Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Микола ІІ   Україна   історія   монархія

Волинський кінець "святого сімейства"

Erik Bloodaxe | 28.09.2008 13:00

7
Рейтинг
7


Голосов "за"
8

Голосов "против"
1

Цього року виповнилося 90 років з дня розстрілу імператора Миколи II і членів його сім'ї. Нині останній російський цар, його дружина і діти канонізовані Російською православною церквою. Однак у самій Росії фахові історики розцінюють правління останнього російського царя як бездарне – як у зовнішній, так і внутрішній політиці.

Цього року виповнилося 90 років з дня розстрілу імператора Миколи II і членів його сім'ї. Традиційно цього дня проросійські організації в Україні проводять хресні ходи з нагоди загибелі останнього російського монарха.

Нині останній російський цар, його дружина і діти канонізовані Російською православною церквою.

Однак у самій Росії фахові історики розцінюють правління останнього російського царя як бездарне – як у зовнішній, так і внутрішній політиці. Саме на цей період, до речі, припадає хвиля заборон і репресій, спрямованих проти української культури й інтелігенції. І коли російське самодержавство саме вирило собі могилу, підштовхнули його туди... українці.

Імператор Микола ІІ був канонізований Російською православною церквою 14 серпня 2000 року. Але, на відміну від інших канонізованих осіб монаршої крові – Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Олександра Невського, – він не відзначився ані мудрістю правління, ані військовими перемогами, ані внеском у розвиток освіти. "В останнього імператора було, хай там як, все ж таки дві вищі освіти. Інша справа, що ні талантів воєнних, ні талантів законотворчих Микола не виявив", – стверджує російський політичний оглядач агентства "РИА Новости" Петро Романов. Натомість Микола ІІ вважав доцільним збереження в Росії необмеженої царської влади. Але цей цар не був народжений для влади. "Я намагаюся ні над чим не замислюватися і вважаю, що тільки так і можна правити Росією", – зізнався якось Микола ІІ в бесіді зі своїм міністром закордонних справ Сазоновим. Протопресвітер російської армії Георгій Шавельский вважав, що імператор "занадто цінував свій спокій, звички, здоров'я і для збереження всього цього, не помічаючи того, жертвував інтересами держави".

Звичка "ні над чим не замислюватися" оберталася злочинною байдужістю. Проявилося це вже в день коронації, 18 травня 1896 року, коли на Ходинському полі під Москвою в тісняві загинуло кілька тисяч росіян. Імператор однак не скасував урочистості, не оголосив траур і не покарав винуватців (хоча цього вимагала його мати). Навпаки, розважальні заходи тривали, а їхній організатор, московський генерал-губернатор, отримав царську подяку. Через дев'ять років імператор спокійно спостерігав через вікно, як його вояки пострілами і нагаями розганяють мирну демонстрацію (так звана "кривава неділя" 9 січня 1905 р.) і робив звідти фотознімки.

На найвищі державні посади імператор розставляв виключно своїх родичів. Більшість із них показали себе як повні нездари. Державну Раду імперії очолював великий князь Михайло Миколайович, людина недалека, з обмеженим світоглядом. Історики вважають, що в катастрофі російської ескадри на далекому Сході під час війни з Японією винен дядько імператора, великий князь Олексій, який командував імперським флотом. Коментуючи "кадрову політику" царя, один із царських чиновників, Микола Врангель (батько відомого білогвардійського генерала) згадував, що "талановитих і чесних людей він інстинктивно цурався і тяжів до підлих; відданих не цінував, а довірявся першому-ліпшому". Класичний приклад – стосунки імператора з великим князем Олександром Михайловичем. Князь Олександр досить точно передбачив війну з Японією, розробив план побудови нових кораблів і реконструкції портів, видав кілька військово-морських довідників. Але його поради імператор залишав без уваги.

Релігійність імператора цілком уживалася зі схильністю до окультизму. Цар підтримував державний статус православної церкви, але водночас зачитувався книжками "спеціаліста з чорної магії" Папюса. При царському дворі під виглядом "святого старця" набув великого впливу колишній конокрад Григорій Распутін. Його "думку" змушені були враховувати навіть царські генерали, розробляючи плани військових операцій під час Першої світової війни. Як результат – шалені людські втрати й поразки.

Що ж до українців, то і вони навряд чи можуть згадати імператора хоча б тихим, але незлим словом. На його правління припадає розгул у Києві радикальних "чорносотенних" організацій типу "Союз Михаїла Архангела", "Союз російського народу". Ці організації захищали русифікаторську політику самодержавства (нерідко – силовими методами) і не визнавали існування українців як окремого народу. Вони домагалися закриття українських організацій, застосовувала силу щодо "інородців", іновірців і лібералів, організовували єврейські погроми. Членом "Союз російського народу" був і сам Микола ІІ. За часів його правління було заборонено святкування в Києві 100-річчя ювілею Т. Шевченка, а під час Першої світової війни царським указом було заборонено видання україномовної преси. Коли російська армія 1914 року увійшла до Галичини, були закриті всі українські політичні партії і товариства, а також розгорнуті репресії проти Греко-католицької церкви. Українська інтелігенція в той час була депортована, а у Львові російські чорносотенці чинили єврейські погроми.

Зрештою, своїм незграбним правлінням цар Микола сам довів імперію до розпаду. А поклав край трьохсотлітньому пануванню дому Романових його власний Волинський гвардійський полк.

Наприкінці лютого 1917 року в Петербурзі поширювалися протести проти війни й голоду. І хоча протести носили мирний характер, цар наказав кинути на неозброєних людей війська. Однак запасні частини лейб-гвардії Волинського полку (основні підрозділи гвардійських полків були на фронті) відмовилися виконувати імператорський наказ. У полку переважно служили вихідці з Волині й Правобережної України, які походили зі старожитніх шляхетських і козацьких родів. Командував ним полковник Михайло Омелянович-Павленко, нащадок запорізьких козаків і грузинських князів. Пізніше він став одним з військових діячів УНР. Волинці стали героями Петербурга, а їхній приклад наслідували частини лейб-гвардії Павловського, Литовського і саперного полків. Вони зупинили війська, які імператор направив на Петербург. 2 березня цар Микола ІІ зрікся престолу.

Так українці поклали край російському самодержавству. Відмовившись виконувати злочинний наказ стріляти в мирних людей, вони заодно розрахувалися і за Батурин, і за Полтаву, і за Валуєвський указ, і за чорносотенні погроми. Розрахувалися красиво, естетно, без єдиного пострілу. І головне – за підтримки петербуржців. Тож коли ми перечитуємо статтю 60 Конституції України ("Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази"), ми можемо згадувати і про той зразок громадянської мужності, що його показали волинці.

А тепер щодо спроб настановити в Україні культ покійного імператора. Суто по-людськи його шкода, і, звичайно, це справа Російської православної церкви, кого канонізувати. Навіть якщо цар Микола ІІ не користувався повагою своїх сучасників і наближених і погубив власну державу. Але до чого тут Україна? Зрештою, вона тому й стала незалежною, що її представники з лейб-гвардії Волинського полку звели російську монархію нанівець. А реанімація "історичних трупів" – справа невдячна.

Юрій Рудницький

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua