Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Ветерани заградотрядов – фронтовики?


16
Рейтинг
16


Голосов "за"
23

Голосов "против"
7

Не про окопи розповідали, а як викурівалі бендєровцєв з землянок. Енкаведисти. Їх теж до ветеранів зараховано? На рівних правах? Тих, хто в заградотрядах в своїх стріляв, і котрі викурівалі?

За свою журналістську діяльність багато приходилося зустрічатися, брати інтерв"ю у ветеранів другої світової, або ВВВ, як в нас прийнято їх величати. Маю досить великий досвід спілкування з ними, - навіть міг з першого погляду визначити – то дійсно вояка, чи тільки прикидається. Пам"ятаю, як багатьом з них задавав конкретні запитання, а чув загальноісторичні, загальновідомі факти, загальні фрази: "Така-то армія пішла в наступ... Зав"язалися тяжкі бої... Ми наступали, німці відступали... і т.п.".

Пам"ятаю, як добивався в одного розповісти хоча б один конкретний епізод з його бойового досвіду: чи то бій, чи то відпочинок після бою; яка тоді була погода, хто був поруч, чи бачив, як загинув сусід-товариш по окопу... Але чув одні загальні фрази: "Наша дивізія пішла в наступ, ми наступали...". Було це ще за совдепівських часів, після урочистого зібрання на честь чергової річниці Перемоги. Тоді я й не помітив, що за моєю бесідою з цим "загальнофразовим" ветераном уважно спостерігала одна людина. Не помітив, не знав. Але пройшло багато років, знову День Перемоги. Урочистий мітинг, традиційний совдепівський сценарій, штатні виступаючі на трибуні: голова ради ветеранів, директор великого заводу, мер, ветеран, хлопець чи дівчина.

Походив я, по фотографував, та й вирішив присісти десь, відпочити. Бачу: сидить дідусь обперши голову об паличку. Сам-самісінький. Підходжу, присідаю поруч.

- Із святом, - кажу.

- Дякую, і вас також.

- Чому не зі всіма?

- Та сил вже нема... Та й не бачу я там товаришів своїх... повмирали всі.

Він деякий час помовчав, а потім каже: "А я вас знаю, ви журналіст. Пам"ятаєте, як ви мучили Івана Івановича?".

- Як то – мучив?

- Та все допитувалися про війну. Про конкретний випадок...

- А-а-а-а... Так давно то було...

- Давно... А знаєте, чому він так нічого конкретного вам не розповів?

-?

- Бо ж не воював так, як всі нормальні солдати чи офіцери!

- А як?

- А от так!- майже вигукнув старий і підняв сорочку. На його грудях – суцільні шрами.

- То його робота! Він в заградотряді служив. Я його знаю: до війни ще в наше місто приїхав, в міліції працював.

- То як це сталося?- кивнув на його шрами.

- Був бій. До речі, було тепло і парко – тільки-но пройшов теплий літній дощ. Так от, почали ми відступати, бо німецькі кулемети косили нас як траву – тільки добіжать перші до відповідної лінії – падають прострілені. Цілі гори трупів лежали... Хтось подав команду відступати. Кинулись назад... А там... там наші кулемети б"ють наповал. З автоматів теж строчили. От там я і побачив отого Івана, впізнав. Думав, що не вистрелить, а він – по мені...

- Він вас впізнав?

- Не знаю.

- І ніколи ви з ним не розмовляли?

- Ніколи! До речі, оці рани – єдині, і від свого... Дійшов до Берліна – і ні пошкрябини. А він...

Пам"ятаю також розповіді ще не одного з "тихих" ветеранів – тих, хто і в окопах гнив, хто побратимів на собі з поля бою виносив поранених чи вже й мертвих, і не рвалися (а може їх просто не запрошували) на трибуну. Один, наприклад, учасник війни розповів, що отримав три нагороди нізащо. Першу – за невиконання наказу! А було так. Отримали наказ пройти у відповідну точку (кілометрів з десять) і замінувати дорогу. Відійшли вони кілька кілометрів, випили з фляги спирту, та й лягли відпочивати. Потім ще хильнули, поспали. А що з мінами? Та заклали їх просто тут, на лісовій галявині. Прикинули, скільки треба часу, щоб повернутися, повідпочивали стільки й прийшли назад. Тільки прийшли, а тут – вибухи. То німецькі танки якось непомітно підкралися й...напоролися на їхні міни! Нагородили за "смекалку", коли взнали, хто міни заклав. "А ми на всякий випадок, щоб перестрахуватися", - збрехав солдат командиру.

Знаю немало і дуже активних ветеранів – з трибун виступають, по школах ходять. Один з них все про оборону Севастополя розповідав, про свій героїзм. Вияснилося – і духу його там не було.

Так, ветерани, справжні ветерани другої світової, заслуговують на повагу. Вони воювали з ворогом, виконували накази. Щиро, відважно, бо була війна. Два тирани кинули на загибель мільйони людей. Не всі солдати чи офіцери щиро любили цих тиранів, але... війна є війна. Їм є що розповісти, що згадати.

...Наслухався я тих спогадів – справжніх і не дуже. А недавно мав нагоду побувати на спланованому клєймлєнію УПА на засіданні ради ветеранів міста. Отут дехто вже дуже разотковєнічался! Не про окопи розповідали, а як викурівалі бендєровцєв з землянок. Енкаведисти. Їх теж до ветеранів зараховано? На рівних правах? Тих, хто в заградотрядах в своїх стріляв, і котрі викурівалі?

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua