Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Московський розкол в Руській (Українській) Православній Церкві 1458 року та неканонічне підпорядкування Української Православної Церкви 1685 року т.з. "Московському патріархату"


12
Рейтинг
12


Голосов "за"
15

Голосов "против"
3

У контексті недавніх подій в українському церковному житті, а особливо доволі активної діяльності сектантів-сабоданівців із створеної у 1992 році, в результаті Харківського розколу під егідою московських спецслужб, т.з. "УПЦ-МП", питання історії Української Православної Церкви є досить актуальним.

Московський розкол в Руській (Українській) Православній Церкві 1458 року та неканонічне підпорядкування Української Православної Церкви 1685 року т.з. ''Московському патріархату''
У контексті недавніх подій в українському церковному житті, а особливо доволі активної діяльності сектантів-сабоданівців із створеної у 1992 році, в результаті Харківського розколу під егідою московських спецслужб, т.з. "УПЦ-МП", питання історії Української Православної Церкви є досить актуальним.

Говорячи про історію розколів в Українській Православній Церкві зупинятися лише на Харківському розколі 1992 року є принаймні некоректно. Адже розкол стався ще значно раніше і, як і у випадку 1992 року, також з ініціативи Москви.

Руська (Українська) Православна Церква була заснована Великим Київським Князям Володимиром у 988 році, як Київська митрополія Константинопольського Патріархату. При цьому Руська (Українська) Православна Церква мала свою автономію, а де-факто була практично незалежною.

Після значних років монголо-татарської навали (1237-1240 рр.) Київ втрачає значення, перша українська держава Київська Русь вступає у період феодального розроблення. Звичайно і Руська (Українська) Православна Церква несе значні втрати. Тому з метою порятунки Церкви та збереження її значення на українських землях Митрополит Київський і всієї Русі Кирил ІІІ (1247-1281) у 1250 році переносить свою резиденцію із вже майже на той час зруйнованого Києва до менш постраждалого від татар Володимира-на-Клязьмі, яке на той час було центром руського (українського) Володимиро-Суздальського князівства. Проте первоієрарх і надалі продовжував іменувати себе "Митрополитом Київським і всієї Русі". Цей факт свідчить про те, що він навіть і боявся думати про відокремлення від древньої Київської митрополії.

Наступник Кирила ІІІ Київський митрополит Максим (1285-1305) теж титулувався "Митрополитом Київським і всієї Русі". На жаль, Митрополит Максим був теж змушений перебувати у "заслані" у Володимирі-на-Клязмі через те, що Київ і досі був спустошеним.

Проте, наступник Максима Митрополит Київський і всієї Русі Петро (1308-1326) повністю переносить свою кафедру до Москви, яка була тоді центром руського (українського) Московського князівства.

Так тривало до 1448 року, коли, після смерті Митрополита Київського і всієї Русі Ісидора, на Київський митрополичий престол (який тимчасово знаходився у колишній руській (українській) провінції Москві) без згоди Константинопольського Патріархату і за наказом московського князька було обрано такого собі Іоана. Цей "митрополит" був обраний неканонічно, адже не був висвячений Константинопольським Патріархом і не визнавався жодною православною церквою. Крім того, більшість руської (української) пастви Великого князівства Руського (Литовського) не визнавало його своїм митрополитом і звернулось до Константинопольського Патріархату із вимогою висвітити нового митрополита. Фактично, церковна влада розкольника Іоана розповсюджувалась виключно на декілька єпархій Московського князівства.

У 1458 році Константинопольський Патріарх задовільний прохання руської (української) пастви і висвячує на Київську митрополію Григорія ІІ (Болгарина) із титулом "Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі". Київ уже на той час постав з руїн і повернув собі славу столиці всього православного світу Східної Європи і був центром Великого князівства Руського (Литовського). У Москві ж міцно закріпився розкол. Тому Григорі ІІ (Болгарин) повертає до Києва митрополичу кафедру.

"Митрополит" Іоан же, розуміючи неканонічність свого становище за підтримки московської влади проголошує відокремлення Московської єпархії від Руської (Української) Православної Церкви (Київської митрополії) і бере собі титул "Митрополита Московського" і відмовляється визнавати канонічну владу над ним Григорія ІІ (Болгарина). Звичайно, Константинопольський Патріархат не визнає Московської митрополії, а після того, як у 1589 році "Московський митрополит" проголошує себе "Патріархом" Константинопольський Патріарх відлучає його від церкви і проголошує анафему.

Отже, як ми бачимо розкол в Руській (Українській) Православній Церкві стався у 1458 році, коли за підтримки Москви від Руської (Української) Православної Церкви (Київської митрополії) було неканонічно відокремлено її північні московській єпархії.

Проте, на цьому історія не канонічності в Українській Православній Церкві не закінчилась.

У 1654 році між Гетьманською Україною та Московією була підписана Переяславська угода про союз між цими двома державами.

У 1672 році на український гетьманський престол було обрано Гетьманом Івана Самойловича.

Новообраний Гетьман України хотів досягти абсолютної влади в Україні і для цього йому необхідно було отримати контроль над Українською Православною Церквою. Як зазначають українські історики С. Терновський і К. Харлампович, Гетьман Іван Самойлович був доволі владолюбним. Тому, як зазначає український церковний історик Іван Власовський, "Іван Самойлович в проведенню церковної реформи дбав про пониження політичної волі українського духовенства". Для цього, як вважав Гетьман, слід було б підпорядкувати Київську митрополію нещодавно створеному "неканонічному" "Московському патріархату". Звичайно, Гетьману було б легше впливати на Київського митрополита підпорядкованому Москві, ніж на митрополита підпорядкованого Константинополю. Московія у свою чергу бачила у такому підпорядкуванні можливість для себе збільшити свій вплив на Русь-Україну, а також можливість для визнання своєї неканонічної "патріархії".

Проте, намагання Гетьмана про підпорядкування Української Православної Церкви Москві було сприйнято доволі негативно українським духовенством.

У 1676 році помирає Митрополит Київський та всієї Русі Іосиф (Нелюбович-Тукальський) (1663-1676). Гетьман не піднімає питання про обрання нового митрополита, а церквою управляє місцеблюститель митрополичого престолу архієпископ Баранович.

У 1684 році Гетьман України звертається до Константинопольського Патріарха Якова з проханням щоб новообраний митрополит і його наступники поставлялися в Москві. Патріарх не дає на це згоди.

Не зважаючи на таку відповідь Патріарха, Гетьман призначає Елекційний Собор для виборів Митрополита Київського і всієї Русі на 8 липня 1685 року у Києві. На порядку денному стояло два питання: обрання Митрополита і вирішення питання підпорядкування Української Православної Церкви. На Соборі одноголосно Митрополитом обирають єпископа Луцького Гедеона (Четвертинського) (1685-1690), який був ставлеником Гетьмана. Слід зазначити, що на Соборі не було представлено більшість єпископів. А місцеблюститель митрополичого престолу архієпископ Баранович взагалі не прибув.

А ось щодо другого питання, то намагання новообраного Митрополита підпорядкувати Церкву Москві дістали значний опір духовенства. Свою незгоду духовенство виклало у двох листах до Гетьмана. Загалом протест зводився до наступного:

1. Собор не може і не сміє у відсутності визначних представників українського духовенства, зокрема архієпископа Барановича і духовних його єпархії, вирішувати таке важливе питання, як перехід Київської митрополії до іншого патріарха і ніякий гетьманський універсал не може нас змусити до того;

2. якщо добровільно перейдемо під владу Москви то будемо піддані під анафему Константинопольського Патріархату;

3. треба брати до уваги і положення українських православних людей, які знаходяться у Правобережній Україні, яка опиналася під владою Польщі. Якщо ми приєднаємось до Москви, то вони підпадуть під владу католицької церкви;

4. підпорядкування до Москви також спричинить і перехід від канонічної української богослужби до неканонічної московської, яка абсолютно не відповідає українським православним традиціям, які ведуть свій початок ще з часів Київської Русі.

Не зважаючи на не канонічність і протести українського духовенства і суспільства Гетьман 24 жовтня 1685 року для висвячена новообраного Митрополита Київського і всієї Русі Гедеона відряджає посольство у складі 32 осіб духовенства і української шляхти. Висвячена Митрополита Гедеона відбулося в Успенському Соборі в Москві 8 листопада 1685 року. Відтепер митрополит Київський носив титул "Митрополита Київського, Галицького і всієї України".

Тепер справа була за малим. Необхідно було вирішити питання із Константинопольським Патріархом. Для цього, Москва тисне на турецьку владу (Константинополь на той час вже перебував під окупацією Туреччини), яка у свою чергу примушує нового Патріарха Діонісія визнати зверхність Московського "патріархату" над Київською митрополією всупереч правил 8 ІІІ Вселенського Собору і правила 2 ІІ Вселенського Собору. Про це було видано грамоту Гетьману Івану Самойловичу і Митрополиту Київському, Галицькому і всієї України Гедеону про підпорядкування новому патріарху датовані 1686 роком.

Гетьман Іван Самойлович отримав також жалувана грамота від московського царя із золотим ланцюгом і двома діамантовими клейнодами за успішне закінчення підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріарху.

У 1688 році Константинопольський Патріарх Діонісій був позбавлений патріаршого престолу саме через те, що неканонічно передав Українську Православну Церкву Московському патріарху.

Через 238 років після цієї "диявольської змови" Константинопольський Патріархат 13 листопада 1924 року у своєму "Томосі" визнає не канонічність підпорядкування Київської митрополії у 1686 році і скасовує її.

Отже, із вищенаведеного випливають такі висновки:

1. розкол в Руській (Українській) Православній Церкві стався у 1458 році, коли за підтримки Москви від Руської (Української) Православної Церкви (Київської митрополії) було неканонічно відокремлено її північні московській єпархії. Харківський розкол в Українській Православній Церкві 1992 року і створення "УПЦ-МП" було спеціально спрямовано іноземною владою для дестабілізації ситуації в Україні;

2. підпорядкування Української Православної Церкви Московському патріархату у 1685 році є неканонічним і незаконним, а суто політичним рішенням і змовою українського і московського правителів;

3. таке підпорядкування було здійснено виключно для реалізації політичних інтересів, а не заради духовних цінностей;

4. Українська Православна Церква Київського Патріархату є єдиною канонічною помісною православною церквою в Україні, а також правонаступницею Руської (Української) Православної Церкви Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Руського (Литовського) та Гетьманської України;

5. т.з "УПЦ-МП" є неканонічною, а приїзд Московського патріарха в Україну без канонічного дозволу Української Православної Церкви Київського Патріархату є ніщо інше як порушення правил Вселенських Соборів і Апостольських Правил;

6. єдиним шляхом для подолання розколу в Українській Православній Церкві є покаяння "УПЦ-МП" і її повернення до складу канонічного Київського Патріарха.

Література:

1. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Том ІІ. – Київ, – 1998. – 397 с.

2. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України // АН України, Ін-т укр... археолог., Ін-т історії України. Вступна стаття В.А. Смолія, П.С. Соханя. – К.: Наук. думка, 1992. – 544 с.

3. Крип'якевич І.П. Історія України // Відп. редактори Ф.П. Шевченко, Б.З. Якимович – Львів: Світ, 1990. – 520 с.

4. Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник – К.: Вілбор, 1997. – 480 с.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua