід і південь України були батьківщиною українського націоналізму раніше за захід країни. Батьківщиною засновника інтегрального націоналізму Дмитра Донцова був Мелітополь Запорізької області.

В Одесі мешкав Іван Липа, співзасновник Братства Тарасівців – першої самостійницької організації підросійської України кінця ХІХ століття. Його син Юрій Липа – визначний мислитель і громадознавець, один із батьків українського імперіалізму, теж одесит. Його знаменита Чорономорська доктрина – цивілізаційне спрямування України на південь і країни Чорноморського регіону – виникла саме завдяки Одесі. З Одесою пов'язана Одеська громада, яка була другою після Київської за потужністю національного спрямування. Вона дала Україні таких визначних науковців, публіцистів, політиків, як Євген Чикаленко, Михайло Комаров, Леонід Смоленський, Андрій Ніковський, Михайло Слабченко, Сергій Шелухін та ін.

У Харкові більшу частину свого свідомого життя прожив автор брошури "Самостійна Україна", найвідоміший самостійник ХХ століття Микола Міхновський. Саме в цьому місті, яке зневажливо називали "сіньми України", постала перша політична партія Російської імперії, що ставила своїм завданням будівництво самостійної України – Революційної Української Партії – (РУП). Слобожанщина – батьківщина таких полум'яних самостійників, як письменники Іван Багряний та Микола Хвильовий. Видатний поет і мислитель Євген Маланюк оспівав Херсонщину й Миколаївщину як степи "української Еллади". Український театр корифеїв братів Тобілевичів народився в Єлисаветграді, що досі ще чомусь носить ім'я Кірова. Єлисаветградщина – батьківщина найвидатнішого письменника й філософа України ХХ ст. – Володимира Винниченка і Дмитра Чижевського.

Саме на Сході і Півдні був один із найсильніших опорів більшовицькій експансії на селі. Повстанський рух 1920-х рр. змусив тримати на Україні цілі російські червоні армії, більше 50 тисяч багнетів. Саме тому цей регіон найбільше постраждав від голоду 1933 року, найбільше відчув на собі вплив денаціоналізації та міграційних процесів. Цілеспрямована діяльність керівництва СРСР з денаціоналізації цих районів і призвела до зрушень у бік визнання як своїх духовних цінностей "старшого брата". І це при тому, що Катеринославщина до 1917 р. була регіоном, де найбільший розвиток мала "Просвіта". Катеринославська й Мануйлівська "Просвіти" за кількістю своїх членів і розмахом діяльності перевищували подібні організації на Правобережній Україні та Київщині.

Саме Південь і Схід України мали той соціальний елемент, який хотів і міг будувати незалежну Україну. Йдеться про заможного дрібного землевласника, селянина-господаря, якого зневажливо охрестили "куркулем" і вичистили як клас.

Отже, немає жодних підстав культивування надалі двох духовних цінностей. Існує одна історична пам'ять для всієї України – від Ужгорода і до Дону. Питання лише у вмінні доносити її до жителів Півдня і Сходу України.


Інформація про те, як замовити книжку

Комментарии
Вы вот почитайте хотя бы вот это на соседней ветке. Как на мой взгляд, именно это и есть образец "агресивнонаціоналістична, або шовіністична". Не хочу сказать, что я в восторге от ПР, но обьективно, считаю, что одной из составляющих ее лекторальных успехов в последнее время является именно отсутствие национализма и шовинизма.









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua