Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Початок війни   льотчик-сибіряк   НКВД   повстанці   жорстокість

Повстанець з сибірськими коренями


6
Рейтинг
6


Голосов "за"
10

Голосов "против"
4

Одного разу побачив своїх катів – їхали селом на бричці. "Лимонка" зробила свою справу... А потім майже тридцять років провів у висланні на Далекому Сході.

1991 року відвідав Тернопільщину й потрапив на відкриття пам"ятника жертвам сталінізму в одному з сіл. Там, серед сотень людей, запримітив невисокого, з помітним горбиком на спині чоловіка. Під час церемонії відкриття пам"ятника він тихенько стояв і намагався непомітно змахувати з лиця сльозинки.

Потім ми розговорилися й розповів він мені страшну історію свого життя, своєї появи на світ.

- Про мою появу на світ мені розповіли люди, точніше – мамина подруга, якій чудом вдалося вижити.

Розповідь свою Іван Іванович (так звали мого нового знайомого) почав якось мляво, несміливо, але потім мова його потекла такою широкою рікою, що, здавалося, читає він уривок з якогось роману. Особливо, про останню зустріч його мами з батьком. Попробую передати.

...Ганна довго не могла заснути – все згадувала свого Івана. Лежала, дивилася в стелю й фізично відчувала його ніжні руки, гарячі поцілунки. Особливо ніжним, але якимось схвильованим від був пере від"їздом у відпустку.

- Ось відлітаюся завтра – і у відпустку, – сказав він тоді, - приїду з батьками. Тоді й весілля відсвяткуємо.

Згадала Ганна, як наступного дня проводжала поглядом винищувачі, котрі один за одним пролітали небом, і намагалася вгадати, на якому ж летить її Іванко. І вгадала! Літак, на який вона дивилася, відірвався від своїх, пролетів так низько над селом, що побачила Ганна Івана, який помахав їй рукою. А потім літак змахнув крилами й зник у небесні голубіні.

Про їхню розмову щодо весілля розповіла батькам. Батько трохи було пробурмотів – не свій, мовляв, сибіряк... А мати, обійнявши доньку, поблагословила її словами: " Любіть один одного – добра та щастя вам".

Ось ці спогади й не давали Ганні сну. Вже давно за північ перевалило, а вона не спить.

Раптом у вікно постукали.

- Іванку!, – вигукнула й не помилилася: за вікном стояв саме він. В парадній військовій формі, стрункий, красивий.

- Не встиг погостювати, як прийшли й наказали негайно повертатися в частину. До раку повинен бути там. Ось і заскочив до тебе.

- Я проведу тебе, Іванку.

Пішли знайомою стежинкою, якою не раз бігала на побачення. Ось і галявинка, ось стіжок сіна. Тут і зупинилися.

Іван розповів про поїздку у своє рідне сибірське село, про те, як зраділи батьки, дізнавшись, що хоче одружитися, і як захвилювалися, коли буквально наступного дня після приїзду йому прийшлось їхати знову. Висловив припущення, що може початися війна.

У розмовах, у ніжних обіймах непомітно йшов час. Ось і зіроньки почали гаснути.

- Ось так дивишся., дивишся в небо і здається, що падаєш, – промовила Ганна.

- Колись візьму в літак, тоді й взнаєш, що таке падіння.

- Іванку, а що там таке? – показала на літаки, що раптом появилися в передсвітанковому небі.

- Навчання, мабуть. Напевне і я там повинен вже бути. Пора.

З неба доносився гудіння літаків. Ось вже видно сліди трасуючих куль, ось і літак, окутаний полум'ям, із страшним ревом врізався в землю... Інший, залишаючи за собою чорний шлейф диму, летів прямо над ними. З нього вискочив льотчик, розкрився парашут. Ось парашутист приземлився неподалік...

- Піду, допоможу, – сказав Іван і побіг у передсвітанковий туман.

Раптом гримнув постріл. Іван зупинився, похитнувся, і, як підкошений, упав ниць. Ганна кинулась до нього. Підняла його неживу голову, пробувала оживити... І пролунав на передранковій галявині страшний крик жінки, що втратила тільки що знайдене щастя. Так для неї почалася війна. Для Івана вона закінчилась, так і не розпочавшись. Так Ганна втратила коханого. Але ця ніч подарувала їй сина.

- Коли після війни "визволителі" вивозили в Сибір всіх "ненадьожних", забрали й нас з мамою, всю нашу рідню, – продовжував свою розповідь Іван Іванович.- Загнали в "теплушку" й повезли. Коли проїжджали мимо нашого села, мама викинула мене з вагону. "Якщо йому суджено померти, то хай на своїй землі ". Підібрали мене односельці, всім селом виходжували. При падінні, видно, пошкодив хребет. От і горбатий...

Про все це мені розповіли земляки, зокрема одна з маминих подруг, що чудом вижила на батьківщині мого батька... Розповіли також, що маму на одній із станцій у свій вагон забрали конвоїри. Замучили, видно, й викинули. Більше її ніхто не бачив.

Ось і вся історія моєї появи на світ. Батька мого вбила коричнева чума, маму – червона. Моїх названих батьків, тих що підібрали мене біля залізничної колії, замордували енкаведисти, одягнуті у однострої повстанців. Мені чудом вдалося вижити – лежав у лантухах на печі і бачив, чув жахливі речі. А було то так. Постукали у вікно, представились повстанцями. Попросили попоїсти. Мана-Настя накрила на стіл. Дідусь з бабусею теж повставали. Коли "партизани" наїлися, почали розпитувати про ситуацію, чи часто приходять люди з лісу і таке інше. Мама – Настя сказала, що нічого не знає, що ніхто до нас не приходить. Ага, розмовляв весь час один, інші троє мовчали. Але от один з мовчунів заговорив трохи незрозумілою для мене мовою. Його морду я запам"ятав на все життя. Він був найжорстокішим. Важко розповідати, що вони витворяли з мамою – Настею, дідом та бабою... Потім штиком поштрикали кати в лантухи на печі, прокололи мені ногу, але я не скрикнув, переконалися, що там нікого нема й пішли.

Зранку стрибки зігнали на подвір"я моїх названих батьків все село й показували понівечені тіла мами-Насті, діда й баби: " Это бандеровцы сделали. Смотрите! А вы им помогаете! Бандиты они!". Ніхто, звичайно, з селян у це не вірив, бо знали, що чоловік Насті, два її брати загинули в лавах УПА.

Мене знайшла сусідка. Винесла тихенько, щоб ніхто не бачив. У неї я жив далі.

- Дивишся на мої пальці? О, то вже чисто моя історія.

Вже в перший клас ходив, коли вперше виконав важливе доручення – збігав у ліс і передав якесь повідомлення повстанцям. Перший мій похід був вдалим. Другий і третій -теж. Так став "штатним" зв"язковим між селом і лісом. Та от одного разу, коли тільки зайшов у ліс, мене схопили. Я розповідав "правдиву" історію про загублену корову, що вже другий день її шукаю, але мені не вірили і все намагалися вивідати, де криївка. Це, до речі, вже була може й остання в нашому районі. Я мовчав. Відбріхувався. Завезли в район. Терпець їхній увірвався, затиснули руку в дверях... Я мовчав. Потім лейтенант товк рукояткою пістолета по пальцях, вганяв під нігті заточені сірники... Я його впізнав! Це був той, що так знущався з мами -Насті, хто вбивав з насолодою її, бабу й діда!

Я не витерпів тортур і розповів, де знаходиться криївка... На щастя, коли туди прийшли енкаведисти, там вже нікого не було.

Мене ж відправили у колонію для малолітніх злочинців. Як тільки загоїлися рани – втік. Майже півроку добирався в рідні краї. До тих людей, що мене виховували, не пішов. Переховувався у інших. Одного разу побачив своїх катів – їхали селом на бричці. "Лимонка" зробила свою справу... А потім майже тридцять років провів у висланні на Далекому Сході. Там виріс, там змужнів.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua