Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Шокуюча правда війни. (Спогади ветерана)


15
Рейтинг
15


Голосов "за"
18

Голосов "против"
3

Учасник війни написав досить правдиві спогади.

Н.Н.Никулин "Воспоминания о войне".

http://lib.rus.ec/b/147408/read

Війна. Запис у добровольці. Посадка на баржу. Попередня була атакована "месершмітами" й затонула. Усі новобранці загинули – начальство закрило їх у трюмах, щоб не порозбігались тому що. Школа радіоспеціалістів. Показовий розстріл двох курсантів за "самоволку".

Фронт. Усі чужі, кожен думає тільки про себе. Сотні поранених, холод, голод, напруження, тижні без сну, жорстокість, мордобій, шум, крики, стогін, добірна лайка.

Все так, але на передовій легше добути харчі – можна вночі на нейтральній полосі кинджалом зрізати ранці вбитих.

Кадрова армія загинула на кордоні отож, що цілком закономірно, був хаос, погане планування, розвідка, відсутність взаємодії частин та родів військ. Був дефіцит досвідчених командирів, (їх перед війною репресували) зброї та боєприпасів. У бій йшли ненавчені новобранці.

- Атаковать! – телефонує Хазяїн із Кремля.

- Атаковать! – телефонує генерал із теплого кабінету.

- Атаковать! – наказує полковник із міцної землянки.

І йдуть по глибокому снігу новобранці в атаку. А німці в теплих дзотах, ситі та п'яні все розрахували, пристріляли й б'ють, як в тирі.

Полковник знає: атака безглузда але виконує наказ. Якщо він совісний, то сам піде в атаку й загине, а от підлий не піде й залишиться живим. Так й виживали пристосуванці. Таким був властивим лише один спосіб ведення бойових дій – давити кількістю, масою тіл. Солдати йдуть в атаку й гинуть, а сидячий в землянці все жене й жене їх на вірну смерть адже в людях дефіциту немає.

Якби німці наповнили наші штаби шпигунами, а війська диверсантами, якби було масове дезертирство й вороги розробили детальний план розвалу Червоної армії, то вони не досягнули б того ефекту, котрий був результатом ідіотизму, тупості, безвідповідальності начальства та рабської покірності вояків.

На війні особливо чітко проявилась підлість більшовицького устрою. В мирний час проводились арешти та страти самих трудолюбивих, чесних, інтелігентних, активних, розумний людей а на фронті це відбувалось у ще більш відкритій, мерзенній формі.

Простий приклад. Поступає наказ: взяти висоту. Полк штурмує її тиждень за тижнем, втрачаючи безліч людей – поповнення надходять безперервно отож в людях недостатку немає. Серед новоприбулих і опухлі дистрофіки із Ленінграду і юнаки, котрі ще не досягнули призивного віку...

"Вперрред!!!", і все. Нарешті якийсь солдат, лейтенант, командир взводу чи капітан, бачачи це безумство, заявляє: "Нельзя же гробить людей! Там же, на высоте, бетонный дот! А у нас лишь 76-миллиметровая пушчонка! Она его не пробьет!"...

Відразу підключається політрук, СМЕРШ та трибунал. Один із стукачів, котрих повно у кожному підрозділі, свідкує: "Да, в присутствии солдат усомнился в нашей победе". Вписують у готовий бланк прізвище й готово: "Расстрелять перед строем! або "Отправить в штрафную роту!", що те ж саме. Так гинули самі чесні, відчуваючі перед суспільством відповідальність люди. Так й йшло безглузде винищення вояків.

Генерала переконували, що атака на даний момент безглузда, втратимо людей. Відповідь була звичною: "Подумаешь, люди! Люди – это пыль, вперед!"

Війська йшли в атаку підганяємі тваринним страхом. Жахливою була зустріч із німцями, із їхніми кулеметами, танками, вогненною м'ясорубкою бомбардування, артилерійського обстрілу та не меншим був жах неминучого розстрілу. Щоб тримати у покорі та страху погано вишколену та абияк озброєну масу вояків розстріли за необережне слово, за найменшу провину проводились перед боєм.

Вишиковували дивізію літерою "П" й без розмов розстрілювали нещасних. Ця "профілактика" наганяла страх перед НКВС та комісарами більший, ніж перед німцями. Під час наступу якщо повернеш назад, отримаєш кулю від заградзагону. Розстрілювали також й після невдалого бою. Страх заставляв вояків йти на смерть. На це "мудра" партія й розраховувала. Звідси й боєздатність наших військ.

При харчуванні теж йшов специфічний відбір: чесного завідуючого складом завжди відправляли на передову, залишивши злодія. Чому? Чесний усе покладе у котел, нічого не втаїть для себе та начальства. А начальство ж то любить наїстись вволю... Кого ж відправити на передову? Звичайно, чесного. Складалась своєрідна кругова порука: злодій підтримував злодія.

На війні пригнічує не тільки усвідомлення смерті. Пригнічує дрібна несправедливість, підлість ближнього, розгул пороків, влада грубої сили... Опухлий від голоду ти сьорбаєш пусту баланду, а поряд офіцер їсть масло та продукти вкрадені із солдатського котла. На тридцятиградусному морозі ти будуєш теплу землянку для начальства а сам спиш в снігу. В атаку ти повинен підніматися першим і т.д. і т.п.

"Штабелі трупів поблизу залізниці виглядали як засніжені горби, і були видні лише тіла, лежачі зверху. Пізніше, навесні, коли сніг розтанув, відкрилося все, що було внизу. На землі лежали убиті в літньому обмундируванні – у гімнастерках та черевиках. Це були жертви осінніх боїв 1941 року. На них рядами громадилися морські піхотинці в бушлатах і широких чорних брюках ("кльошах"). Вище – сибіряки в кожушках і валянках, що йшли в атаку у січні-лютому сорок другого. Ще вище – політбійці у ватниках і ганчіркових шапках (такі шапки давали в блокадному Ленінграді). На них – тіла в шинелях, маскхалатах, із касками на головах і без них. Тут змішалися трупи солдатів багатьох дивізій, що атакували залізничне полотно в перші місяці 1942 року. Страшна діаграма наших "успехов"! Але все це оголилося лише навесні, а зараз роздивлятися поле бою було ніколи. Ми квапилися далі. Та все ж швидкоплинні страшні картини відобразилися в свідомості назавжди, а в підсвідомості – ще міцніше: я придбав тут сон, що повторюється постійно – гори трупів поблизу залізничного насипу".

Вояки падали під кулями та осколками, помирали від голоду та холоду. Мерцями гатили болото, робили із них укриття, відпочивали, сидячи на загиблих. Коли не вистачало шпал для вузькоколійки стали класти під рейки замерзлих покійників.

Убитих збирали коли сходив сніг. Їх стягували у ями та воронки й присипали землею. Це було не поховання, а "очистка местности от трупов".

Гімнастерка та штани стали як із товстого картону – заскорузли від крові та грязюки. На колінах та ліктях дірки до голого тіла – проповзав.

Напився води із воронки й захворів. Наступного дня зрозумів причину – там була скрючена чорна рука. Вода у річці була червоною від крові й її доводилось пити – іншого виходу не було...

Покійники нестерпно смердять. Їх багато навкруги, старих і нових. Одні висохли до чорноти, голови як у мумій, інші розпухли, ніби готові лопнути. Лежать у різних позах. В траншеї тут і там стирчать частини втоптаних в глину тіл; там спина, там сплющене обличчя, кисть руки. Ходимо прямо по них.

Штаб армії знаходився в тилу. Там жили безтурботно. Позбавляли ілюзій комсомолок, добровільно пішовших на фронт "для борьбы с фашистскими извергами", пили коньяк, смачно їли. В Червоній армії солдати мали лише пайок, офіцери же отримували масло, консерви, галети. У армійські штаби генералам привозили делікатеси.

Начальство серед жіночого поповнення вибирало красунь для ППЖ (Походно-полевая жена) Котра брикалась – в холодну землянку на хліб та воду. Пізніше та гордячка йшла по руках у середовищі дрібного начальства. Так відбувався природний відбір: будеш покірною – виживеш біля начальства в тилу. Будеш брикатися – підеш на передову...

У німців же від генерала до солдата меню було однакове й дуже хороше. Кожну дивізію обслуговувала рота ковбасників. Німці скрізь влаштовувались із максимумом зручностей. Їдальня, столи для приймання їжі, клуб, клозет із комфортабельними сидіннями. Зазвичай два полки перебували на передовій, третій відводився в тил на відпочинок. Борделі для німецьких офіцерів та солдат були звичним явищем. Радянські ж вояки беззмінно гнили в окопах. В тил відводили лише знекровлені частини, від котрих залишався лише номер.

У 311-ій стрілецькій дивізії за війну прослужило 200000 вояків. Це 60000 вбитих. А таких дивізій було 400. Втрати підрахувати не важко... На одного вбитого німця у перщий період війни припадало більше десяти наших вояків! І це перемога!?

Шлях до перемоги вимощували людськими життями. Верховний, ткнувши пальцем в карту, наказує наступати. Наказ "Вперед!" й пішли на ворожі кулемети безправні солдати. Втрати значення не мають. Людей багато. Угробили одних – пришлють інших. Ось так й працював налагоджений млин смерті.

Із випадково підслуханої розмови комісара та командира: "Ещё денька два повоюем, добьем оставшихся и поедем в тыл на переформировку. Вот тогда-то погуляем!"

Війна завжди є підлістю, армія – інструментом вбивства. В мирний час за вбивство карають, на війні – нагороджують! На війні можна безкарно руйнувати створені минулими поколіннями цінності, палити, різати, підривати. Війна перетворює людину в скаженого звіра, вона убиває вбиває, вбиває...

На іншому березі лежали зимові покійники – результат невдалого зимового наступу. Чорні трупи в згнивших кожушках, наповнені кишащими червяками. Сморід жахливий.

Залишив шинель перед боєм а пізніше на її місці виявилася лахміття. Якась сволота підмінила її...

Зима. Горнострілецька бригада наступає на село. Попереду річка. І пішли солдатики вбрід по пояс, по груди, по шию в воді крізь битий лід. Свіжої білизни, спирту не було, вогнищ не розпалювали. А ввечері вдарив мороз. Бригада замерзла.

Пригнали із Сибіру поповнення. Рослі, сильні хлопці, спортсмени, кров із молоком. На всіх кожушки, валянки. Озброєні автоматами. Комсомольці. Рвуться в бій.

І ось без розвідки, без прикидки п'яний генерал наказав лижникам: "Вперед!! Взять деревню!" Метрів двісті летіли лижники вперед, а через десять хвилин на снігу лежали трупи. Ті, що принишкли, невдовзі замерзли. Через тиждень село взяли з тилу й знайшли в бані... гору обрубаних ніг! Усе пояснювалось дуже просто: німці мерзли отож убитих роздягнули ради теплих кожушків. Валянки із замерзлих не знімалися, отож ноги відрубали й розігріли у бані, щоб можна було зняти те тепле взуття...

Взимку вийшло із лісу поповнення. Вояки щойно прибули із тилу: одягнені, озброєні, взуті, ситі. Не хотілося помирати отож вирішили здатися у полон. Обер-лейтенант наказав полоненим скласти зброю в кучу, зняти кожушки та валянки. Потім те "хоробре воїнство" німці відвели на околицю лісу й перестріляли.

Було й таке. Вночі знайшли вулики й набрали вдосталь меду. Коли ж пішли геть, то побачили німців. Вони теж прийшли за медом. Ввічливо чекали доки ми звільнимо їм місце на пасіці. Вночі начальство спало й вояки, котрим остогидла безглузда кривава бійня, заключили імпровізоване перемир'я. Вранці ж знову прийнялись за старе...

Є разюча різниця між передовою, де ллється кров, де страждання, де не підняти голови під кулями та осколками, де голод і страх, непосильна праця, спека літом, мороз зимою, де і жити то неможливо, – і тилами. Тут, в тилу, інший світ. Тут начальство, штаби, важкі гармати, склади, медсанбати. Зрідка сюди долітають снаряди чи скине бомбу літак. Вбита та поранені тут рідкість. Не війна, а курорт! Ті, хто на передовій – не жильці. Вони приречені. Спасіння їм – лише поранення. Ті, хто в тилу, залишаться живими, повернуться додому, створять ветеранські організації, наїдять животи, прикрасять груди пам'ятними медалями й будуть розповідати як геройські вони воювали! І поволі самі в це увірують!

