Народные блоги
http://narodna.pravda.com.ua/rus/history/4be3b9e04ec3f/

Трофейні солдати. Ч. І

jurko | 7.05.2010 09:57

Пропоную Вашій увазі чесну і правдиву статтю у формі інтерв'ю про війну петербурзького історика Кірілла Міхайловіча Алєксандрова, опубліковану на сайті ГУЛАГ. Я переклав її українською. Нмд вона того вартує. Сам текст занадто великий. Тому подаватиму його частинами.

Трофейні солдати. Ч. І
Захлинаючись від захоплення, зубами вирвавши пучок георгіївських стрічок; запросивши на парад колишніх ворогів і всіх союзників колишнього смертельного ворога; спотворивши не тільки вулиці, метро, але й рухомий транспорт головою народного ката; росіяни готуються до великої пиятики під назвою "9 Травня". Додамо і ми ложку правди до їх бочки прокислого меду.

Приречені на подвиг

Довгі роки вважалося, що "наших" на війні загинуло 20 млн., а німців – бл. 11 млн. Чи існує зараз достовірна статистика? Скільки громадян СРСР загинуло під час ВВВ (мирного населення і військових)? Скільки загинуло громадян Німеччини (мирного населення і військових)?

- Єдиної точки зору і загальновизнаної статистики немає. Достовірна оцінка людських втрат Радянського Союзу в період війни з Німеччиною та її союзниками є одною із найскладніших проблем сучасної історичної науки. Представники офіційних відомств і організацій, вчені і публіцисти, які два останні десятиліття називають найрізноманітніші цифри і пропонують власні методи розрахунків, згодні один з одним лише в одному – в тому, що їхні опоненти керуються ідеологічними уподобаннями, а не прагненням наблизитися до історичної істини. У нашій розмові мені б хотілося принципово підкреслити це слово "наблизитися", тому що встановити повну цифру вітчизняних людських втрат навряд чи реально. Але скласти загальне уявлення цілком можливо. Зрозуміло, висловлена нижче думка – це лише окремий погляд одного з дослідників. Але перш ніж поділитися власними судженнями на цю тему, мені би хотілося на початку нашої розмови звернути увагу читачів на принципову обставину.

Майже півстоліття нашого співвітчизника примушували дивитися на війну між Німеччиною і Радянським Союзом не лише виключно в масштабах одного (Східного, назвемо його для ясності так), фронту, а й поза подіями, що відбулися до 22 червня 1941 року в ході Другої світової війни. Коли, наприклад, Радянський Союз вступив у Другу світову війну?... У вересні 1939 року зникла Польська держава. Ми не забуваємо, що в ході цієї неоголошеної радянсько-польської війни загинули 1475 бійців і командирів Червоної армії? Адже це вже сотні життів всього за два з половиною тижні. До речі, нагадаю читачеві, що першим мужнім захистом Брестської фортеці від військ Вермахту в середині вересня 1939 керував бригадний генерал Костянтин Плісовскій – колись хоробрий охтирський гусар, штабс-ротмістр і офіцер Російської Імператорської армії, розстріляний органами НКВС у 1940 році.

У результаті розгрому Польщі між Німеччиною та СРСР виникла спільний кордон. З точки зору обороноздатності СРСР це було добре чи погано? Цей факт не можна ігнорувати, розмірковуючи про трагедію літа 1941 року... Далі. Радянські безповоротні втрати (загиблими, померлими і зниклими без вісті) під час кривавої радянсько-фінляндської війни 1939-1940 років сьогодні оцінюються в діапазоні від 131 тисячі до 160 тисяч військовослужбовців. З запитів родичів на підставі отриманих похоронних сповіщень ясно, що далеко не всі імена загиблих виявилися внесеними до книги поіменного обліку втрат на цьому театрі воєнних дій. Це еквівалент чисельності приблизно 12-13 дивізій. Безповоротні втрати фінів – 24,5 тисячі військовослужбовців. Зимова війна – частина Другої світової? Чи можна забувати її причини, перебіг і військово-політичні наслідки, коли ми говоримо, наприклад, про блокаду Ленінграда? Очевидно, що не можна. Але тоді чому тільки що минулий 70-річний ювілей цієї "незнаменитої війни", яка забрала десятки тисяч життів, залишився взагалі непоміченим у сучасній Росії на тлі іншої тріумфальної кампанії? Війна в Фінляндії не вписується в сталінську, яка до цих пір панує в масовій свідомості, концепцію "локальної" війни миролюбного соціалістичного Радянського Союзу з агресивною націонал-соціалістичної Німеччиною. Тому ні у влади, ні у суспільства не знайшлося ні слів, ні коштів, щоб відзначити сумний ювілей Зимової війни і вшанувати пам'ять її жертв.

Але проблема не тільки в тому, що драма 1939-1940 років нерозривно пов'язана з трагедією наступних років. На мій погляд, взагалі неможливо говорити про війну з Німеччиною поза контекстом історії радянської держави. 22 червня 1941 – це прямий наслідок подій, що відбулися 25 жовтня 1917, як би це не здалося комусь парадоксальним. Багато людських вчинків і поведінку в роки війни були наслідком безперервних із 1917 року громадянської війни, терору і репресій, колективізації, штучного голоду, єжовщини, створення в державному масштабі системи примусової праці, фізичного знищення більшовиками найбільшою Помісної Православної Церкви у світі. З кінця 1920-х років влада вперто й послідовно змушувала людей, що жили в скруті, страху і бідності, брехати, викручуватися, пристосовуватися. Сталінська система до 1941 році призвела до повного знецінення людського життя та особистості. Рабство стало повсякденною формою соціально-економічних відносин, а дух і душу руйнувало загальне лицемірство. Чи можна забувати про це, коли ми говоримо, наприклад, про співвідношення втрат?

У минулому році в Петербурзі пішов з життя Микола Нікулін – видатний петербурзький учений-мистецтвознавець, фронтовик-орденоносець. Він був багато разів поранений, воював у 311-й стрілецькій дивізії, пройшов всю війну і закінчив її в Берліні сержантом, дивом залишившись живим. Його мужні "Спогади про війну" – одні з найпронизливіших, чесних і безжальних за правдоподібністю мемуарів. Ось що, зокрема, Микола Миколайович писав про наші втрати, ґрунтуючись на власному досвіді боїв на Волхові і під станцією Погостьє:

"На війні особливо виразно проявилася підлість більшовицького ладу. Як у мирний час проводилися арешти і страти найбільш працьовитих, чесних, інтелігентних, активних і розумних людей, так і на фронті відбувалося те ж саме, але в ще більш відкритій, огидній формі. Наведу приклад. З вищих сфер надходить наказ: взяти висоту. Полк штурмує її тиждень за тижнем, втрачаючи по тисячі людей на день. Поповнення йдуть безперервно, в людях дефіциту немає. Але серед них опухлі дистрофіки з Ленінграда, яким тільки що лікарі приписали постільний режим і посилене харчування на три тижні. Серед них малята 1926 року народження, тобто чотирнадцятирічні, які не підлягають призову в армію... "Вперрред!!!", і все. Нарешті, якийсь солдат, або лейтенант, командир взводу, або капітан, командир роти (що рідше), бачачи це кричуще неподобство, вигукує: "Не можна ж гробити людей! Там же, на висоті, бетонний дот! А у нас лише 76-мілімметровая гарматка! Вона його не проб'є!"... Відразу ж підключається політрук, СМЕРШ і трибунал. Один із стукачів, яких повно в кожному підрозділі, свідчить: "Так, у присутності солдатів засумнівався в нашій перемозі". Тут же заповнюють вже готовий бланк, куди треба лише вписати прізвище і готово: "Розстріляти перед строєм!" Або "Відправити в штрафну роту!", що те ж саме. Так гинули найчесніші, відчували свою відповідальність перед суспільством, люди. А решта – "Вперрред, в атаку!" "Немає таких фортець, яких не могли б взяти більшовики!" А німці врилися в землю, створивши цілий лабіринт траншей і укриттів. Піди їх дістань! Йшло дурне, безглузде вбивство наших солдатів. Треба думати, ця селекція російського народу – бомба сповільненої дії: вона вибухне через кілька поколінь, у XXI або ХХП столітті, коли відібрана і виплекана більшовиками маса покидьків породить нові покоління собі подібних".

Страшно?... Спробуйте заперечити. У всякому разі, мені видається, що існує прямий зв'язок між кількостей жертв, які поніс наш народ в роки Другої світової війни, починаючи з вересня 1939 року, і тими незворотними змінами, що відбулися в країні і суспільстві після Жовтневого перевороту 1917 року. Наприклад, досить лише згадати про послідовне знищення більшовиками російського офіцерського корпусу. З 276 тис. російських офіцерів за станом на осінь 1917 року до червня 1941 року в армійському строю знаходилося навряд чи більш кілька сотень, і те, переважно – командирів з колишніх прапорщиків і підпоручиків. Тому розглядати війну поза контекстом вітчизняної історії попередніх двадцяти років – це означає знову обманювати самих себе і виправдовувати всеросійське самознищення ХХ століття, в результаті якого наш народ неухильно скорочується. Безповоротні військові втрати Німеччини сьогодні, загалом, достатньо встановлені і систематизовані в одному з останніх фундаментальних досліджень Рюдігера Оверманса. Третє видання його праці "Німецькі військові втрати у Другій світовій війни" вийшло у Мюнхені, в 2004 році. Усього німецькі Збройні Сили на всіх театрах військових дій в 1939-1945 роках втратили 4,13 млн. чоловік, у тому числі на Східному фронті – від 2,8 млн. до 3,1 млн. чоловік. Коливання в оцінках втрат на Сході обумовлене існуючою неясністю щодо долі частини зниклих без вісті і військовополонених.

Певна дискусійнність в оцінках німецьких військових втрат є. Деякі дослідники сперечаються про те, чи включені в загальну кількість безповоротних втрат ще 250-300 тис. загиблих з числа громадян СРСР, які служили на стороні супротивника. Інші вважають, що до цифри в 4,13 млн. необхідно додати 600-700 тис. осіб з числа союзників Німеччини (Угорщини, Італії, Румунії, Фінляндії та ін), які загинули переважно на Східному фронті і в радянському полоні. Відповідно, опоненти вважають, що безповоротні втрати союзників Німеччини входять у згадані 4,13 млн. У цілому я схильний з цією тезою зараз погодитися, але, вважаю, що далеко не всі втрати східних добровольців з числа громадян СРСР враховані і включені до підсумку – просто сам облік цих військовослужбовців був неповним. Дослідження і полеміка з даних питань тривають. Але в цілому картина доволі ясна. Думаю, що загальна кількість військових безповоротних втрат Німеччини та її союзників, включаючи східних добровольців, в середньому можна оцінити в межах 4,1-5,1 млн. чоловік, у тому числі 3-3,6 млн. – на Східному фронті. Безповоротні втрати цивільного населення Німеччини оцінюються в Німеччині приблизно в 2 млн. чоловік, включаючи жертви союзних бомбардувань (приблизно 500 тис.). Таким чином, мені видається, що сумарна цифра безповоротних німецьких втрат становить приблизно 6-7 млн., з яких більшу частину становлять втрати військові, включаючи німецьких союзників.

Питання з безповоротними втратами Радянського Союзу набагато менш ясне. Підсумковий розкид цифр вражає уяву – від 27 млн. до 43 млн. чоловік. Відразу ж обмовлюся, мені не здаються переконливими і достовірними верхні цифри, які, наприклад, ще в 1990-і роки називав Б. В. Соколов. Як раз навпаки, цифра в 27-28 млн. сумарних втрат видається цілком реалістичною. Вважаю, що розрахункові методи, які використовувала група фахівців-демографів на чолі з відомим дослідником Євгеном Михайловичем Андрєєвим, більш досконалі і справедливі, ніж методи Соколова. Ще в 1993 році група Андрєєва визначила загальне число безповоротних втрат населення СРСР у 1941-1945 роках в 27 млн. чоловік – і це, що істотно, узгоджується з даними перепису 1959 року. Проблема, однак, у тому, що на мій погляд, як і у випадку з німецькими втратами, основну частку становлять втрати не цивільного населення, а втрати радянських Збройних Сил. І з цієї точки зору офіційна цифра, на якій наполягає Міністерство Оборони – 8 млн. 668 тис. 400 осіб – не витримує критики. Досить згадати про те, що по всій ймовірності за основу втрат була просто взята цифра (7 млн.), яку свого часу повідомив Сталін в 1946 році, видавши її за загальну цифру безповоротних втрат всього населення. Отримано вона шляхом механічного підсумовування різних малодостовірних відомостей з офіційних звітів і зведень. Найдивовижніше, що справжня цифра обрахована до сотень чоловік (!), Хоча учасники авторського колективу генерал-полковника Г. Ф. Кривошеєва, які і ввели її в науковий обіг, відверто визнавали, що від багатьох дивізій, корпусів і армій за один тільки 1941 рік не залишилося ніяких документів, що дозволяли б визначити спад особового складу хоча б приблизно.

Як мені здається, більш-менш близьке до дійсності уявлення про безповоротних військові втрати СРСР дозволяють скласти два джерела.

По-перше, це картотеки персонального обліку безповоротних втрат рядового, сержантського і офіцерського складу, які зберігаються у фондах Центрального архіву Міністерства Оборони (ЦАМО) в Подольську. Після подвижницькій і копіткої роботи з вилучення дублюючих карток на рядовий і сержантський склад, яка була завершена співробітниками вже на початку нового століття, виявилися врахованими 12,6 млн. чоловік. Ще в 1960-і роки приблизно 1 млн. чоловік були враховані серед офіцерського складу, включаючи політпрацівників, разом – 13,6 млн. полеглих. Справжню цифру ввів у широкий науковий обіг мужній історик, полковник Володимир Трохимович Єлісєєв, старший науковий співробітник ЦАМО, який сміливо відстоював результати своїх досліджень на різних наукових конференціях, незважаючи на те незадоволення, яке він викликав. Мабуть група генерала Кривошеєва, "що рахувала" втрати з кінця 1980-х років, картотеки персонального обліку в розрахунок взагалі не брала. 13,6 млн. полеглих – це без втрат покликаних, але не врахованих до 22 червня військовозобов'язаних резервістів, а також без втрат флоту, прикордонників, військ і органів НКВС, різних воєнізованих формувань, партизанів, а головне – призовного контингенту, який вливався у війська діючої армії на звільнених від окупації територіях і відразу ж кидався в бій. За різними спогадами і свідченнями, на звільнених територіях як маршове поповнення відповідні органи часто забирали буквально всіх чоловіків, здатних тримати зброю і, незважаючи на вік – і 16-17-річних, і 50-річних. Бували випадки, коли їх відправляли на передову навіть у цивільному. Для більшості перший бій виявлявся й останнім. Особливо широко це практикувалося в 1943-1944 роках. Армія йшла на Захід, політоргани підганяли, і "освобожденців" не щадили, тим більше, що вони довгий час перебували в окупації і виглядали підозрілими за означенням. Незадовільно був поставлений і облік втрат бійців різних ополченських формувань в 1941-1942 роках. Тому, коли історик Д. А. Волкогонов опублікував в одній зі своїх праць сумарну цифру безповоротних військових втрат СРСР в 16,2 млн. чоловік, посилаючись на якийсь секретний документ на ім'я Сталіна, мені здається, він був дуже близький до істини. По-друге, ще в 1995 році практично була завершена робота з введення в Центральний банк даних персональних записів про загиблих, зниклих без вести, померлих у полоні і від ран воїнів, в першу чергу, на підставі відомостей, що надійшли від родичів. Таких записів виявилося близько 19 млн.

Треба сказати, що згадана група Є. М. Андрєєва оцінювала загальне число чоловіків призовного віку, які загинули у 1941-1945 роках, в 17 млн. чоловік.

На підставі всіх названих даних мені видається, що безповоротні військові втрати СРСР у 1941-1945 роках можна оцінити не менш ніж у 16-17 млн. чоловік, включаючи втрати військовозобов'язаних жінок, а також чоловіків і юнаків непризовного віку, які тим не менше, де- факто перебували на військовій службі.

Безповоротні втрати цивільного населення, що залишилися, можна розподілити так: приблизно 1 млн. – жертви ленінградської блокади, до 2,2 млн. – жертви нацистського терору в окупації, 300 тис. – надлишкова смертність через сталінські депортації народів, 1,3 млн. – підвищена дитяча смертність на решті частини СРСР, більше 5 млн. – підвищена доросла смертність в результаті погіршення умов життя за обставинами воєнного часу на решті частини СРСР (включаючи ув'язнених, які померли в ГУЛАГу, де річна смертність у 1942-1943 роках становила 20-25%!). Останні дві категорії жертв війни серед цивільного населення особливо рідко згадуються і враховуються. Влада приховувала, що у воєнні роки існувала, наприклад, масова смертність від голоду на Вологодщині, в Якутії і деяких інших регіонах Радянського Союзу. Можливо, що загиблими і зниклими безвісти в роки війни вважаються і приблизно 450 тис. радянських громадян, насправді залишилися після 1945 року на Заході і опинилися в еміграції (включаючи біженців з Прибалтики, Західної України і Білорусії). Такий сумний порядок цифр. Точні ж безповоротні втрати нашого народу в роки Другої світової війни, боюся, не стануть відомими ніколи.


© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua