Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации

Вулиця 17-го вересня

Leon | 5.05.2008 01:41

7
Рейтинг
7


Голосов "за"
10

Голосов "против"
3

Бувальщина.

Вулиця 17-го вересня
Жив я колись на такій вулиці одного міста Західної України – таме такій, вул.17-го вересня. Переїхали ми з села, у 1985 р. поселились в напіввласній квартирі у будинку на цій вулиці. Все було ніби і непогано (не буду вдаватись у розтлумачування терміну "напіввласної", колишні радянські військові та їх діти зрозуміють). Що мене непокоїло – це брак знання історії. Чому вулиця саме "17-го вересня"? Могли б і назвати іменем "300 бакинських комісарів"...:)))

В підручнику історії на цю дату вичерпних даних не знайшов – було лише вказано факт приєднання Західної України до Радянської і здійснення віковічної мрії українського народу до воз'єднання, ну і подальша водичка у стилі "багато і ні про що" (мене здивувало те, що це сталося у 1939 р., бо я до того часу вважав, що це стосується часів Б.Хмельницького). А більш конкретно і по суті питання – глухо, "як в танку". Але вулицю назвали, і неспроста назвали, бо тоді давали найменування або в честь "видатних" діячів або "великих" подій, на кшалт вул.В.Л.І. або площа ВЖР. "Це означає, що 17 вересня 1939 року сталася Велика подія – до України приєднали Закарпаття, і здійснилася мрія...і т.д." – вирішив тоді я, учень третього класу, піонер, бо вважав, що Україна на протязі часу від ВЖР до 1939 р. була саме в таких межах, як в той час (1985р), тільки без Закарпаття. На тому і заспокоївся. От тільки який-сь хроб почав "точити" зсередини, підло так, і підступно гриз...

Так і жив на тій вулиці, ходив у школу, в бібліотеки, дивився кіно. Та от скільки не вчився, скільки не читав книжок, не дивився тих фільмів і передач по ТВ (періодично-постійно крутили фільми про війну, про Леніна, КПРС, "проіскі" капіталістів, Гранада, В'єтнам, Нікарагуа, голодаючі негри в Америці і т.п.) – і ніде, жодним словом, жодним коментарем не чув про 17 вересня 1939 року, крім того, що взнав раніше. Взнав, хто ж такі негри (саме так їх тоді і називали), коли був у Києві, на власні очі бачив одного. Один казус вийшов – обізвав його "тигром". "Тату, тату – тигр іде!" – голосно випалив я витріщивши очі, вглядаючись у темношкіру людину, яка йшла повз наш автобус. От сміху було, ледь не весь автобус реготав...

А вулиця гордо стояла – одна з найбільших і густонаселених у моєму місті... Негрів там не споглядалось, хіба що місцевих доморощених, що вкалювали за копійки з ранку до ночі на літейному...

Трошки раніше. Пам"ятаю як ходив у 2-му класі до сільської школи, боровся за "зірочки" (такий собі рейтинг успішності), конкурував за 1-2 місце, і до нас приїхала комісія – перевіряти стан боротьби з "опіумом для народу" в шкільному середовищі – примусили всім писати твір на тему: "Бог є чи його немає?" (це учням 2-го класу!!!). "Та є Бог, як нема?" – гомонів тоді клас. І я пригадав, як колись під час грози запитав у мами: "А що це таке так бабахає?" Мама відповіла: "Це Бог свариться – зробили люди погано, от Бог і свариться". З того часу я частенько під час грози заглядав за Богом і думав – і чим же так люди Його гнівають, що Він так сердиться? Засипали тоді ми питаннями нашу вчительку, як нам краще написати, щоб всім добре було – вона підказала: "так напишіть, що Бога нема, бо церква каже, що він на небі, але туди літали наші космонавти і нікого там не бачили:)) ". Отак прийшлось нам космонавтів на небо на пошуки Бога "відправити". А ще бачив, як туди ж, у небо зі стадону відправляли великого вухатого ведмедя з кільцями на поясі – теж космонавт, по-своєму...

Та невдовзі відбувся переїзд до міста на вулицю 17-го вересня, і почалось "серйозне" життя...

В міській школі вчителька математики назвала мене Лобачевським – вирішував завдання не по загальних правилах, а через такі "хащі", куди не кожен вчитель наважувався лізти (мабуть математичні здібності мого мозку в тих хащах тоді і заблудились, бо потім з інтегралами і дифференціалами не годен був ради дати – ледве виліз на іспитах з вищої математики)... Ходити в школу було добре – перейшов через "найкращу" вулицю – і за десять хвилин на місці. В україномовній. Гарна школа, ледь не найбільша в місті. Комп'ютеризована новими (на той час) комп'ютерами, гарними класами з новими партами, новим спортзалом. Але те щастя тривало недовго, за рік батьки перевели в російськомовну, "для підвищення рівня російської", хоч я її і непогано знав, але спілкування бракувало. Мали за кілька місяців їхати в НДР. Та школа являла собою ЩОСЬ із сивої давнини – два малих корпуси з чотирма класами кожен (новозбудована ще не була закінчена, не було "квітки"), парти – як в старих радянських фільмах (з відкидними дошками і лавками), та й спортзал за тридев'ять земель...

Квітень 1986 р. на вул. 17 вересня пройшов спокійно, згадався політ Гагаріна в космос, день народження дідуся Лєніна, котрий всім наказував тричі вчитись,тримати тарілки в чистоті та любити свою країну, от тільки з 27 числа щось із людьми сталось. Заметушились, забігали, речі почали збирати. Щось сталося... А телебачення, радіо – мовчок. З Києва пішли дзвінки, сусіди забігали по сусідах, поповзли чутки, недобрі чутки. Пам'ятаю, як тоді батьки почали часто вживати слово "Чорнобиль", спереживались чисто, бо по татовій лінії у Вишгородському районі живе майже вся родина. А в Києві пройшла першотравнев демонстрація...Тільки вже пізніше я взнав, що частина нашої області попала в перелік "зон"...

Вулиця 17-го вересня. Хробак і далі точить...

В тому ж 1986 р., в червні сім'я залишила свою вулицю на п'ять років (саме стільки часу перебували кадрові військові РА в складі ГРВН (Групи Радянських військ у Німеччині), згодом ЗГВ (Західна група військ)), час від часу навідуючись на Батьківщину (перевірити, чи все на місці:)).

В Німеччині було навіть веселіше – стільки людей, зі всього Союзу- росіяни, українці, казахи, білоруси, узбеки, всіх і не згадаєш. Запам'ятались москвичі-високомірні, набундючені і горласті – типу "я здєсь хазяин". Але в колективі потім обтесувались самостійно, якщо брикались – обтесували примусово. Для надання "людського вигляду" так би мовити. Дружнє було збіговисько, але ненадовго, бо роз'їзжались хто-куди, по різних закамарках Союзу. Ну, і звісно, спілкування було на "язике межнационального общєнія", причому помітно було, що корінні носії "язика" (літературного, звісно) значно поступались у володінні "чухонцям", зато іншим (могучім) володіли незрівнянно краще. Пам'ятаю як приніс додому один матюк, якому навчив мене друг-росіянин, отримав на-горіхи і більше таких дурниць в пам'ять не прописував...

Німці були різні – як друзі, так і не дуже. Дружні жили дружно, спілкувались з "нашими" (в той час всі варились в одному казані – "русском", незалежно від національності), товаришували сім'ями. Ті що не дуже дружні робили "нашим" різні збитки, от як наприклад в гаштеті (німецька кнайпа) було два крани – з добрим і розбавленим пивом. "Русскім" наливали виключно з другого. Один раз "русскіє" їх "спалили на гарячому", трошки пом'яли той гаштет, бармена... Деякі "не надто дружні" німці обзивали "руссіше швайне, комм цюрюк нахауз!"... Мене особисто один рудий німчак так і обізвав- руссіше швайне. Без причини.Бо його дід так казав: "руссіше – швайне!". На що я відповів, що взагалі-то я українець (за швайне не дякував, не доглипав якось). Рудий покліпав очима, і сказав: "та всі ви однакові – окупанти!" (перевів як доморощений знавець німецької зі словника, у школі вивчав англійську). Отакий випадок дружби народів...

В містечку було збудовано дві п'ятиповерхівки – одну будували німці, іншу – "наші". Якщо порівнювати, це все одно що порівняти новітній котедж із мазанкою. "Красуня і потвора" – саме найліпше порівняння в такому випадку. Нам пощастило – жили в "красуні"... Та все одно згадував свою вулицю – 17-го вересня... Хробак?

1989 року впала Берлінська стіна. 1990 року Німеччина об'єдналась. Вспливають в пам'яті кадри тих подій, коли стіну розвалювали- по кусочках, брилах, камінчиках. І щасливі, всміхнені, радісні німці, салюти, прапори, феєрверки. І заклик маси народу: "Gorbi.Gorbi!" (такі ось овації були на адресу М.Горбачова). Народ розділений об'єднався... чомусь нагадалось "у віковічному прагненні"...

Пішов процес виведення радянських військ з Німеччини. По їхньому телебаченню стали показувати документальні фільми про "наше" перебування, його наслідки. Як то кажуть росіяни – "удручающее зрелище"... Залишені будинки містечок являли собою місця проведення бойових дій – цілими залишились лише фрагменти стін будинків, росписані непристойностями, на залишках підлоги – гори уламків вікон, скла, цегли, сміття. Все решта було демонтовано, скручено, знято. Таке враження, що там пройшло військо Мамая... (чи то була застосована тактика випаленої землі?)

Ми як виїзжали – багато чого лишили, всі крани, вимикачі, навіть деякі меблі: диван, тумбу, полиці, всі вікна цілі... Хоч бери в'їзжай і далі живи... Ми виїхали раніше, а нам навздогін писали ті, що їхали пізніше – живого місця не лишилось у квартирі – якісь дикуни виламували двері, видирали все, з корінням, навіть електропроводку і труби водогінні... Звісно, що не німці це робили. Уявляю вирази їх облич, коли вони почали оглядати передані території...

До чого тут вулиця 17-го вересня? Там, в Німеччині такої просто бути не могло...

Далі буде...

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua