Поиск по сайту:
Найти



Народные блоги

Добавить ленту статей сайта в свой iGoogle
Последние публикации
Історія України   - не всім відома.

Правління Романа Великого – самодежца всея Русі

Киянин | 11.04.2008 15:38

7
Рейтинг
7


Голосов "за"
10

Голосов "против"
3

Передрук. Трохи історії, якої не вчили в школі. Та що була після татар.Недаремно літописець називав Романа "великим князем", "царем на Русі", "самодержцем всея Русі", причому слово "самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений із грецького титулу візантійських імператорів – "автократор"...

"Як згадувалось в одній з польських хронік, Роман "за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі". На думку дослідників, у разі приєднання до Галицько-Волинської держави ще й Чернігівського князівства в ї межах опинилися б фактично всі етнічні українські землі Тож під час правління князя Романа існувала можливість утворення єдиної Української держави" Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. -С.45.

"Попри міжусобні війни між окремими князями, Волинська й Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою для об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр прийшов у Галич, але не зміг там утвердитися. Лише 1199 p., після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа й відчинили йому Подільські ворота Києва.Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа "великим князем", "царем на Русі", "самодержцем всея Русі", причому слово "самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений із грецького титулу візантійських імператорів – "автократор", засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування йому непокірних боярських угруповань. Саме в Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман "одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих, він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ... переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..." Роман здобув собі авторитет сміливими й успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205)." Історія України: нове бачення В.Ф. Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія. -К.: "Альтернативи", 2000. -С.59.

"Самодержець усієї Руси" Роман Великій "за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі". В авторитетних німецьких і французьких джерелах ХІІІ ст. залишились свідчення про те, що Роман Великій мав титул "Короля Руси". Він "подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрости і поводився згідно з законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців". Половецькі хани імям Романа лякали своїх дітей. Могутня лицарська дружина Романа була закута в "латинські" панцирі.

"Галичина перейшла до Романа Мстиславича (1399-1205), найвидатнішого князя на цілій Україні-Руси кінця XII століття. За короткий час йому удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка обєднала українські землі від Карпатів до Дніпра. Хоробрий, рішучий, Роман безоглядно поводився з своїми ворогами, особливо з крамольними боярами, проте залишив по собі вдячну память і в письменних кругах, і серед простого народу, в його усній поезії. Літописець величає його "приснопамятним самодержцем всея Руси", котрий "подолав усі поганські народи завдяки свойому розуму й мудрости і поводився згідно з законом Божим. Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців". До памяти про Романа навязує літопис і чудову легенду про Евшан-Зілля. Він же згадує про те, що половці імям Романа лякали своїх дітей. Ще в XVI віці литовський хроніст Стрийковський, згадуючи про походи Романа на литовців, переказує, ніби Роман запрягав полонених литовців у плуги й орав ними, й що звідти, мовляв, повстала приказка: "Ой, Романе, Романе, худо живеши, Литвою ореши".

Син польської княжни, дочки Болеслава Кривоустого, Роман в молодих літах довго жив у Польщі й Німеччині, й це йому дуже придалося для розуміння політики в середній Европі. Його батько Мстислав, бувши в 1167-69 роках князем київським, посадив Романа князем в Новгороді (1168). По смерти батька, який втративши Київ на користь Андрія Боголюбського, сів княжити у Володимирі на Волині, Роман повернувся на Україну й став князем волинським. Як ми вже бачили, в 1188 р. він зробив був невдалу спробу захопити й Галич. По смерти Володимира Ярославича він поновив свою спробу і цим разом задержав Галич у своїх руках. Тепер він став, як каже Грушевський "найбільшою політичною силою на Україні". Він приборкав крамольних бояр у себе дома, побив свого тестя київського князя Рюрика й посадив там, як намісника, свого далекого родича, князя Інґвара Луцького, потім пішов на половців і погромив їх кочовища. Але як тільки Роман повернувся до Галичини, Рюрик за допомогою Чернігівських князів і половців захопив був Київ і немилосердно його спустошив. Роман таки вигнав його знову, захопив у свої руки й постриг у ченці. Київ переходив з рук до рук і остаточно втратив своє політичне значіння. Він опинився тепер в залежності від галицько-волинського князя.

Роман піддержував приязні зносини з Візантією, з Угорщиною, зносився з папою Інокентієм III. В історичній літературі зберігся переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, але Роман відкинув цю пропозицію. Та новіші історики вважають цей переказ за легендарний. Під кінець свого життя Роман вмішався в боротьбу між Вельфами й Гогенштауфенами, ставши по стороні останніх. Він хотів помогти королю Филипу Швабському й пішов війною на союзника Вельфів, на польського короля Лешка, але в бою під Завихостом в літку 1205 року наложив головою.

Передчасна смерть не дала Романові закріпити престол за своїми малолітніми синами Данилом (що мав 3 роки) і Васильком (1 рік).
[Д.Дорошенко Нарис історії України... -C.84.]"

"Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва. Данило почував себе наступником влади київських князів. Це і яскраво виявлено в Літописному Холмському зводі 1246 року, веденому, можливо, печатником Кирилом. У цьому зводі привертає увагу міжнародній його характер: велич руської землі поставлено в зв'язок з подіями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими, татарськими. Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення то modus vivendi з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів – під татарами – Ярослав Володимиро-Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Руси й виславши його на висвячення до Нікеї в 1246 році... Прагнення Данила знову заволодіти Києвом, цим символом великого, князівства цілої України, виявилося в словах до нього Мендовга; виряджаючи його сина Романа з новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, яка відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: "Пришлю тобі Романа з новгородці, аби пошел до Возвяглю, оттуда і к Києву"." Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.1 До середини ХVII століття. К.: Либідь, 1992. – С.204.

"Діточий і молодечий вік перебув Роман на польських та німецьких дворах і це не осталося без впливу на його політичний світогляд і пізнішу діяльність. В порівнянні з іншими українськими князями, був Роман людиною західної культури й тим можна пояснити не одно з його потягнень.

Ще як його батько був великим київським князем, випросили собі в нього новгородці Романа на князя (1168), проти чого Андрій Боголюбський запротестував війною. Він вислав свого сина на Київ і зруйнував його без пощади (1169 p.), але виперти Романа з Новгороду таки не зміг. Щойно смерть батька примусила Романа вернути до Володимира.

Сама Володимирщина не вистарчала цьому енергійному володареві й ми вже мали нагоду розповісти, як він у 1188 р. старався захопити Галичину, для якої навіть визбувся Володимирщини. Але перша спроба не вдалася Романові. Не кидаючи думки про Галичину, він звертає увагу на Київ, у якому княжив його тесть Рюрик. Інтрига Всеволода Суздальського привела його до ворожнечі з тестем і не допустила до того, щоби Роман попробував своїх сил на широкій, загально-українській, політичній арені.

Колиж на прикінці 1198 чи початку 1199 р. вимерла в Галичині династія Ростиславичів, Роман рішився у друге, але тепер уже з повним успіхом, заволодіти Галичиною. Смерть Володимира Ярославича не заскочила його несподіванкою. Забезпечившися допомогою польського князя Лєшка та угорського короля Андрія, а там невтральністю Всеволода Суздальського й згодою німецького короля Пилипа IV, міг Роман спокійно рушити на Галичину. Правда, проти Романових посягань станули сини Ігоря Свя'тославича, що їх мати була сестрою останнього галицького князя. Вони звязалися союзом з тестем Романа Рюриком Київським та Олеговичами. В самому Галичі сприяла Ігоревичам партія бояр під проводом Володислава Кормильчича. Але Роман зумів впору заволодіти Галичем й заприсягнувши галичан на вірність, піти походом на Рюрика й прогнати його з Києва. Тут посадив він свого стрийного брата Інгвара Луцького, а сам скористав з нагоди й придбав собі слави успішним походом на половців. Ми вже оповідали, як витала Романа Київська Земля, та які надії звязувала з його приходом до Києва. Але Роман, який добре розумів безвиглядне положення "матері городів українських", мусів розчарувати киян. Він вернувся до Галича, що в тогочасних умовах, один міг бути підставою великодержавних задумів Романа.

Ми вже оповідали, як то по відході Романа до Галичини, тесть його Рюрик навів на Київ половців (1203 р.) та як безпощадно його поруйнував. В тому кроці Рюрика була напевне рука Всеволода Суздальського, що нібито заступаючись за Рюриком, заставляє Романа привернути Рюрикови київський стіл. Правда, Рюрик не покняжив в Києві довго. Роман скинув його й постриг у черці, в на київському столі посадив Рюрикового сина Ростислава.

Княжучи в Галичі, Роман підіймає кілька успішних походів на половців і тим задокументовує свою печаливість за цілість українських земель, що опинилися в крузі його влади й політичного впливу. По правді, то він володів усею Україною, кромі Чернигівщини, й недаром зве його літописець "самодержцем". Титул, яким це наділив літопис нікого з дотогочасних українських князів.

Забезпечившися від сходу, Роман лаштувався до остаточної розправи з Всеволодом Суздальським, а тимчасом поширював границі Галицько-Волинської Держави в західньому напрямі. Він відновив звязок Володимира Ярославича з німецьким цісарем й увійшов у протипольський союз з хрестоносцями. Як союзник німецького короля Пилипа Гогенштавфа, пішов Роман походом проти польського князя Лєшка, через якого землі хотів перебитися до Саксонії. Але при переправі через Вислу, під Завихостом, поляг Роман Мстиславич дня 19 червня 1205 р.

Роман Мстиславич в історичній традиції.

Як усі великі діячі минулого, Роман Мстиславич прикував до себе не тільки увагу сучасних і пізніших літописців, але стався героєм народньої традиції та устної словесности. Галицько-волинський літописець називає Романа – Великим, та дає йому виїмковий у нас титул "царя і самодержця всеї Руси".

Галицько-волинський літопис починається якраз посмертною похвалою Романа Мстиславича, що йдучи слідами свого діда Мономаха, кидався на "поганих як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодиль, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур". Так і видно, що в основу літописної характеристики Романа лягла якась народня дума про його щасливі, протиполовецькі походи. [Велика історія України... -С.208.]

Позатим вяжеться з іменем Романа традиція про його виїмкову ревність для православя й неменче виїмкову жорстокість супроти поконаних ворогів-бояр, яких він "видушував мов пчоли" та литовців, що він їх мав запрягати в плуги – "орати Литвою". Що до Романової ревности для православя й ворожости до католицизму, то це ледви чи можливе в князя, що був сином польської княжни й виховався на західньо-европейських, отже католицьких дворах. Правда, як союзник німецького короля Пилипа, він станув по стороні тогочасної коаліції Гогенштавфів проти папи Інокентія III. (1198- 1216) що "мечем св. Петра" помагав Вельфам. Але ця кампанія мала наскрізь політично-династичне підложжя й з католицтвом чи православям не мала нічого спільного.

В рівній мірі неслушною, а що найменше переборщеною є традиція про виїмкову жорстокість Романа.
Про те, з якими симпатіями вітали Романа кияне та як обожали його й любили володимирські бояри, ми переконуємося з автентичних джерел. Що Роман не погладив по головці збунтовану проти себе мафію галицьких бояр з Кормильчичами на чолі, трудно дивуватися. Вигнання з краю, це хіба була надто лагідна кара для бунтівників. Тому то так православну ревність як і жорстокість Романа треба скласти до архіву легенд, створених його політичними противниками, що між ними чолове місце займає польський літописець Вінкентій Кадлубек. Для політичних цілий він не лякався фальшувати історії й дуже часто робив з білого чорне й навпаки.

Оскільки польські літописці віднеслися вороже до Романа, остільки прихильно віднеслася до його памяти та імени устна словесність народу. Про князя Романа та його родину збереглася ціла низка пісень, опрацьована вченими, як Безсонов і Жданов з російських, та Костомарів, Антонович, Потебня й Драгоманів з українських. Особливо цікава веснянка "Воротар", що в ній виступають "люди князя, Романа нашого пана", що везуть з собою "мизине дитятко у сріблі, у золоті, на золотім кріслі". Це "мизине дитятко", що його по довгих пересправах впускають виконавці веснянки у стережене ними місто, це сироти по князі Романі, які з таким трудом добивалися й добилися наслідства по батькові. Позатим у московській народній поезії заціліли сліди первісне українських пісень про литовські напади на Романові землі та його жінку Рюриківну, що він її постриг разом з батьком.

Значіння Романа.

Як творець зєдиненої Галицько-Волинської Держави, має Роман виїмкове історичне значіння. "Політична злука двох ворожих собі українських країв, Галичини й Володимириї, це епохальний факт в історії України – перше втілення загальноукраїнської, державної ідеї проти панрусизму, що його, в міру занепаду Києва, чим раз виразніше репрезентували суздальсько-московські князі". (С. Томашівський.) В перших роках свого володіння на зєдиненому, галицько-волинському престолі, Роман досяг того, що Всеволод Суздальський мусів погодитися з його політичною перевагою на українському півдні, собі залишаючи володіння над північно-східними землями й так би сказати "дорадний" голос у справах української політики. В майбутньости був би Роман не стерпів і того "дорадного" голосу, а досяг повної незалежности створеного ним державного організму. Нажаль коротке, бо тільки шестилітнє (1199-1205) володіння Романа не змогло закріпити як слід його твору й забезпечити перед внутрішними потрясениями та зовнішними завірюхами. Залишив по собі Роман двох нелітних синів – Данила й Василька, але ні вони ні їх мати, не могли вхопити за керму держави, де підняла голову придавлена боярська анархія та зовнішні вороги, що почали боротьбу за галицько-волинський стіл.[Велика історія України... -С.210.]" Велика історія України: У 2-х томах.- Том 1. / Передм. д-ра І.П.Крипякевича; Зладив М.Голубець. – К.: Глобус, 1993. -С.207-210.

"Із смертю Володимира Ярославича в 1199 році закінчилось панування в Галицькому князівстві династії Ростиславичів, яка так багато зробила для зміцнення і посилення економічної і політичної могутності Галицького князівства в XII столітті. На політичну арену Галицької землі виходить один з найсильніших діячів на всій тодішній Русі володимирський князь Роман Мстиславич, який ще 10 років перед тим намагався оволодіти Галичем. Цим разом частина галицьких бояр підтримала Романа, і він з Волині зі своїми полками вступив у Галич та сів на князівському троні, започаткувавши нову династію в Галицькій землі -Романовичів. З 1199 року почалося князювання Романа в Галичі. Він проводив мудру зовнішню і внутрішню політику, став наймогутнішим "вікопомним самодержавцем всієї Русі". За іншими джерелами його титулують "великим князем", "царем в Руській землі". Про нього широко заговорили в європейських країнах.

В чому виявилася така велика заслуга Романа?

По-перше, Роман Мстиславич в 1199 році об'єднав в одну велику державу Галицьку і Волинську землі, яка не поступалася розмірами державі Фрідріха Барбаросси. Це об'єднання зміцнило економічні зв'язки і сприяло надійному захисту об'єднаної території від зовнішньої агресії.

По-друге, Роман зумів приборкати значну частину тих великих бояр, що вели до міжусобиць, а деяких з них, як Кормильчичів, "загнав у Пониззя (Поділля) й Угорщину", міцно опираючись для централізації своєї держави на воїнів, середніх і дрібних бояр, градських мужів та інші верстви міст.

По-третє, він утихомирив спроби київського князя Рюрика Ростиславича, свого тестя, який намагався підкорити Галич своєму впливу і готувався в похід на Романа. Останній випередив цей похід і сам з галицьким і київськими полками зайняв Київщину, взяв Київ під свій вплив і змусив князя Рюрика зректися великокнязівського стола, а коли той і далі продовжував інтригувати, Роман насильно постриг його в ченці.По-четверте, широко стали відомі на Русі його неодноразові антиполовецькі походи. Але два з них стали найважливішими. В 1202 році він вирушив у половецькі степи і, як пише літописець, "взяв вежі половецькі і привів багато бранців і душ християнських велику силу визволив від них; і була радість велика в Руській землі". А в 1204 році Роман організував зимою князів на половецькі кочовища і багато їх полонив. Саме за це автор Галицько-Волинського літопису оспівує його високохудожніми словами, що "він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як той рись, і губив (їх), як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян", тобто половців. Не випадково половецькі хани лякали Романом своїх дітей.

По-п'яте, він зумів перехитрити чернігівських князів з династії Ольговичів, які претендували на безроздільне панування в Південно-Західній Русі і заручались допомогою від угорців та поляків, щоб домогтись підкорення своїй владі і самого Галича.

По-шосте, могутність Галицько-Волинської держави в часи князювання Романа стала відома в Європі. Він підтримував міцні зв'язки з Угорщиною, Польщею. Візантією. У Романа шукав захисту візантійський імператор Олексій III Ангел, якого вигнали із Константинополя у 1204 році хрестоносці. Навіть Папа Інокентій III, ініціатор четвертого хрестового походу 1204 року, пропонував Роману королівську корону і з цією місією висилав до Галича свого легата.

По-сьоме, він міло відбивав наскоки литовських племен на волинські землі, але ще більш успішно наступав на ятвягів і фактично підкорив їx своїй владі, перед ним тремтіли деякі польські князі – противники краківського князя Казимира Справедливого, з яким Роман був у союзі. І так слава про Романа Галицького ширилася.Влучно підмітив академік Б.О.Рибаков, що коли Роман оволодів Києвом, то в його руках виявився великий кусок Руських земель, рівний Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси. [В.Грабовецький Нарис історії Галича... -С.54.]

Та, на жаль, під час одного із походів на допомогу польському князеві Роман загинув 19 червня 1205 року в нерівному бою під Завихостом на Віслі у Польщі. Він відлучився від свого табору із невеликим загоном, його оточили поляки і вбили. Тіло його перевезли і похоронили, за описом Суздальського літопису, в Галичі, а за даними польського хроніста Яна Длугоша – у Володимирі на Волині.

Ця раптова смерть перервала подальші плани видатного князя Романа. Але слава про нього прокотилася гомоном по Русі і європейських країнах. Справедливо писав про нього відомий російський історик Татіщев у своїй "Истории Российской...": "Сей Роман Мстиславич – онук Ізяславів на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понадміру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п'яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; най паче (це) він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах проводив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли ішов на поляків, то сказав: "Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!" І збулося останнє. Михайло Грушевський писав про Романа: "Слава князя сильного, грізного, могутнього, який нікому не позволить його легковажити, пішла про Романа не тільки по всій Україні, а й по сусідніх державах; так відзиваються про нього сучасні письменники грецькі, польські". Характеризуючи Романа, польський хроніст пише, що він "за короткий час так піднявся, що правив майже всіма землями і князями руськими".

Роман Мстиславич залишив пам'ять не лише в писаних історичних джерелах, але й у народі. Довго на Україні зберігалася весняна гра "воротар", в якій згадується про "людей князя Романа, нашого пана". Про "мизинне дитятко у сріблі і злоті, на золотім кріслі", тобто пам'ять про Романов их дітей, сиріт-княжат Данила і Василька. Є згадки про князя і в давньоруських билинах. А про його переможні бої з литовцями та використання їх полонених в роботах залишилася приказка, коли полонений литвин, тягнучи плуга промовляв: "Ой, Романе, Романе, лихим живеш, Литвою ореш"

В.Грабовецький Нарис історії Галича: З найдавніших часів до початку ХХст. -Львів, 1997. -С.53-56.

""По свіжім опануванню Галичини; – писав М. Грушевський, – що видвигнуло Романа на перше місце між українськими князями, ці київські війни 1201-1204 років були новим тріюмфом Романа, що зробили його зверхником українських земель". (423- М.Грушевський Іст.Укр.-Руси, ІІІ, стор. 7-10. – В.Пашуто. Там же, стор. 192-194.) Є неясна вказівка, що до Романа приходило посольство від папи Інокентія ІІІ, пропонуючи йому королівську корону, але він відмовився від неї. Це оповідання М. Грушевський і новітній дослідник Г. Лужницький вважають за леґедду. (М.Грушевський. Там же, ІІІ, стор. 11-12. – Г.Лужницький. Там же, стор.102. -І.Холмський. Там же, стор. 72-73.) Про те, що Роман не був ворожий до католицтва, свідчить його офіра – 30 гривень срібла до бенедиктинського монастиря в Ерфурті. (Г.Лужницький. Там же, примітка 102, стор.638).) Можливо, в цьому епізоді з посольством папи відбилися стосунки Романа з Гогенштавфенами, з представником їх королем Филипом IV; папа був на боці Вельфів, противників цісарської партії Гогенштавфенів. У Галичині Роман вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке він міг спиратися в боротьбі з боярством. Багатьох бояр та вождя цій партії Кормильчина Роман виселив з Галичини.

Так в особі Романа на галицькому престолі з'явився правитель нового типу, який, прагнучи створити міцну державу, спирався на середні шари суспільства – на міщан. Це явище не нове, через нього пройшли всі держави Західньої Европи на шляху до створеная держави з абсолютною владою. Літописець пише, що Роман, не зважаючи на свою суворість, мав дуже велику популярність в народі. Літописець називає його "самовладцем, царем нашим і всієї України". Візантія визнавала Романа князем (іgemon), а його противника Рюрика – лише правителем (diepon) Києва. (425- М.Д.Приселков. История русского летописания ХІ-ХV в. Ген. 1940, стор.9.)

Дійсно, Роман став могутнім володарем величезної держави, до якої приєднав всі українські землі на Правобережжі – від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів, природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в'язала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична традиція... Н.Полонська-Василенко Історія України: У 2 т. Т.1 До середини ХVII століття. К.: Либідь, 1992. – С.192-193.

Комментарии









© 2007 - 2020, Народная правда
© 2007, УРА-Интернет – дизайн и программирование

Перепечатка материалов разрешена только со ссылкой на "Народную правду" и указанием автора. Использование фотоматериалов раздела "Фото" — только по согласованию с автором.
"Народная правда" не несет ответственности за содержание материалов, опубликованых авторами.

Техническая поддержка: techsupport@pravda.com.ua