Увійшли на територію Німеччини. У війська приїхали агітатори і:

- Смерть за смерть!!! Кровь за кровь!!! Не забудем!!! Не простим!!! Отомстим!!!

Німці билися відчайдушно, але на той час наші вже навчилися воювати. Ось епізод. Атака німецької морської піхоти. Йшли чітким строєм, як на параді. Попереду красень капітан із сигарою в зубах. Невдовзі залп "Катюш" перетворив доблесних морських піхотинців у криваве рагу.

На передовій ідуть жорстокі бої. Несподівано шосе розчистилось, машини зупинились на узбіччі, щоб пропустити кортеж маршала Жукова. Та що це? По шосе стрімко мчить завантажена снарядами вантажівка. Водій не зупиняється – виконує наказ якнайшвидше доставити боєприпаси на батарею.

Джип зупиняється, Жуков вискакує й кидає: –...твою мать! Догнать! Остановить! Привести сюда!

Через хвилину переляканий водій повстає перед розлюченим маршалом.

- Ваши водительские права!

Бере документ, рве й наказує охоронцям:

- Избить, обоссать и бросить в канаву!

Маршал Жуков був суворим, жорстоким командуючим, а от Рокосовський – романтиком. Він діяв в найкращих суворовських традиціях:

- Ребята, вот крепость! В ней вино и бабы! Возьмете – гуляй три дня! А отвечать будут турки!

Данцинг взяли доволі швидко, хоча вся армія полягла біля його стін. Було все, як водиться: п'яний угар, пекельний обстріл та бомбардування. З брудною лайкою йшли вперед. Один із десяти доходив. Потім починалась гулянка. Полетів пух із перин, пісні, танці, вдосталь випивки та їжі, можна безперешкодно шастати по магазинах та квартирах. Палають будинки, верещать жінки. Погуляли вволю!

Гвардії старший сержант Бугаєв був спортсменом-розрядником й в останні дні війни отримав делікатне завдання. Справа в тому, що того часу в лісах знаходилось багато людей, котрі не бажали зустрічі із радянськими органами. Це були і есесівці, і нацистські бонзи, і власівці, і радянські дезертири. Більшість із них прагнула потрапити у гостинні обійми американців або англійців. Радянська контррозвідка придумала спосіб "нейтралізації" таких людей. Люди Бугаєва йшли в ліси, знаходили тих перебіжчиків, втирались в довіру й вночі ударом ножа під ребра ліквідовували. Розбиратись що і як наказу було – раз прагне втекти на Захід, значить ворог.

Кривавий підсумок: Із сотні призваних на війну додому повернулося лише троє!

Кожен повернувшийся із пекла війни ніс в собі душевну травму. Лікуватись у психологів тоді ще не додумались. От й рятувалися,хто як міг. Один пив, інший, втративши моральні орієнтири, ставав бандитом... Були й такі, котрі вимагали правди-матінки. Таких швидко забирали в ГУЛАГ на "лікування". Сталін добре знав: Вітчизняна війна 1812 року породила декабристів.

Із інвалідами війни поступили інакше: їх віддавших здоров'я ради Перемоги, зібрали й відправили на далекі острови, щоб ті каліки своїм виглядом не псували пейзажу столиць... Усі вони там й померли.

Найстрашніше, що люди не можуть жити без війни. Закінчивши одну, вони відразу починають готувати наступну. Віками людство сиділо на пороховій бочці, а сьогодні пересіло на ядерну бомбу. Важко уявити, що із цього вийде. Одне ясно, писати мемуари буде нікому...

P.S. Прочитавши спогади Нікуліна, я зрозумів чому мій батько ніколи не одягав медалі. Зрозумів чому не любив дивитися фільми про війну, чому плювався й казав, що все там брехня... Зрозумів слова фронтовика: "Якби на фронті не пив, не вижив би..."

Будь моя воля, я би ввів "Воспоминания о войне" Нікуліна в шкільну програму. На перегляд знятого за його спогадами фільму велів би пускати тільки після вживання конячої дози спиртного. Людська психіка не в змозі витримати жахливої реальності війни тому що...

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua